UA
EN
Щоденник війни від журналістки, авторки подкастів “Акустика тіней”, “Я знаю, як це” Іванни ШкромидиВ рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо українців, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Українці, які працюють у царині освіти, журналістики, створюють класні речі та надихають таким чином інших на творчість. Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Іванною Шкромидою, журналісткою, що створює подкасти (найвідоміший, напевно, це саме “Акустика тіней”). Я є великим прихильником її подкастів, тому вирішив поцікавитись, яким був її досвід війни, що змінилось у власному житті, роботі за цей час, і яким Іванна хоче бачити наше життя у новому році.
Іванна Шкромида, фото: Олександра Одноліткова, Київ
Про себе
Мене звати Іванна Шкромида. Родом я з прикарпатського міста Коломия. За освітою — журналістка. Раніше працювала редакторкою новин та молодіжних програм чернівецького державного радіо (нині — суспільного). А наразі є продюсеркою відкритої студії подкастів “IZONE media” в Києві. Створюю власні подкасти: літературний “Акустика тіней” та на тему психології — “Я знаю, як це”. Також працюю UI/UX-дизайнеркою в столичній маркетинговій компанії.
Я вперше дізнавсь про тебе, коли прослухав один з епізодів твого подкасту “Акустика тіней”, після цього, маю сказати, я став шаленим фанатом цього подкасту і прослухав всі епізоди (він розповідає про видатних письменників як-от Кафка, Хемінгуей тощо). Що надихнуло тебе на створення таких подкастів?
У 2016 році я зробила перерву в кар’єрі радіожурналістки. Бо на той час займалася створенням артфестивалю “Трикутник” у своєму рідному місті. Але роботи з аудіоконтентом мені вкрай не вистачало. Тоді раптово в мене з’явилася ідея створити власний подкаст. Оскільки я на той час найбільше цікавилася літературою, то тема була очевидною. Пригадую, я надумала створити “Акустику тіней” в останній день літа 2016-го. А через три тижні вже виклала перший епізод про бітників та Джека Керуака зокрема. До того ж я особисто відчувала потребу в українськомовному контенті на тему літератури. Такого майже не було в той час. А мені було дуже зручно, працюючи над дизайн-проєктами, паралельно щось слухати. Тому я й почала заповнювати нішу, яка була практично порожньою.
Іванна, фото: Олександра Одноліткова, Київ
Зрозуміло, що вже чимало часу пройшло з того моменту, як ти записувала ці подкасти, багато всього змінилось, в нас почалась велика війна. Де ти була 24 лютого 2022 року?
Напередодні, 23 лютого, до мене в Київ приїхали мама з бабусею. Пригадую, я гуляла з мамою поблизу урядового кварталу, де вже були примітивні блокпости, і говорила про те, що ні, ніякого вторгнення не буде. Це ж неможливо. Провела ввечері рідних на потяг в Коломию, а вже наступного ранку ми з хлопцем прокинулися від дзвінка його брата. Той сказав, що “почалося”. Мій хлопець готував напередодні тривожні рюкзаки та мав обізнаність щодо основних кроків, яких варто вжити, коли почнеться повномасштабна війна. Я ж просто була спокійною і робила все, що потрібно: ми зробили запаси води. Перенесли все найнеобхідніше в коридор, купили квитки на наступний день на потяг до Самбора (до батьків хлопця) — і пішли шукати найближчі укриття. Звісно, перебувати два дні в Києві під звуки обстрілів було тривожно, але після того, як ми приїхали на захід України, — почали думати тільки про те, як допомагати знайомим та рідним, які пішли на фронт.
Яким був твій типовий день до початку великої війни, 23 лютого, наприклад, можеш пригадати, будь ласка? І яким є цей типовий день для тебе сьогодні?
Так, звісно, 23-го лютого у мене був майже типовий робочий день. Плюс ще приїзд рідних трішки його врізноманітнив. Зараз мої будні фактично такі ж. Моє життя особливо не змінилося. Змінилися реалії, в яких тепер доводиться жити. Тому що ця війна вже забрала трьох моїх родичів. Найближчого — чоловіка моєї рідної сестри, який був мені фактично братом. І тепер щодня, окрім роботи, побуту та творчості, я ще й думаю про нашого героя Ігоря, який віддав своє життя за те, щоб у мене все це було. І про своїх племінників та сестру, яких треба підтримувати й оберігати.
Зараз по всій країні впроваджені відключення електрики, як ми знаємо, жити зараз вкрай складно, панує величезна невизначеність. Яка ситуація наразі у твоєму містечку, звідки ти сама? І як ці відключення впливають на твою роботу загалом сьогодні?
