Volunteering can take many forms — from clearing neglected areas and planting greenery to researching historical facts in archives, environmental education, and therapeutic gardening. In Lviv, the ‘Rozsadnyk’ space has become a place where these areas intersect: here, the area is being restored, plants are grown for urban initiatives, and people are helped to socialise and recover through interaction with nature. A team of volunteers has been doing all this for six seasons now; they began by clearing a neglected part of the park and are now gradually transforming it into an open space for new volunteer initiatives.

The war has touched every one of us (Ukrainians). We have all changed, and so has the structure of organizations. This piece explores the changes that have affected our protagonist, Marta Cheban, and her volunteer work since the beginning of the war: how the environment in which she grew up has changed; how conflicts and differences in views emerged within a large community; how demographic losses affected the very structure of the organization; how she personally rethought her role — trying a new form of volunteering after a break — and what her life looks like now.

For some, volunteering began with the war in 2014; for others, in 2022. But volunteering existed long before that — that is an undeniable fact. Few people, however, know what it looked like back then. Marta Cheban, who we spoke to, is a volunteer through and through. