UA
EN
У рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо громадян України, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, викладачі, історики, які з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Українці, які мають активну громадську позицію, працюють у царині освіти, журналістики, є громадськими діячами. Сьогодні ми поцікавились у Юлії Нестеренко, кандидата філологічних наук, редакторки, письменниці, популяризаторки освіти, як вона переживала події великої війни та чим живе сьогодні. Пані Юлія наразі проживає в Канаді, і як там справи з біженцями, яка політика уряду щодо українців? Читайте далі у нашому матеріалі.
Юлія Нестеренко, фото з Фейбсук-сторінки
Ця велика війна, з якою ми всі живемо, триває вже понад 10 місяців. Тисячі ракет, мільйони зруйнованих життів. Можете пригадати, де ви були 24 лютого 2022, і як взагалі сприймала страшні події того дня?
У той день я прокинулась, як завжди, о 4-й ранку. Так, я чула вибухи, проте не встигла на них відреагувати, адже один за одним почали телефонувати близькі. Мені навіть на певний час довелося вимкнути телефон, щоб оговтатися та спокійно сприйняти реальність. Я нашвидкуруч зібрала рюкзак, той самий, з яким вирушила з Луганська у 2014 році, і підготувала запас води та механічно обклеїла вікна на випадок вибухової хвилі. Проблема була в тому, що я знаходилася в небезпечній геолокації. У перший день думки залишити Київ не було. Проте коли вранці на світанні 26-го лютого я побачила під своїм будинком бойову машину, побачила, як вилітають з неї розпечені червоні снаряди, то було прийнято рішення перебиратися в більш безпечні області до найближчих родичів. Вісім років тому мою родину розкидало по всій Україні. То ж їхати було куди. Проте з часом стало зрозуміло, що краще тимчасово виїхати до Польщі.
Багато хто, особливо із західних медіа, говорили про неминучість війни. Це було тільки питання часу по суті, склалось таке враження з їхніх історій. Чи поділяли ви тоді цю думку?
Це той випадок, коли бажане та реальне створює ефект м’якого сірого шуму в думках. Тобто, з одного боку, чітко бачиш, що війна точно буде. І багато чинників вказує на це. А з іншого – емоційно відхиляєш погану думку, бо хочеться вірити в безхмарне небо та щасливий фінал. Це звичайна захисна реакція. Та подібне я вже переживала у 2014 році. Проте тоді вторгнення здавалося дещо повільнішим, бо всі події було видно як на долоні. Цього разу наша влада приховала від нас масивний пласт інформації. Це велика ганьба.
Наскільки мені відомо, ви наразі перебуваєте в Канаді, можете розповісти, як вдалось туди потрапити? Можливо, допомогли певні організації, або ж це відбувалось за сприянням друзів, знайомих?
Я дуже вдячна уряду Канади за програму CUAET (Канадсько-український дозвіл на екстрені поїздки – ред.). Це не офіційне біженство і не європейський тимчасовий захист. Ця програма дає можливість швидкого в’їзду до Канади та надає право чесно працювати там протягом трьох років. Уряд Канади надав додаткову фінансову допомогу, забезпечив медичним страхуванням, відкрив масу програм для адаптації новоприбулих українців. І все це є реально доступним. Я оформлювала візу в Польщі й жодної копійки з мене не запросили. Канада – це країна для тих, хто любить багато працювати. І жити в країні, де немає корупції, – це надзвичайне щастя, яке треба цінувати. Бо коли я чую, наприклад, що жінка, намагаючись вивезти дітей з під ракетних обстрілів, подається в Києві на програму CUAET, а з неї вимагають гроші, то це починає дуже сильно злити. Канада відкрила свої двері для всіх.
Програма CUAET
Проте тут не варто шукати «халяви». Коли я отримала візу, то не стала чекати спеціальних чартерів, які вивозили українців із Польщі до Канади, а добиралася своїми силами. Я їхала автобусом, двома машинами, трьома літаками. І я зовсім не знала, що на мене чекає. Перший шок був, коли мій літак ще не торкнувся канадської землі. Я поглянула з ілюмінатора вниз і зрозуміла, що це зовсім інша, нова для мене реальність.
Перед якими труднощами ви постали як біженка під час переїзду? Наскільки легко/ важко було адаптуватися до життя в новій країні, наскільки сприяло цьому саме канадське законодавство та їхнє суспільство?
Біженкою я стала ще у 2014 році, коли востаннє обняла свого батька та виїхала в середині травня з Луганська до Києва. Це мала бути поїздка на п’ять днів, а виявилося, що на роки. Тоді було надзвичайно важко. Наївшись досхочу проросійської пропаганди про злих людей з Донбасу, українці, які ще не знали війни, вдавалися до відвертого цькування тих, хто уже втратив свій дім, близьких, своє вгодоване життя. І я знаю чимало страшних історій виживання луганчан у своїй же державі. Це праця по 10-12 годин на день і без вихідних, життя без базових речей, не можливість реалізувати своє виборче право тощо. І навіть повністю виконуючи всі зобов’язання перед державою, отримати мізерну фінансову допомогу не завжди вдавалося. Я знаю випадки, коли люди судилися, і лише тоді отримували переселенські.