В Коломиї відсутність світла значно впливає на життя і побут. Коли приїжджала до мами востаннє, то дуже відчула на собі відсутність опалення, води, інтернету, мережі, оскільки все це там працює лише за наявності електропостачання. Але з іншого боку така ситуація об’єднує людей. Бо без комунікацій ми з рідними значно частіше збиралися разом і розмовляли, без відволікань на справи та гаджети. А в Києві, де я наразі живу, нам пощастило. Бо світло в моєму будинку вимикають вкрай рідко. Частіше — воду й опалення. Але з такими незручностями можна цілком повноцінно жити й займатися своїми справами. Своєю чергою ми намагаємося економно використовувати електроенергію, бо розуміємо, що потрібно це робити, адже не зрозуміло, чим і в яких масштабах окупанти ще нам зашкодять.
Чим ти займаєшся сьогодні, де працюєш? Чим найбільш захоплюєшся у вільний час?
Власне, як і раніше, я продовжую займатися дизайном та подкастами. А щодо вільного часу — присвячую його спілкуванню з рідними, бавлюся із собакою (якого до речі, нарешті наважилася завести в червні не в останню чергу через війну). Багато читаю, це можна сказати мій спосіб ескапізму, — завершую челендж з прочитання 50-и книг за цей рік. А ще, аби заспокоїти нервову систему, займаюся рукоділлям: вишиваю хрестиком та в’яжу. Волонтерю тільки фінансово, адже розумію, що це зараз те, що я найефективніше можу робити.
Як журналістка як часто говориш з людьми, які переживають війну в різних її проявах?
Насправді говорю про війну лише з родичами та близькими людьми. На початку повномасштабного вторгнення мала досвід спілкуватися з різними людьми про їхній психологічний стан в контексті спецвипусків мого другого подкаст-проєкту — “Я знаю, як це”. Тоді назбирала понад 10 різних історій та переживань людей, які залишилися в Україні та продовжували жити в стресових умовах, або ж тих, хто мав досвід виїзду за кордон. Усім важко, однозначно. Але я намагалася записувати до кожної розповіді фахові коментарі психотерапевтів, аби ті пояснили, чому виникають ті чи інші емоції та стани та як із ними боротися. Я не люблю просто кивати на те, як люди розповідають про свої страждання. Прагну одразу діяти, шукати шляхи розв’язання їхніх проблем.
Як людина, для якої друге слово після мами напевно стало “подкасти”, як ти бачиш розвиток цього напрямку саме в Україні, де таких якісних і популярних подкастів не так й багато, і ринок ще не такий насичений?
На велике щастя, за цей рік українськомовні подкасти значно витіснили з топчартів російський контент. І це величезний прорив. Ринок подкастів починає формуватися врешті. І це тягне за собою збільшення кількості якісних подкастів, бо на їх фоні однотипні й погано зроблені проєкти банально загубляться. Великою перевагою подкастів є можливість завантажувати епізоди на свої гаджети автоматично, коли є підключення до інтернету. А прослухати їх, зрештою, можна будь-коли. Навіть коли відсутнє електропостачання й мережа — подкаст, на який людина підписана, буде серед файлів на телефоні, планшеті чи ноутбуці. І це, безперечно, велика перевага серед іншого медіаконтенту в період, коли ми маємо аварійні відключення світла й відсутність мережі відповідно.
Які подкасти взагалі слухаєш, чи є в тебе улюблені подкасти на тему війни з росією, наприклад?
Через те, що я багато працюю з подкастами, слухаю інші проєкти дуже мало. Можу сміливо рекомендувати проєкт нашої відкритої студії подкастів “IZONE media” — “Бруд і кров”. Це подкаст про війну й наше суспільство в ньому. Також слухайте подкаст “Підкаст”, де ведучі щотижня обговорюють найактуальніші теми, що стосуються нашої країни й не тільки. А більше цікавого можете знайти в Телеграм-каналі “Наші подкасти”, туди наша команда щодня публікує епізоди на найрізноманітніші теми, власне можете знайти щось собі до душі.
Іванна, фото: Олександра Одноліткова, Київ
Нас читають багато молоді, зокрема це студенти журналістики з різних вишів країни, які тільки починають свій шлях у професії, що можеш порекомендувати студентам з власного професійного досвіду?
Моя порада — це завжди робити те, що вам подобається. Висвітлювати теми, які вас найбільше цікавлять. Це, звісно, ідеальний варіант, бо в реаліях повномасштабної війни важко слідувати виключно за своїми бажаннями. Але в подкастах це можна реалізувати, наприклад. Ну і звісно, про які теми ви б не розповідали, — залишайтеся людяними, дотримуйтеся професійних стандартів і щодня намагайтеся бути кращими, ніж учора.
З наближенням новорічних свят багато з нас, звичайно, будуть загадувати бажання на наступний рік, мріяти про нашу перемогу. Які твої найбільші побажання на 2023, якою прагнеш побачити Україну?
Я дуже хочу бачити наше суспільство добрим і людяним. На жаль, зараз усі стресують і часто зриваються одне на одному. Багато є прикладів поганого сервісу. Безліч людей просто забувають, що в нашій країні війна і поводяться надто егоїстично та агресивно. Тож, я б дуже хотіла бачити наше суспільство кращим та сильнішим в наступному році. Це неабияк наблизить нашу перемогу.