UA
EN
Вітання! Повномасштабне вторгнення росії на територію України розділило життя кожного українця на “до” і “після”. Скажіть, що змінилось саме у вашому житті після 24 лютого 2022 року?
Дійсно, з початком повномасштабного вторгнення росії на територію України змінилося життя кожного українця, змінились наші пріоритети. Люди всередині стали іншими, а саме почали більше цінувати життя, рідних, друзів. Сьогодні ми не відкладаємо зустрічі на потім, бо не знаємо, чи настане для нас світанок завтра.
Яким був ваш 24 лютого 2022 року?
21 лютого ми вирішили поїхати за кордон у Мадрид подорожувати. Це був мій подарунок мамі на її день народження. Перед тим відчувалась паніка від знайомих, які постійно говорили про війну, але ми на це не звертали увагу.
Вранці 23-го лютого авіакомпанія повідомила, що наш рейс переноситься, ми не зрозуміли це повідомлення, адже причини для скасування не було. Вранці 24 лютого мені вже не хотілось спати, і я заглянула в телефон, а там десятки пропущених дзвінків, повідомлень від друзів, знайомих, рідних. І всі вони пишуть, що почалась війна. Ми не знали, як виїхати, наша авіакомпанія не відповідала, а наприкінці надіслали оголошення, що всі рейси скасовані. І тоді вирішили з мамою самостійно знайти транспорт. 24 лютого цілий день шукали можливість повернутися в Україну, але все було марно. Тоді я знаходжу у соціальній мережі Facebook українку, яка збирає гуманітарну допомогу нашим військовим і підвечір буде їхати в Україну. Дорога додому була складна і тривала 3 дні, а коли ми вже перетинали польський кордон, то все нагадувало страшний фільм: кинуті машини, перелякані люди, тварини, діти, які весь час плачуть. До Польщі стоять довжелезні черги, а в бік України жодного автомобіля.
Що для вас означає волонтерство?
Волонтерство — це те, що не дає тобі впасти у прірву, змушує жити далі, тримати свій фронт. І коли ти вже на межі, то все одно тримаєшся, бо знаєш, що десь там на фронті тебе чекають хлопці, якась дитина очікує свою іграшку, а мати хоче захистити й нагодувати своє маля. І тоді ти розумієш, що не маєш права їх зрадити.
З якого моменту ви почали займатись волонтерством?
Волонтером я стала одразу, як повернулася з Мадриду. На початку допомагала водіям з логістикою, було багато людей, яких потрібно було вивести. Мені необхідно було знайти водіїв, зв’язатись з людьми з Маріуполя, Херсону та інших областей, щоб вони безпечно могли виїхати до західної України. Кожного дня було по 300-400 запитів від людей з різних куточків країни, ми не встигали опрацьовувати кожен запит. Також пригадую, що в ті дні спільно з вчителями вирішили проводити волонтерські заняття для діток у нашій онлайн-школі, щоб вони хоча б трішки відволіклись.
Що спонукало вас стати волонтеркою?
Велику роль тут відіграє моя природа. Я наважуюсь на несподівані вчинки. Один такий вчинок трапився, коли побачила допис свого колишнього викладача про молодого солдата, який разом з азовцями захищав Маріуполь та був в полоні. Тоді я наважилась поїхати до нього і допомогти чимось. Цей юнак не знав мене і не мав нікого, адже сам був з дитячого будинку. Коли я приїхала і пояснила, звідки його знаю, то він дуже зрадів. На жаль, цей хлопець втратив ногу, й залишився живим тільки через те, що вчасно відкинув міни. Після прогулянки, коли потрібно було вже повертатися, він зупинив мене і сказав: «Я не хочу жити». Тоді у мене завмерло все всередині, адже ти дивишся на хлопця, а в його очах безнадія. Після цієї зустрічі я відкрила збір на протез, сума сягала 400 000 грн, за тиждень ми зібрали 26 тис. на реабілітацію. На щастя, за підтримки рідних та моєї авдиторії в інстаграмі ми змогли знайти йому тренувальний протез. Згодом, завдяки нашим старанням та допомозі інших людей ми знайшли дуже якісний протез, з яким він може бігати. Нині хлопець дуже щасливий, адже в певний момент він втратив надію, що колись ще зможе піднятися на гору, а сьогодні це цілком можливо.
У вашій соціальній мережі є декілька зборів, орієнтованих саме на Херсон. Чому саме Херсон?
Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, я не могла добу працювати. Я плакала, потім починала урок, закінчувала його і знову у сльози. У мене не вкладалось в голові, як живих людей, дітей, тварин можна ось так потопити. І в один момент всю свою силу зібрала в кулак, витерла сльози та вирішила поїхати до Миколаєва. Перед тим я відкрила збір і сподівалась зібрати хоча б 5 тис. грн, але саме цей перший збір я закрила на 240 тис. грн. Та все ж таки повстало питання: як же я поїду, адже не так просто дістатись до місць, де йдуть активні бойові дії. І тут я згадала про знайомого волонтера з Миколаєва, який мав свій волонтерський хаб, і ми списались. Звичайно, він зрадів такій можливості. Моя поїздка мала закінчуватись у Миколаєві. Але напередодні мені телефонує чоловік, щоб відати свою надувну лодку, але з однією умовою: я особисто передам це військовим у Херсоні. І тоді я вирішую їхати до Херсону.
Як ви доїхали й що придбали на перший збір?
За день перед поїздкою мої знайомі, рідні й сусіди приносили різні речі, продукти, це все ми складали у мою машину. І тут минає половина дня, і я розумію, що місця в автівці вже немає, а речі ще є. Ми поговорили зі знайомим і зв’язалися з компанією автівок «Bus man», яка швидко надала нам автівку, а сам власник цієї компанії згодом двічі їхав з нами до Херсону. Найбільше я орієнтувалася на медичні препарати. В аптеках я залишала 25 тис. – 27 тис. грн, ми з фармацевтом сиділи по 5 годин, складаючи список всіх необхідних ліків. Також важливими речами саме для військових, які мали закупити, були тактичні навушники, окуляри, повербанки (зовнішні акумулятори для заряду гаджетів).
Що найскладніше у волонтерстві?
Напевно, дуже складно достукатись до людей, зокрема наших чиновників. Я п’ять разів була в Херсоні й кожного разу перед поїздкою відкривала збір. І ці збори дедалі складніше мені закривати, адже деякі люди допомагають, коли одразу сталося горе, а потім для себе визначають, що цього достатньо. І ця думка є дуже неправильною, бо поки ворог на нашій землі, ми маємо в будь-який можливий спосіб боротися, допомагати один одному. Ти можеш не донатити, а, наприклад, прийти до нас й фізично допомогти: розкласти по ящиках речі чи поділити продукти.
Другий важливий момент – не опустити руки. Коли ти весь час поширюєш, говориш, доводиш, а збір стоїть на місті, то можеш зневіритись. Але потім за короткий час ти повертаєшся до нормального робочого ритму життя, бо згадуєш, що там на фронті воїни продовжують боротись. І, можливо, це якась магія, але завжди за день до закриття збору ми накопичуємо усю потрібну суму.
Що найбільше вразило вас у роботі?
Пам’ятаю випадок, коли я була на Херсонщині та зіткнулась з нерозумінням того, чому у далекі села не привозять гуманітарну допомогу. До мене підійшла жінка з проханням привезти засоби гігієни для сусідки, тому що вона інвалід і потребує певних речей, а волонтери привозять у їхнє село продукти тільки раз на півтора місяця. Та найбільшим шоком стало для мене те, коли я з колегою підійшла на одній зустрічі до власника волонтерського хабу і запевняла, що в деяких селах на Півдні катастрофічно бракує цих речей, на що він мені відповів: «А звідки ви знаєте, що цього в них немає? Можливо, вони мають, ви ж не бачили». І тоді я зрозуміла, що покладатися нема на кого.
