"Моє місце – не тут. Моє місце в Україні"

Війна, непередбачувана і лячна, завдає страждань та руйнує життя тисяч людей. Наразі вона перебуває в центрі уваги кожного українця, має величезний вплив на нашу країну та суспільство. Кожен з нас внаслідок цієї війни в певний період мав зіштовхнутись зі складним вибором, який вирішує подальшу долю.

Перед цим викликом постала й Олександра – звичайна дівчина, яка жила спокійним життям на Київщині, однак через повномасштабне вторгнення була вимушена покинути свій дім, своїх родичів та друзів, а також своє минуле, мирне життя, та переїхати до іншої країни – Франції. Історія Олександри знайде відгук у серці кожного, хто знає, як тяжко покидати рідний дім.

Які твої найперші спогади та відчуття 24 лютого, як для тебе почалось повномасштабне вторгнення?

Я прокинулась о 4 ранку від гучних звуків, подумавши що це всього лиш блискавка, звичайний грім. Я вийшла з кімнати, бачу – ніхто з моєї сім’ї не спить, всі бігають, щось збирають та панікують. Я виходжу, на моє запитання «що сталось?», мама відповідає: «бомблять». Найперший розбудив сім’ю мій молодший брат зі словами «я чув гучні звуки, наче вибухи». Ми живемо в приватному будинку,  в нас підвалу немає, проте він був у сусідів, тому ми зібрались і пішли до них. Я нічого не розуміла, було лячно, і всі були у стані великої напруги та невідомості.

Скільки ви перебували у сусідів? Що стало причиною переїзду?

У сусідів ми жили близько двох тижнів. Ми у них харчувались, спали та разом переживали ці всі страшні події. А також робили коктейлі Молотова для допомоги ТРО. Ми не хотіли нікуди їхати до останнього, але коли в сусідній будинок попав уламок від ракети, ми всі дуже налякались. Після ситуації, яка трапилась з моєю тіткою, яка живе в Броварах, в приватному будинку, стало ще лячніше. Того вечора вони працювали зі своїм чоловіком в лікарні, в цей час були на зміні, а вдома був лише їхній син. Добре, що він сховався в підвал, адже саме в той момент поруч з їхнім будинком впала ракета та зруйнувала все. Дивом вижила і їхня собака, яка в той момент була на вулиці. А потім сталось так, що наша сусідка, яка поїхала до Польщі в перший день, поверталась назад за тваринами: кішкою й собакою. І вона запропонувала нам поїхати разом. Недовго думаючи, ми зібрали свої речі та поїхали.

Фотографія з власного архіву Олександри.
Фотографія з власного архіву Олександри.

Ви їхали всією сім’єю?

Ні, вдома залишився мій батько та наші тварини. А також моя бабуся: в неї немає ноги, вона мешкає на 4 поверсі Дарницького району, що достатньо далеко від нашого дому. Вона не може ходити та спуститись в укриття, адже переміщається за допомогою інвалідного візка. За нею доглядає мій тато, як і за собакою, яка вижила у моєї тітки.

Скільки тривала ваша дорога? Чи ви зупинялись в інших країнах, перед тим, як приїхати до Франції?

Наша сусідка супроводжувала нас до Польщі. Оскільки ми живемо в маленькому селі й звідти потяги не їздять, а нам треба було до Львова, нам довелось їхати спочатку електричками до Фастова, а потім пересідати на потяг до Львова. Це було вночі, місць не було, і людей в кожному купе було по 8-10 на одне.

Потім у Львові ми пішли на чергу до потяга, який відправляється до Варшави, Польща.  У нас був вибір – або чекати потяга 6 годин, або зайти в той потяг, який був через 20 хвилин, але він був заповненим, і єдиною умовою було їхати стоячи. Ми обрали їхати стоячи 5 годин. Іноді ми сиділи на імпровізованих стільцях, наприклад, з наших портфелів. На митниці ми перебували 3 години — людей випускали по черзі вагонами, щоб перевірити документи, а ми, за іронією долі, були останніми. Ми чекали годину, щоб нас просто випустили з вагона. Було холодно, ми були втомлені, адже стояли всю дорогу.

