«Після другого поранення я зрозуміла, що моя місія — допомагати». Історія волонтерки Юлії Качанюк

Від початку повномасштабної війни тисячі українців долучилися до волонтерства. Для багатьох це стало відповіддю на обставини, у яких залишатися осторонь уже було неможливо. За кожною переданою автівкою, кожним успішним збором і кожною поїздкою на прифронтові території стоїть щоденна праця, а нерідко — й особиста ціна, яку доводиться платити тим, хто допомагає.

З перших днів повномасштабного вторгнення Юлія Качанюк також стала частиною волонтерського руху: організовувала збори, доставляла допомогу українським захисникам на прифронтові території, до цієї справи приєднався і її маленький син Макар. Він декламував написані мамою вірші, допомагаючи збирати кошти для українських військових.

Ми поспілкувалися з Юлією про те, як розпочався її волонтерський шлях, що стало для неї переломним моментом, яку особисту ціну довелося заплатити за бажання допомагати, що дає сили не зупинятися навіть після найважчих випробувань, а також про те, як за роки повномасштабної війни змінився український волонтерський рух.

Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення? 

До великої війни я працювала вчителькою фізичної культури, мала власну гімнастичну студію та займалася розвитком дітей.

24 лютого 2022 року стало переломним днем для мільйонів українців. Яким ви пам’ятаєте початок повномасштабної війни? Коли зрозуміли, що хочете допомагати нашим захисникам, а не просто читати й слухати ті страшні новини, які лунали звідусіль?

З першого дня повномасштабного вторгнення я почала писати вірші для сина й у такий спосіб збирати донати для захисників. Разом із малюком ми особисто завозили гуманітарну допомогу на Донбас і закуповували все необхідне.

Багато українців знають історію вашого сина Макара, який допомагає збирати кошти для військових. Як він змінився за ці роки? Чим живе сьогодні і як війна вплинула на його дитинство?

Макар дуже часто просить мене знову писати вірші, щоб він міг їх декламувати й так допомагати нашим захисникам. Але зараз масштаби допомоги значно збільшилися, тому на вірші просто не вистачає часу. Тепер син особисто їздить зі мною до помірно безпечних міст, бере участь у передачі допомоги, збирає колекцію шевронів. Також ми маємо виставку в місцевому будинку культури. Донеччина для мене — це другий дім. Після розлучення ми із сином переїхали туди, адже чоловік не розумів, чому я займаюся волонтерством. Ми дуже любили гуляти там парком і не тільки. Згодом це місце стало для нас другим домом.

За ці роки волонтерства у вас було багато поїздок на прифронтові та деокуповані території. Чи був момент, який став для вас переломним і після якого ви остаточно зрозуміли, що вже не зможете зупинитися?

Переломним моментом стало моє перше поранення. Це сталося під час доставки допомоги захисникам. З осколком у нозі я поїхала додому лікуватися й саме тоді зрозуміла, що це точно не остання справа, яку я почала й закінчу. Після цього я усвідомила, що повинна продовжувати допомагати.

Від початку російського вторгнення ви, безумовно, пережили чимало непростих моментів. Який із них став для вас найважчим? Якщо ви готові про це говорити, що найбільше закарбувалося у вашій пам’яті?

За час волонтерства я втратила сім’ю, адже наші погляди на війну й на те, що відбувається в країні, виявилися зовсім різними. Я навіть перестала спілкуватися з деякими родичами. Вони казали: «Ти займаєшся дурницями. Маєш сидіти й чекати, яка влада прийде. Через твою діяльність нас можуть повбивати, бо ти занадто велика борчиня за справедливість». Зрештою моє коло спілкування майже зникло. Зловила себе на думці, що почуваюся комфортніше там, де горить і палає, ніж удома, у звичайному цивільному житті.

