UA
EN
– Чи пам’ятаєш події дня, коли почалася війна? Які почуття це викликало?
– Так, я пам’ятаю, це було приблизно у шостій ранку. Прокинувшись так рано та сплутавши час, я подумала: чому матуся не підіймає мене збиратися до школи? Тоді я навчалась у 6 класі. Крізь сон я чула вибухи, але батьків я не стала будити. Написала подрузі, яка мені й розказала про початок війни. Спочатку я їй не могла повірити, однак після пробудження матусі та її фрази «Варь, війна почалася» мене ніби струмом вдарило.
У мене були змішані почуття, щось між страхом та занепокоєнням. Мої перші думки: «Як гарно: я не піду до школи і не писатиму контрольну». Але краще б я написала контрольну, ніж жила в страху щодня.
– Як батьки відреагували на початок війни? Чи збирали ви валізу?
– Батьки із самого початку вирішили залишатися вдома, тому ніхто не збирав валізу. Навіть під час окупації у 2014 році, хоч я й погано пам’ятаю той час, проте моя родина не хотіла виїжджати. Уся наша сім’я довго обговорювала рішення щодо переїзду. Мої друзі почали покидати свої домівки. Утім, ми вирішили все ж таки залишитися у своєму рідному домі.
Мій батько дуже любив наш дім, тому що вклав у нього всю душу та серце. Думаю, що саме через таке кохання до дому ми не наважилися попрощатися з ним. Але все ж таки нам довелося виїхати з нього після того, як через влучання обвалилася частина стелі. Ми були змушені знімати іншу домівку, ближче до Краматорська. Ми й досі живемо в ній.
– Чи змінилося щось з боку безпеки після переїзду?
– Я вважаю, що стало безпечніше. У Василівці наразі дуже небезпечна ситуація. Коли ми збирали речі, було страшно чекати час переїзду: були постраждалі, загиблі люди та зруйновані домівки. Щодня ми жили у тривозі за власне життя.
– Прошу вибачення за таке важке питання. Можна не відповідати, якщо складно. Ти щось втратила через війну – людей, відчуття, частину себе?
– Я можу поділитися цим, бо запитання для мене доволі важливе. Я багато чого втратила за час цієї війни. Моя подруга загинула після ракетного удару по вокзалу у 2022 році. Було важко це пережити. Якщо говорити образно, то я втратила частину сім’ї: мій брат з дружиною переїхав до Полтави, з рідними я менше контактую. Я дуже радію за тих, хто переїхав, їм буде спокійніше та безпечніше жити, аніж у цьому місті.
– Чи не думала ти переїжджати до брата?
– Нещодавня поїздка до брата на декілька днів дала мені зрозуміти, що мені дуже важко буде переїхати. Коли я була там, той спокій, який відчувався, був для мене незвичним. Ця тиша без вибухів і без тривоги ніби тиснула на мене. Чесно кажучи, мені було морально спокійніше, коли в перший раз я почула вибухи. Це стало звичкою, поганою звичкою. Звісно, чути удари також завдає хвилювання, проте тиша для мене стала більш важкою ношею.
– Чи відчуваєш ти себе у своєму місті «вдома», чи це відчуття поступово зникає?
– У першу чергу, для мене дім – це родина, близькі для мене люди, мої друзі, якщо я поруч із ними, то я відчуваю себе добре. Оскільки з моєї компанії більшість роз’їхалися по різних куточках країни, мені складніше відчути це «вдома».
– Чи змінилося твоє ставлення до освіти під час війни: стало важливішим, менш важливим чи просто іншим?
– Коли я вступила до училища, навчання стало менш важливим. Головне – закінчити третій курс, здати НМТ та переїхати до міста Кремінці, де я прагну вступити на цікаву для мене професію. Дистанційне навчання дається дуже важко: я не можу контактувати з однокурсниками та з учителями. Це неймовірно складно.
Але я намагаюсь навчатися далі, виконувати завдання, виходити на пари. Я більшість часу проводжу вдома і майже нікуди не виходжу, тому поєднувати навчання з життям не складно, однак саме опанування знань без допомоги дорослого має чимало перешкод.
– Події, які відбулися, вплинули на твоє навчання? Ти вступила туди, куди хотіла, чи через війну обирати було важче?
– Через війну в мене був невеликий вибір закладів освіти. Вибрала спеціальність, яку не дуже люблю. Спочатку я мріяла вступити до закладу в іншому місті, проте батьки, хвилюючись за небезпеку, порадили вступити саме до училища в Краматорську. Напевно, якщо б не бойові дії, я б зараз навчалася в іншому місті.
– Як ти справляєшся з тривогою або виснаженням, коли вони накопичуються?
– Зараз я частіше граю в ігри, читаю, відволікаюся на улюблені заняття, і це дуже знижує рівень занепокоєння. Виснаження останнім часом я починаю менше відчувати, а в часи душевної тривоги мені допомагають розмови з близькими, навіть якщо вони в соцмережах – все одно я відчуваю їхню присутність поруч зі мною.
Коли лунають вибухи, єдине, що допомагає, – це розмова з рідними людьми. Вони підтримують словами, своїми думками та хвилюванням за мене. Це хвилювання дає почуття, що я насправді важлива, що люди про мене піклуються, і це мене повертає до життя.
– Про які зміни ти мрієш найбільше – у житті міста, у навчанні, у власному майбутньому?
– Зміни? Я мрію про закінчення війни, як і всі українці наразі. Ми — діти війни, нам би ще жити безтурботно, гуляти, вчитися, а ми змушені переживати страшні події, дивитися на руїни власних домівок, бачити постраждалих і відчувати такі гіркі втрати рідних. Біль від цих подій забирає в нас не тільки дорогі серцю речі, у нас забирають частинку серця. Із закінченням війни вже ніхто не зможе повернути навіть половину втраченого. Чим довше вона триває, тим більше ми втрачаємо.
Коли приходять думки про майбутнє, мене охоплює втома – я не хочу думати про нього, намагаюся жити теперішнім і, чесно кажучи, боюся подій, до яких мене приведе час.
Все ж таки, єдине моє бажання – кращого для себе, своєї родини та Батьківщини.
Авторка: Анастасія Лисан