Дитячі очі війни страшні. Чи випадала вам можливість зробити дітей хоча б на 1% щасливими?
Так, можу пригадати один цікавий випадок. Це була друга поїздка до Херсону, коли ми вирушили у далекі села й об’їздили чимало населених пунктів. І вже наприкінці, коли майже все пороздавали, до нас підходить хлопчина років 6-7 і дякує за все. Ми дали йому іграшку, пакет продуктів, а він нас запитує: «А можна цю іграшку дати своєму молодшому брату?». Ми киваємо головою і даємо йому ще одну. А тоді він додає: «У моєї мами немає шампуню, дайте, будь ласка». Зі сльозами на очах він просить не іграшки, не цукерки, а шампунь для мами. І після цього в машині я ще довго думала, чому і за що діти повинні страждати.
Мені відомо, що ви володієте декількома мовами. Цікаво, чи колись це допомагало вам у волонтерській роботі?
Звичайно, я маю досвід навчання у Китаї й вільно володію китайською. Мова мені допомогла, коли у моїй школі ми почали перекладати українські новини на китайську і поширювали цю інформацію у різних пабліках серед молоді. І це насправді допомогло, адже молодь Китаю могла не тільки говорити про неправдиві новини, які отримує з китайських джерел, але й мала змогу розуміти ліпше нашу реальну ситуацію й допомагати нам.
А ось англійська мені стала в пригоді, коли іноземний журналіст Sanjay Suri з телеканалу CNN-News 18 хотів відзняти репортажі з Херсону та Харкова, але страшенно боявся їхати. Тоді ж я його переконала, що це важливо, ба більше необхідно для нашої країни та світу. І ми поїхали разом попри те, що в той час розвивалась найактивніша фаза бойових дій.
За весь час такої складної, але важливої роботи для нашої країни, які правила особисто для себе визначили?
Перше правило: досягнути ціль, яку ти визначив. Друге: у зоні бойових дій, ти маєш володіти своїм тілом на всі 100%, бути уважним до всього, спостерігати за всім, чути кожен звук, бо від цього залежить не тільки твоє життя, а й життя інших людей поруч. Саме це правило я засвоїла дуже добре, коли одного дня у нас пробилось колесо біля Антонівки просто на дорозі, де не було жодного дерева, аби сховатись. Хлопці міняли колесо хвилин 30, але як виявилось, це було занадто довго, бо згодом неподалік нас росіяни кинули міну. На щастя, всі лишились живими та неушкодженими. Згадую, як до того моменту я дивилася на небо, а воно було таким чистим, ніби війна не тут, а я знову в дитинстві. І кажу своєму другу: «Олеже, дивись, яке небо чисте», а він кивнув головою і додав: «Небо, то чисте, але ти не забувай, скільки воно забирає життів кожного дня».
І третє: ти маєш бути сильним. Ти приїжджаєш до людей, які дивляться на тебе з надією, і ти не маєш права якось їм показати, що цієї надії немає. Ти прийшов, щоб дати їм цей промінь. Лише потім ти можеш закритись в машині й плакати щосили, але головне, що вони цього ніколи не мають побачити.
І наприкінці продовжте, будь ласка, мої слова: «Україна для мене — це…., де я можу..»
Україна для мене — це мій дім, це величезне місце у моєму серці, де я можу бути щасливою і де є щаслива! Це наш дім, який ми маємо захистити. І всіх українців, які є нашою сім’єю, — ми маємо захистити та вберегти!
У мене є величезне прохання до всіх, хто буде читати це інтерв’ю: надалі підтримуйте Україну! Не переставайте допомагати нашим людям, продовжуйте донатити, кожні 5, 10, 15 відправлених гривень допоможуть знищити ворога! Ми всі маємо стати єдиним цілим задля нашої спільної перемоги!