У Канаді ж працюють закони. До того ж самі канадці дуже сильно співчувають та допомагають. А українці Канади роблять просто неймовірні речі як для тих, хто щойно приїхав, так і для тих, хто сьогодні відстоює нашу землю. Завдяки допомозі та підтримці мені не було важко. Зараз я живу в провінції Манітоба, у маленькому містечку, тут дуже добрі та позитивні люди.
Коли я приїхала до Вінніпеґу, столиці Манітоби, то зі мною трапився досить цікавий випадок. Я зайшла в крамничку до одного канадця українського походження. Йому в той день допомагав хлопчик Даня з Харкова. Він був свідком атаки касетними бомбами. Його родина дивом уцілила, а житла більше не було. Він просто обняв мене і плакав. Жодна книжка або фільм не в змозі передати те, що переживає людина під час війни. І надзвичайно прикро, що майже всі українські діти це відчули.
Вінніпег, місто в Канаді
Чи маєте можливість працювати дистанційно і надалі викладати, як це робили до війни? Чи це неможливо фактично зараз?
Робота викладачем, наукова робота – це було сенсом мого життя. Усі, хто знає мене з Луганська, розуміє скільки мені довелося пережити, щоб досягнути свого рівня. Це була робота, якою я жила. Навіть субота та неділя були заповнені розкладом обов’язкових справ. Мені здавалося, що так і мало бути. Але тут я не стала афішувати свій науковий ступінь і подивилася на все свіжим оком «зі сторони». І в мене почався шок. Я дійсно не розуміла, наскільки важку роботу виконувала. Я також відверто не розумію, чому в Україні держава так негативно ставиться до своїх наукових та науково-педагогічних працівників. Купа абсурдних папірців, мізерні зарплати, за яких науковець часом може дозволити собі жити лише в гуртожитку. Європейці та американці в таке навіть не повірять.
Сьогодні я не викладаю в жодному університеті. Маю тут свій розпорядок дня. Та й мою подорож до Канади дуже негативно оцінили деякі члени кафедри. На жаль, наша система вищої освіти має низку проблем. А те, що зараз ще й закривають (об’єднують) університети, викликає досить сильний сум.
А науковою роботою, незважаючи ні на що, я продовжую займатися, бо «пташка має співати».
Чим займаєтесь наразі в новій країні?
У новій країні я працюю, вивчаю державну мову, продовжую свою справу. Я – науковець гуманітарної ланки, моя лабораторія зараз – це мій блокнот. Мій день розписаний по хвилинах. На жаль, час від часу природа Манітоби підкидає сюрпризи. Тоді я роблю паузу.
Ми бачимо час від часу, як потерпають українські біженці за кордоном від тих же росіян, чиї мізки просякнуті пропагандою, і для яких не існує поняття “вільний українець, вільна Україна”. Чи стикалися ви з подібними ситуаціями, можливо, маєте друзів, знайомих, які проходили через таке?
Так, я знайома тут з кількома росіянськими родинами. Деякі з них одразу висловилися негативно щодо війни в нашій державі. Інші просто уникають мене. Особливо їх лякає, коли я вдягаю вишиванку. До речі, улітку я бачила тут вишиванки набагато частіше, ніж в Києві.
Чи підтримуєте контакти з тими, хто зараз перебуває на території України? Яким чином?
Так. Я щодня спілкуюся з тими, хто залишився. Дуже сумую та переживаю. Я також безплатно допомагаю з підготовкою учнів до вступних іспитів. І завжди відгукуюся, коли люди звертаються до мене з фахових питань. Хто хоче вчитися, той буде вчитися, всупереч всьому..
Хотів би також зачепити тему політики щодо українців. Проживши вже певний відрізок часу в новому середовищі, як можете оцінити загалом політику країни щодо українських біженців?
Я вдячна Канаді. Прекрасно розумію, що знаходжуся в іншій країні, але не відчуваю себе тут геть чужою. Я відвідую різні семінари та тренінги, що дозволяє краще адаптуватися. Завдяки мовним курсам від уряду Манітоби я подолала бар’єри в спілкуванні. Тут багато програм для адаптації та перекваліфікації. Банки Канади теж досить уважні до українців. Деякі речі для нас спрощенні, наприклад, ми можемо обмінювати українські права на канадські без додаткових іспитів.
І треба зазначити, що Канада – це федеративна країна, тобто кожна провінція має свої закони та правила життя. Я весь час живу в Манітобі, нікуди ще не виїжджала.
Насправді канадці розуміють нашу ситуацію. Вони максимально допомагають. Часом місцеві сім’ї погоджується прийняти до себе на проживання безплатно. Мені пощастило. Пару місяців я прожила в будинку одної шановної пані Джойс. І вона адаптувала мене, підтримувала, пояснила особливості життя в канадському суспільстві.
Але хочу одразу застерегти. Будь ласка, перед тим, як сюди їхати, позбудьтеся у своїй голові міфів про Канаду. Інакше буде дуже важко.
