Нерубайське — звичайнісіньке передмістя Одеси, в якому до 24 лютого 2022 року життя текло розмірено й передбачувано. Родини, діти, літні люди — кожен мав свої турботи, плани, маршрути. Дорослі поспішали на роботу, молодь збиралася в кав’ярнях, пенсіонери гуляли вздовж вулиць. Здавалося, нічого не віщувало якихось кардинальних змін. Та одного лютневого ранку все змінилося на “до” і “після”. Мене звуть Анна, і сьогодні я розповідаю свою історію війни, ділюсь тим, як переживала ті страшні перші дні повномасштабного вторгнення.

24 лютого

Того ранку я прокинулася без бажання йти до школи. Під час пробудження на телефоні з’явилося безліч повідомлень — це було незвично. Зазвичай я не читала новин, а тепер на каналах була несподівана тиша. Здивована, я взяла телефон і відкрила телеграм. Двадцять повідомлень у груповому чаті класу миттю привернули увагу.

“Сьогодні навчання дистанційно”, — писали однокласники. Не читаючи решту повідомлень, я машинально запитала: “Чому?” і поклала телефон.

Підводячись з ліжка, я раділа, що всесвіт почув мої думки про бажання залишитися вдома. Простуючи до кімнати батьків, почула кілька віддалених вибухів. Спочатку нічого незвичного — поблизу часто полювали на фазанів, тому й раніше можна було чути такі звуки.

Та коли я зайшла до батьківської кімнати, почула вирішальну розмову:

— Війна почалася. — У якому сенсі? — Чула вибухи? Це ракети.

Я, 16-річна дівчина, тоді ще не усвідомлювала всю глибину того, що відбувається. Батько вирішив іти на роботу. Вибухи лунали що пів години, а то й частіше.

Мама спокійно відправила нас з братом до магазину. Дорогою пролунав вибух — ми здригнулися, але куди було подітися? Купивши необхідні продукти в місцевому “гаражі” (як це називають наші люди), поверталися додому.

І тут — несамовитий вибух. Вибухова хвиля струсонула всім нашим тілом. Згодом виявилося, що ракета влучила в Хаджибейський лиман біля будинку знайомих.

Того вечора ми лягли спати одягненими, інтуїтивно чергуючи вночі: пів ночі спить один, пів ночі — інший. Нормального сну не було. Я прокидалася щогодини, читаючи новини. Заснула лише під світанок.

25 лютого

Дивно, але того дня вибухів не було. Та тиша була моторошною — не весняна, не по-природному спокійна. Навіть птахи мовчали, ніби завмерли в очікуванні чергового удару.

Кожен звук машини змушував здригатися. Після 24 лютого мені стало страшно виходити самій надвір. Страх тиші — що може бути гірше для підлітка?

Увечері батько розповів про можливість евакуації:

— Є пропозиція вивезти нас до Європи: Польща, Чехія, Іспанія, Італія.

Мама скептично: — Кому ми там потрібні? Мені запропонували знайомі, що варто дітей відправити в Ужгород до них. Щоб ви були у безпеці.

Я, брат і сестра в один голос: — Ми вас одних не облишимо. Або всі разом, або нічого!

Мама: — Ну на крайній випадок поїдемо до батьків у село. Це не далеко, і там не стріляють. 

Після цієї розмови пішли лягати спати. І продовжили чергування. Знову страшно спати, нерви, стрес і засинання під світанок.

26 лютого

Батько знову пішов на роботу. А потім телефонує синові: терміново готувати погріб — очікують обстріл. Виявилося, що під Одесою помітили ворожі дрони.

Несподівано тієї ночі ми всі заснули. А вранці я прокинулася від незрозумілих звуків — червоні цятки на світло-синьому небі. Тато вигукнув: “Це наші!”

Жах охоплював від усвідомлення, що ми вже знаємо, як звучить ракета, що таке ППО.

Потроху ми призвичаїлися. Почали волонтерити, їздити на базар. Перестали боятися вибухів. Але лютий 2022-го назавжди закарбувався в нашій пам’яті.