Коли ми приїхали до Варшави, наша сусідка поселила нас у себе в помешканні, ми тиждень жили в коридорі. Ми не знали, куди нам іти та що далі робити. Випадково вийшло так, що мамина сестра була знайома з однією дівчиною в Франції, ця жінка поцікавилась, чи потрібна нам допомога з оселею і сказала, що зможе надати таку допомогу. Так ми поїхали у Францію.

Тобто, перед Францією ви жили в Польщі? Ви перебували там лише тиждень?

Так, лише тиждень. До Франції ми їхали потягом, була одна пересадка в Берліні, Німеччина. Їхали всю дорогу ми безплатно, однак з Берліну до Страсбурга (Франція) потрібно було заплатити. Проте, нам зробили знижку, і ми заплатили півсуми. Зі Страсбурга ми поїхали у маленьке містечко поряд з ним – Кольмар, де проживала знайома сестри моєї мами, Марія. Першу ніч ми ночували у неї вдома, адже ми приїхали вночі, і у Франції все було зачинено. Ми хотіли звернутись в Товариство Червоного Хреста, проте він працював лише до 19:00. Наступного ранку Марія відвезла нас до благодійної організації під назвою «Espoir», ця організація надала нам житловий номер в готелі, лише до того моменту, як нам знайдуть квартиру.

Ми отримували матеріальну допомогу лише місяць після отримання документів (які оформлюються два тижні). Нам треба було заробляти гроші, і Марія запропонувала моїй мамі роботу, бо вона працює дизайнером в Україні. У цьому місті, Кольмарі, часто проводились ярмарки, тому вона хотіла домовитись, щоб ми мали змогу продавати маленькі сувеніри, зроблені своїми руками. Так у нас з’явилась перша робота.

Пізніше ми переїхали у квартиру, яку потрібно було ділити з бабусею. Ця бабуся – працівниця мерії, і саме вона запропонувала нам свою оселю. Наразі моя мама працює в благодійній організації, вона надає друге дихання старим речам. Я їй у цьому допомагаю.

Фотографія з власного архіву Олександри.

Ти сказала, що ви їхали разом, і в тебе є молодший брат. Скільки йому років, і як він переживав ці всі події?

Моєму брату тоді було 8 років, через два тижні буде 10. Він не боявся, не були страшні вибухи, за його ж словами, йому було «страшніше від павуків, що жили в підвалі». Але коли ми переїхали, через кожен гучний звук він міг вставати та плакати.

Чи повертались додому за весь час повномасштабного вторгнення?

Так, але поверталась тільки я одна. Спочатку мені потрібно було заробити гроші на квиток (що коштував чималі гроші), тому я працювала задля коштів на винному заводі, збираючи виноград для вина. Ми працювали з 7 ранку до 6 вечора під палючим сонцем, але це було того варте. Я повернулась додому на місяць в листопаді, та через певні обставини мала поїхати назад за кордон.

Як ти адаптувалась до всіх подій? Як вивчала мову?

Мене відправили в французьку школу, в якій я навчалась, хоча я на той час вже закінчила школу в Україні. Але згідно із законодавством Франції, оскільки я була неповнолітня, я мала навчатись у школі. Там я вивчала звичайні шкільні предмети й французьку мову. Вчилась я разом з французами та українцями в одному класі, і змогла знайти собі друзів, які допомагали мені у навчанні.

Чи підтримують нашу країну у Франції?

Всі французи, яких я зустрічала, підтримували та переживали за нас. Хазяйка нашої квартири кожен день дивиться новини, і постійно запитує про мого батька, про родичів, чи все у нас добре.

Які твої плани на майбутнє?

Звичайно, я хочу повернутись, але наразі не можу. Я зустрічала багато українців, які не дуже переживали за війну в країні, й для них це (російське вторгнення – ред.) було просто способом потрапити за кордон та почати інше життя. Я ж не бачу в цьому ніякої вигоди саме для себе, адже я дуже сумую за своїм домом та друзями, родичами, яких я залишила. Я не хочу навчатись в цій країні, не хочу думати про плани в цій країні. Моє місце – не тут. Моє місце в Україні. І я обов’язково повернусь додому.