«Іноді в школі ми робили челенджі – тиждень розмовляли українською»: історія журналістки та волонтерки з Кривого Рогу

Вернигора Кристина, студентка 4 курсу журналістики Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, фрилансер creative writer, перекладач, волонтер на базі протестантської церкви “Emmanuil Church”, яка допомагає ВПО та людям з раніше окупованих територій.


Наразі в Україні дедалі більше людей активно починають переходити на українську мову, навіть ті, хто ніколи її не знав. Однак, цьому посприяло повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року. Чи роздумувала ти про перехід на українську мову до початку масштабних воєнних дій на території України?

Так, я замислювалась про перехід на українську мову ще до початку повномасштабної воєнних дій. По-перше, народилася я у Дніпропетровській області у російськомовному місті Кривий Ріг. Більшість, ні, не більшість… усі в Кривому Розі розмовляли мовою ворога. У мене, моїх друзів та подруг були думки про українську мову ще в підлітковому віці. У нас виникало питання: “Чому в Україні ми розмовляємо російською, а не державною?”. У школі ми вивчали дві мови — російську та українську. Можу сказати, що російська в мене виходила навіть краще і нею було легше та зручніше висловлювати свої думки. Іноді в школі влаштовували челенджі – тиждень розмовляти українською. Однак, він завжди закінчувався у першій половині дня, але бажання нікуди не зникало. Мені подобається наша мова та її звучання, але все завжди закінчувалося на думках та на невеличких спробах порозмовляти з друзями нею. Гадаю, що причиною були не зовсім зрілі та вмотивовані причини переходу, а також несприятливе оточення, страх, що всі скажуть щось по типу: “Ти що, дивний? Нащо переходити на українську, якщо ти все життя розмовляв російською?”.

Рано чи пізно Україна відіб’є свої східні території, але деякий час ми так чи інакше матимемо справу з людьми, які бомбардувалися російською пропагандою. Ми зіштовхнемося із таким аргументом, як “все почалося через те, що Україна пригноблювала російськомовних”. Чи маєш ти контраргумент на це?

Спочатку я розпочну з того, що контраргументом буде факт про те, що це очевидний проросійський наратив. Для нього немає ніяких ні фактичних, ні юридичних підстав. Можна сказати, що це твердження взагалі не може існувати. Я російськомовна людина, звісно, що в минулому, але все ж таки 20 років я розмовляла нею у рідному місті. Мої батьки такі ж, а от бабуся та дідусь взагалі приїхали з Росії та почали жити в Україні. У мене дошлюбне прізвище Семенова і воно дуже поширене у кремлі. Тому я, як ніхто, пов’язана корінням і мовою з державою агресора, але при цьому я ніколи не зазнавала ніяких пригнічень. У випадку, якщо раптом мені хтось скаже ці слова, я просто відповім: “Доведіть”. Я російськомовна, але Україна ніколи мене не утискала. Я, мої батьки, мої друзі, моє оточення – живий приклад цього.

Чи зіштовхувалась з тим, що твоє російськомовне оточення, не розуміло тебе і твою позицію?

Чесно кажучи з нерозумінням у моєму оточенні я не зіткнулась. На мою думку, причиною цього є очевидні причини моєї позиції. Звісно, не всі мене підтримали та не всі відразу підхопили: “О! я теж перейду”. Тобто всі чудово розуміли причинно-наслідкові зв’язки. Є друзі, які не перейшли на українську, дехто – перейшов. Батьки, до прикладу, частково можуть розмовляти державно. Це був мій вибір і всі його розуміють.

Завжди, коли починаєш вивчати щось нове або ж вводити нову звичку у власне життя, людина рано чи пізно має труднощі. Які ти помітила складнощі?

Прямо сказати про труднощі, що я зіштовхнулася – не мала. Українську мову я знаю, вивчала все життя. Для мене все було просто, простіше, на мою думку, ніж тим, хто з Донецька або Криму, які не вивчали українську з якогось класу. Єдине, що лишилось, та іноді проскакує — це суржик. Я на даний час не до кінця ще позбулась росіянізмів, калькування, бо все ще декотрі слова та думки в мене формуються російською мовою. Основна проблема – це те, що в побуті звикла розмовляти мовою ворога, а українська для мене – це більше як гарна, формальна, літературна мова. Однак частково уже знаю трішки смішні анекдоти, жаргонізми, по трохи вивчаю рутинні побутові слова. І ще останнє, напевне, що хотілось би додати, так це те, що порив емоцій, це єдиний момент, коли я можу перейти на російську не помітивши.

На Вашу думку, що слід зробити керівництву держави для популяризації української мови?

Вважаю, що наша мова має непогану популярність. Можливо, слід зробити жорсткішими закони щодо мови. Наприклад, якщо ти працюєш у паспортному столі – спочатку склади екзамен з української мови, обіймаєш посаду – склади екзамен з української мови. Окрім цього, думаю, що і з літератури варто теж складати екзамен, адже ми повинні бути освічені та мати громадянську свідомість. Ти, як громадянин України, повинен знати українську мову. Усі викладачі мають проходити курси підвищення кваліфікації. На мою думку, вивчення державної мови в школі недостатньо, вона має бути навичкою, яку ти постійно розвиваєш. Громадянин повинен знати українську мову, літературу та історію, і цьому я абсолютно радикальна.

Досить часто люди вдаються до грубих методів та переконують своїх знайомих або ж перехожих спілкуватись українською. Чи правильно це і як слід заохочувати тих, хто на сьогодні день не бажає розмовляти солов’їною?

Я не вважаю, що слід переконувати когось у чомусь. Переконання – це шлях насилля, а цим нічого не доведеш, а лише відіб’єш бажання. Це повинно бути повністю добровільне та зрозуміле для людини рішення. Насилля нічого не вирішує, а тільки шлях пряника: заохочення, програми, лекції, вебінари щодо важливості мови. Слід дати людям чітке розуміння важливості цього, а особливо серед молоді. Тому що, на мою думку, дорослих людей дуже складно в чомусь переконати. Акцент необхідно робити на молодь, студентів та школярів. Можна транслювати це через воєнні дії — люди країни агресора чинять геноцид та вдаються до методів маніпуляції російською, а ти просто поширюєш цю культуру серед українців. Через розуміння того, що росія проводить геноцид українського народу, приходить бажання не мати нічого спільного із росією та її культурою.

Є розповсюджена думка про те, що французька мова – це мова кохання, а арабська – мова торгівлі та мудрості. Що можеш сказати про українську та російську мови? Які асоціації в тебе викликають ці дві мови?

Українська – це мова сили та волі, тому що, скільки б нас не пригнічували, скільки б нас не знищували, ми знаходили сили у своїй меншості, у своїй національній свідомості протистояти цьому всьому. Навіть, якщо цих людей було не багато, але завжди була сила, яка змушувала захищати себе. Все це підтверджується тим, як ми вистояли у перших місяцях війни. Усе це якісь надприродні здібності та можливості. Українська мова сильна, бо вона вижила.

Щодо російської мови, то вона асоціюється в мене із рабством. Це груба мова, вся її література просочена підкоренням комусь: хтось комусь обов’язково повинен підкорюватись, хтось когось повинен знецінити. Ця мова тебе заковує і це дуже контрастує з нашою. Вона ніби тримає тебе в жорстких рамках. Усе це, я гадаю, так чи інакше асоціюється із російськими людьми, які не мають критичного мислення.