Чи подобається вам те, як висвітлюється тема війни в канадських медіа? Чи говорите ви про це, наприклад, з мешканцями міста, що вони кажуть?
У канадських ЗМІ зараз переважно говорять про негативні наслідки для Європи та світу через війну в Україні.
Коли я спілкуюся з пересічними канадцями, то вони з обуренням говорять про ситуацію в нашій державі. Вони кажуть, що вірять у сили України та зроблять усе, аби допомогти нам. У містечках, де я живу, на населення у 25 тисяч припадає 46 різних церков. І повірте, що в них моляться за мир і злагоду в Україні.
Тут дуже багато волонтерів. І вони переймаються долями українців. Мене дуже обурює, що чимало наших людей розповсюджує слух про те, ніби інші країни про нас забули. Про нас пам’ятають. Нам прагнуть допомогти.
Захід в Канаді присвячений Україні, а саме Дню Незалежності (24 серпня 2022), в організації цих проукраїнських заходів активну участь брала саме пані Юлія
В Україні ми багато говоримо в медіа, за домашнім столом чи в кав’ярні про те, як ставитись до Росії як країни-сусідки після війни. Багато наших громадян мають родичів, друзів, які живуть в Росії, і секретом не є те, що принаймні деякі з них підтримують дії Путіна і виступають за війну.
Як змінилось ваше ставлення до Росії та її громадян після 24 лютого? Чи вважаєте усіх росіян відповідальними за цю агресію, так само як і військових, які кидають на нас ракети? Чи спілкуєтеся ви з росіянами взагалі сьогодні?
Моє ставлення до росії та росіян не змінилися. Воно таке саме, як і у 2014 році, як у 2008 році, як під час Помаранчевої революції, і, навіть, у 90-х роках. Я дуже добре пам’ятаю історію своєї родини. Дві мої прабаби навіть Другої світової війни не побачили. Обидві мої баби та мій дід росли сиротами.
І те, що ми сьогодні бачимо – це не почалося ані у 2022 році, ані у 2014 році. Це почалося ще в перші десятиліття XX століття. Самі ці війни мають джерела від перших зародків червоного терору. Україна мусить відбитися. І я живу без зайвих діалогів.
Не так давно НАТО ухвалило резолюцію про створення міжнародного трибуналу для притягнення до відповідальності росіян, які скоювали воєнні злочини на території України. Величезну кількість наших дітей було просто депортовано на територію Росії, і можемо тільки здогадуватися, як складеться їхнє життя і чи буде возз’єднання з батьками. Зґвалтування, вбивства жінок і дітей, літніх людей, депортації дітей, список можна тільки продовжувати…
На вашу думку, якою має бути розплата російського агресора за всі скоєні злочини проти громадян України?
Як я вже казала, корені треба шукати набагато глибше. І коли говорять про розплату, то в мене виникає ще одне запитання: А коли буде розплата за злочини та звірства над українцями XX століття? Ми маємо проблему, яку треба усувати назавжди. Інакше це не припиниться. На початку XX століття українців було 110 мільйонів. У 2013 році – 38 мільйонів. При чому у 80-х роках ми мали демографічний вибух. Скільки нас зараз?
Так, відповідальність за злочини треба нести. І так, вони мають сплатити. Підтримував злочини – співучасник цих злочинів. Проте є речі, які не відшкодуєш золотом. Будинок можна відбудувати, а людське життя не повернеш. Це прикро. Тому проблему треба усувати та дбати. Особливо сьогодні інформаційний простір в Україні має бути лише проукраїнським. Бо за ідею людина ладна на різні вчинки.
Загляньмо трошки у майбутнє. Якою бачите Україну після цієї війни? Чи вірите у великі позитивні зміни для нашої країни, звісно ж, за підтримки європейських, американських партнерів? Яким бачите власне майбутнє у післявоєнній Україні, прагнете далі працювати у царині освіти?
Усе залежатиме від мудрості нашого президента. Україна має досить сильний людський ресурс. Ми вміємо робити все швидко та якісно. За підтримки та при правильних стратегіях відродження в України гарні шанси на післявоєнну відбудову. До того ж зараз чимало українців за кордоном акумулюють свої сили та набирають нових знань. Я теж не стою на місці. Сподіваюся якомога швидше повернутися до своєї справи та знову посісти своє місце на кафедрі.
Україна може відродитися. Шанси великі. Питання лише в тривалості цієї жахливої війни.
Маю пораду для всіх, то виїхав за межі України та попросив притулок в іншій державі. Утеча – це завжди важко. Це б’є по здоров’ю. Я вас дуже прошу, не переходьте в стан затяжної депресії. Обов’язково шукайте роботу, навіть якщо маєте фінанси на життя. Не бійтеся відірватися від старих звичок. І якщо вам пропонують курси, обов’язково відправляйтеся на навчання. Не розраховуйте тільки на соціальну допомогу. «Птаха впевнено сидить на хиткій гілці, бо вірить лише своїм крилам».