«Молодь — це наше майбутнє» — саме з таким стереотипом бореться наша героїня Лілія, намагаючись довести, що молодь — це не тільки майбутнє, а й теперішнє. Її шлях почався ще зі шкільного самоврядування, де вона разом з однолітками організовувала свята та допомагала вчителям, хоча дорослі не завжди в неї вірили. На цьому її робота з молоддю не закінчилася — вона продовжила вже в молодіжній раді, а згодом і в аналітичній роботі, досліджуючи молодіжну політику за кордоном та в одеській коаліції НУМО. Зараз це людина з величезним досвідом роботи з молоддю, волонтерства та організації заходів.

Широкомасштабна війна змінила для Аліни Недайвоз звичне життя, перетворивши разову допомогу війську на постійну волонтерську справу. Рієлторка, яка роками працювала з нерухомістю, тепер щомісяця сідає за кермо та вирушає за кордон по рухоме майно — автомобілі для українських військових. За майже п’ять років волонтерської діяльності команда Аліни привезла в Україну понад 400 транспортних засобів. За цими цифрами — тисячі кілометрів доріг, пошук і ремонт машин, документи, логістика й чимало іншої роботи, яку не видно між фразами: «потрібна автівка» — «автівка передана військовому».

Для Вікторії Антонюк волонтерство з часом стало не просто способом допомагати, а усвідомленою відповідальністю — взяти на себе конкретну справу й довести її до результату. У другій частині розмови Вікторія також розповідає про українське волонтерство очима людей за кордоном і пояснює, чому підтримка іноземців особливо цінна — адже для них допомога Україні є свідомим вибором підтримати людей і країну, з якими вони не мають особистого зв’язку. Іноді готовність приходить уже тоді, коли починаєш діяти.

До повномасштабного вторгнення Вікторія Антонюк навчалася на маркетологиню, працювала над першими проєктами й лише починала визначатися, чим хоче займатися далі. 24 лютого вона була у рідних Чернівцях. Коли до міста почали приїжджати люди, які були змушені залишити свої домівки, Вікторія разом із друзями долучилася до волонтерської роботи: сортувала речі, пакувала гуманітарні вантажі й робила все, що було потрібно в той момент. У першій частині розмови Вікторія розповідає, як пройшла шлях від перших кроків у волонтерстві до системної роботи над благодійними проєктами, як за цей час змінився її підхід до допомоги та з якими труднощами доводиться стикатися.

Після важкого поранення Іван Роман пройшов шлях від лікарняної палати до параспорту — стрільби з лука. Сьогодні разом із дружиною Ларисою Василюк вони щосуботи повертаються до лікарні у Львові, де колись проходив реабілітацію Іван. Але вже не для лікування, а як волонтери — щоб допомагати іншим пораненим військовим, а також цивільним повірити, що життя після втрат триває. Лук, власний досвід і переконання, що добро має повертатися добром, стали основою їхньої волонтерської роботи.

Волонтерство може мати різні форми — від прибирання занедбаної території та висаджування рослин до пошуку історичних фактів в архівах, екопросвіти й терапевтичного садівництва. У Львові простір «Розсадник» став місцем, де ці напрямки перетинаються: тут відновлюють територію, вирощують рослини для міських ініціатив, допомагають людям соціалізуватися та відновитися через взаємодію з природою. Усе це вже шостий сезон робить команда волонтерів, яка починала з розчищення занедбаної частини парку, а сьогодні поступово перетворює її на відкритий простір для нових волонтерських ініціатив. 

Війна торкнулася кожного з нас. Усі змінилися, змінився й устрій організацій. Цей матеріал буде присвячено змінам, які торкнулися нашої героїні — Марти Чебан у її волонтерстві з початком війни. Як змінювалося середовище, у якому вона виросла; як усередині великої спільноти проявились конфлікти й розбіжності в поглядах; як демографічні втрати вплинули на саму структуру організації; як вона особисто переосмислила свою роль — спробувала новий для себе вид волонтерства після перерви та чим живе зараз.