Понад чотири роки волонтерити в умовах повномасштабної війни — це величезне емоційне навантаження. Що сьогодні найбільше виснажує вас у волонтерстві? Чи бувають моменти, коли опускаються руки? Якщо так, то що допомагає вам щоразу знаходити сили й продовжувати?

Працювати волонтером уже стільки років, звісно, дуже виснажує. Найбільше — через ставлення та думку деяких людей у суспільстві. Був момент, коли я навіть задумувалася припинити свою діяльність і просто донатити. Тоді я написала в соціальних мережах: «Цей збір — останній». Після того ми зібрали кошти, придбали автомобіль, привезли його захисникам і передали. Згодом я отримала повідомлення: «Ісус» (так я назвала автомобіль) поранений. Лише три колеса, але він вивіз усіх. Хлопці дякували за врятовані життя. Після ремонту цей автомобіль ще двічі потрапляв під обстріли й щоразу так само вивозив наших захисників. Саме після цієї історії я зрозуміла, що зупинятися не потрібно.

За ці роки волонтерство стало невід’ємною частиною вашого життя. Як воно змінило вас? Які найважливіші життєві уроки ви винесли за цей час?

Після другого поранення я зрозуміла, що дуже потрібна на цій землі й що моя місія — допомагати. Саме після того випадку я перестала звертати увагу на будь-яку критику та зауваження, адже ніхто не зможе пройти мій шлях. Мене дуже мотивує підтримка людей, які неодноразово донатять великими сумами на різні збори для наших захисників. Я веду відкритий діалог із підписниками, і вони бачать увесь шлях моєї роботи та мого життя. Разом зі мною вони плачуть і радіють. Багато людей, яких я навіть не знала, стали для мене рідними. Саме довіра є моєю найбільшою мотивацією. Я не маю права на помилку.

Як, на вашу думку, змінився за ці роки український волонтерський рух? І наскільки важливою була його роль у тому, що Україні вдалося вистояти, особливо в перші місяці повномасштабного вторгнення?

Волонтерський рух дуже змінився. Насамперед залишилися найстійкіші люди, які вже призвичаїлися до життя в цій сфері. Відсіялися ті, хто займався волонтерством лише на початку, а люди почали більше довіряти, коли бачать реальну роботу волонтера. З кожним роком масштаби допомоги лише зростають. Наші захисники часто кажуть: якби не ви, вони (росіяни – ред.) вже були б у Полтаві.

Попри всі труднощі, ви не лише продовжуєте волонтерити, а й відкриваєте новий напрямок своєї діяльності — евакуацію цивільних. Що стало поштовхом до цього рішення?

Щотижня я відвідую Донеччину й бачу, як стрімко змінюється ситуація в містах та як живуть люди, які залишаються під постійними обстрілами. Саме це спонукало мене розпочати ще один напрямок волонтерської діяльності — безкоштовну евакуацію цивільних. Водночас ми й надалі допомагатимемо нашим захисникам. Ми вивозимо людей із місць, де цілодобово тривають обстріли, намагаємося евакуювати всіх, кого можемо, і допомогти забрати якомога більше необхідних речей. Також співпрацюємо з людьми, які безкоштовно надають житло та допомагають із пошуком роботи. Є й ті, хто вже знайшов житло самостійно, але не має можливості виїхати, адже вдома є маломобільні люди.

Якби це інтерв’ю прочитала людина з-за кордону, яка мало знає про Україну та українських волонтерів, що б ви найбільше хотіли, аби вона зрозуміла?

Для іноземців хочу сказати одне: боротися за землю, де ти народився, — це справа честі. Це не лише боротьба за землю, а й боротьба за право бути вільним і мати власну думку. Я настільки люблю свою Україну, що готова померти за неї, бо кращого місця для життя немає. Якби мені запропонували виїхати, жити розкішно й заможно або залишитися тут, взяти до рук зброю й боротися до кінця, я б обрала друге. Бо де народився, там і згодився.

Редакторка – Гарець Катерина