UA
EN
24 березня — двадцять дев’ятий день від віроломного, підступного та жорстокого вторгнення Росії в Україну. Минув місяць, відколи президент рф путін о 04:40 ранку 24 лютого оголосив спецоперацію в Україні. Російські війська безжалісно знищують об’єкти інфраструктури, масово розстрілюють житлові райони за допомогою залпового вогню та балістичних ракет.
Фото: https://www.bbc.com/ukrainian/news-60793726
23 лютого — останній робочий день цієї зими в мирній Україні. Тоді ми родиною з нетерпінням чекали приходу весни й планували подорож. Тепер же думки тільки про те, як вижити й що скоріше б побачити рідних.
23 лютого був останній мирний день удома. Хотілося б запам’ятати цей день до кожної дрібниці. Прокинулася й тихенько збиралася у справах, щоб не розбудити рідних. Випила каву з улюбленим круасаном і помчала. Обмінювалися запитанням «Як ваші справи?» з друзями та викладачами з університету. Все було так спокійно, буденно й без натяків на те, що відбуватиметься «завтра»… Час, коли життя розділиться на «до» та «після». 24 лютого. Приблизно п’ята ранку. Зазвичай в цей час ми спимо. Але ми прокинулися… Я, як зараз, пам’ятаю, коли подзвонила мама й сказала: «Доць, росія почала бомбити Україну». Спершу я подумала, що це жарт… Та ні, не жарт. Після цих слів у голові промайнули мільйони думок, тисячі слів, сотні фраз. Перші хвилини паніки й розгубленості, але потім холодний розум і дії, спрямовані на допомогу. Зрозуміла, що маю боротися за своє життя.
«Ти чуєш?», — будить мене тато. Чую якийсь вибух. Повітряна тривога. Швидко одягаємося і йдемо до укриття. Виходимо на вулицю й за лічені секунди бачимо, як пролітають над нашим будинком дві ракети, одна за одною. І серце просто впало. Все затрясло… Ракетний удар, який сколихнув усе місто вранці 27-го лютого. Змерзлі, голодні й утомлені, чекаємо з родиною на відбій тривоги. Посеред сирен ми намагалися зберігати наше мирне життя без війни. Обирали квіти, котрі висаджуватимемо навесні: троянди й тюльпани. «Діти не мають знати, що таке війна», — промовив тато зі сльозами на очах. Тоді я втретє за життя побачила, як плаче мій тато. І боляче стало в рази сильніше. Вночі через страх спати взагалі не хотілося. Ніколи не думала, що боятимуся кожного шелесту. Звичайне гортання стрічки Instagram перетворилося на моніторинг новин. З кожним повідомленням про смерть українців рана в серці ставала ще глибшою й болючішою. Усвідомлення того, що зовсім поруч люди помирають у підвалах. Народжуються діти, які б мали народжуватися в пологовому будинку… Ненавиджу Й бажаю найстрашнішої кари тим, хто підтримує й усе розуміє, але мовчить.
Десятки повідомлень надходили від рідних та близьких зі словами «Як ти?», що огортає теплом і вселяє віру в перемогу. Два слова, які набули такого глибокого значення, як ніколи до того. На жаль, найрідніша людина в моєму житті — мама — перебуває закордоном. Наші безсонні ночі — її ночі. Вчора за телефонною розмовою вона сказала: «Моя рідна, вже зовсім скоро ми прокинемося від повідомлення Кіма «Перемогли!», гортатимемо мільйон історій у стрічці, де буде написано: «Слава Богу, закінчилася війна», «Ура! Можна повертатися додому». На хвилину на душі стало легко. Я заплакала… У цей момент захотілося її обійняти й ніколи не відпускати.
Фото: скриншот з особистих повідомлень
Вже звично рука тягнеться до телефону. Телеграм. Новини. Не здригаєшся від сигналів тривоги, як у перші дні. Місто продовжує жити. Полиці магазинів заповнені продуктами, але ціни… У мене змінилося все! Звична мелодрама чи мультики змінилися на історичні фільми. Музика стала патріотичною. Я ніколи не відчувала, яка воля та свобода криється за кожним словом. Кожного разу не можу стримати сліз від: «Люди, як кораблі», «Лента за лентою», «Не твоя війна» та інші… Захищати Україну пішов мій рідний дядько. Мої переживання не передати словами. Але він у нас з гумором. Встиг намилуватися одним тамтешнім будинком і пообіцяв, що побудує собі такий самий на Батьківщині. Люди зрозуміли, що означає «разом». Попереду нас чекає більше життєвих можливостей, адже ми цінуватимемо кожну мирну хвилину, кожне «я тебе люблю». Вже місяць, як не весна, а війна. Я досі не вірю…