Для одних волонтерство почалося з війною у 2014 році, а для інших — у 2022-му. Проте волонтерство було й раніше — це незаперечний факт. Просто мало хто знає, яким воно було тоді. Наша героїня — Марта Чебан — волонтерка до глибини душі. Це вже спосіб її життя, який вона обрала задовго до того, як це стало масовим явищем. Усе починалося в Тернополі, у ті роки, коли волонтерство ще не було модним чи популярним — коли людей, готових допомагати безкоштовно було дуже мало. Проте наша героїня почала й не тільки почала, а й продовжила діяти далі.

У перші дні широкомасштабного вторгнення Ірина Алексєєва думала лише про те, як врятувати двох маленьких доньок і пережити окупацію рідного Іванкова на Київщині. На другий день після деокупації разом із чоловіком вони створили волонтерський центр, який займався гуманітарною допомогою, а через місяць сконцентрувався на плетінні маскувальних сіток. За понад чотири роки їх тут сплели майже 100 тисяч квадратних метрів, підібравши під конкретну місцевість — від соснових лісів Чернігівщини до степових просторів Херсонщини.

Для Олени Мосендз волонтерство нерозривно пов’язане з її особистою історією. Вона народилася на Херсонщині, і 24 лютого 2022 року її рідна Нова Каховка опинилася в окупації. Там залишилися її мама, бабуся, брат із родиною та друзі дитинства. Сама Олена в той час була у Львові й шукала спосіб бути корисною та допомогти тим, хто залишився на окупованій території. Разом із подругою вона почала передавати медикаменти цивільним на Херсонщині. Коли шляхи передачі допомоги були заблоковані, Олена переключилася на підтримку військових медиків, на якій зосереджена й сьогодні.

У другій частині інтерв’ю Надія говорить про дружбу, стереотипи та соціальну ізоляцію, з якими досі стикаються люди з інвалідністю. Згадує 10-річну дівчинку з Донбасу, з якою познайомилася у Львові, розповідає про втому, моменти, коли сил майже не залишається, і про те, що допомагає їй продовжувати. А наприкінці розмірковує над тим, у чому полягає феномен українського волонтерства.

У першій частині інтерв’ю Надія згадує своє життя до повномасштабного вторгнення, розповідає про боротьбу з постійним болем і про те, як почала волонтерити. З нею говоримо про людей, яких вона зустріла за ці роки, про досвід, який змінив її розуміння того, що означає допомагати. Надія ділиться важливою думкою: іноді найважливіше, що ми можемо зробити для іншої людини, — просто бути поруч.

Проєкт присвячений історіям людей, які після початку повномасштабного вторгнення Росії взяли на себе відповідальність допомагати іншим і стали невід’ємною частиною українського волонтерського руху.

З перших днів повномасштабного вторгнення Юлія Качанюк стала частиною волонтерського руху: організовувала збори, доставляла допомогу українським захисникам на прифронтові території, до цієї справи приєднався і її маленький син Макар. Він декламував написані мамою вірші, допомагаючи збирати кошти для українських військових. Ми поспілкувалися з Юлією про те, як розпочався її волонтерський шлях, що стало для неї переломним моментом, яку особисту ціну довелося заплатити за бажання допомагати, що дає сили не зупинятися навіть після найважчих випробувань, а також про те, як за роки повномасштабної війни змінився український волонтерський рух.

Документальний фільм «Ілюзія тихої ночі» через особисті історії передає досвід життя українців під час війни. Стрічка формує багатошаровий портрет країни, де повсякденність існує поруч із реальністю бойових дій.

Інсталяція з 20 000 плюшевих ведмедиків у центрі столиці США стала потужним символом українських дітей, незаконно вивезених Росією. Акція покликана привернути увагу світу до масштабу трагедії та необхідності їхнього повернення додому.

Російська війна проти України нищить не лише міста й життя людей, а й культурну спадщину. У Німеччині через фотографії показали масштаб цих втрат і нагадали світу, що знищення пам’яток — це також спроба стерти історію.

Нове загострення на Близькому Сході змінює глобальний порядок денний. Для України це означає не лише дипломатичні виклики, а й потенційні ризики для військової підтримки.

Українська стійкість сьогодні стала явищем, яке привертає увагу всього світу. Багато хто намагається зрозуміти, звідки береться ця сила — здатність вистояти, підтримати одне одного й відновлювати життя навіть після найважчих випробувань.

Варвара Коробка — 17-річна дівчина, яка живе і навчається в селі Василівка Донецької області поблизу Краматорська. Вона не виїжджала з рідного дому ні у 2014 році, коли почалася війна, ні після 24 лютого 2022 року. У розмові Варвара поділилася своїми переживаннями, труднощами життя в прифронтовому регіоні, мріями про майбутнє.

Ділимося історією 20-річного ентузіаста з Чернігівщини Артема Гільтяюка, який у невеликому селі відроджує легендарні мотоцикли Jawa 70–80-х років. Хлопець не просто ремонтує техніку — він розбирає її до останнього болта, шукає оригінальні чеські деталі та ділиться процесом відновлення у своєму TikTok-блозі.

В Україні точиться війна не лише за території, а й за правду. Росія постійно поширює фейки про “зраду”, “поразки” та “катастрофи”. Часто саме молодь першою стикається з цими вигадками, адже проводить багато часу в соціальних мережах. Тому студенти-журналісти сьогодні можуть бути не просто учнями, а справжніми бійцями інформаційного фронту.

Війна змінила не лише лінію фронту на карті, а й наше сприйняття реальності. Щодня стрічки соцмереж наповнюються фото й відео з поля бою: зруйновані будинки, колони техніки, знімки полонених і загиблих. Частина цих матеріалів — важливі свідчення воєнних злочинів і репортажі очевидців про наше сьогодення. Водночас у мережі поширюються і свідомі фейки та маніпуляції.

Уміння фільтрувати інформацію та розпізнавати маніпуляції сьогодні є критично важливим. Війна змусила нас не лише споживати новини, а й підключати критичне мислення. Водночас не всі користувачі мережі вміють розрізняти фейки, тому багато хто хоча б раз потрапляв у такі пастки.

Майбутнє фактчекінгу в Україні неможливо уявити без штучного інтелекту та уваги до цифрової безпеки. Якщо на початку 2010-х фактчекінг був радше новим форматом у журналістиці, то після початку російсько-української війни він перетворився на один із ключових інструментів захисту суспільства від дезінформації.

Після перемоги не буде салютів, які заглушать тишу. Ми просто одного дня прокинемось і вперше за довгий час почуємо не вибух, а пташку за вікном. І тоді настане момент, коли доведеться знову вчитись говорити, слухати, писати. Але вже інакше.

Війна змінила не лише політичні карти, а й саму сутність журналістики. Там, де раніше звучали студійні ефіри, сьогодні гудуть сирени. І серед тих, хто показує світові цю війну, дедалі більше жінок. Вони працюють поруч із військовими, ризикуючи життям, щоб зберегти пам’ять, правду й людяність.

Коли почалася повномасштабна війна, я вперше відчув, що інформація може бути швидшою за вибух. Telegram розривався від сповіщень, YouTube – від емоцій, а стрічка новин нагадувала фронт, де щосекунди народжується правда й брехня. Ти відкриваєш телефон, а там ще одна «ексклюзивна» історія, ще одне «очевидне відео». Іноді здається, що війна тепер відбувається не лише на землі, а й у руках тих, хто тримає смартфон.

Інформаційна війна не має фронту, але має лінію, яку кожен з нас відчуває всередині. Вона проходить не через міста чи карти, а через довіру. Через те, у що ми віримо й кого слухаємо. Ця війна не пахне димом, не лишає уламків на землі, але залишає їх у голові. Ти відкриваєш телефон, гортаєш стрічку, бачиш десятки повідомлень – і вже не розумієш, де правда, а де лише тінь, створена кимось, хто хоче, щоб ти сумнівався.

Війна змінює не лише міста й людські долі – вона змінює саме поняття правди. Те, що журналіст раніше показував без вагань, тепер змушує його зупинитися й подумати: «Чи не стане цей кадр останнім для когось іншого?» Під час війни слова й фотографії отримують іншу вагу. Вони можуть викривати злочини, підтримувати мораль, рятувати пам’ять – або завдати болю, який не має виправдання.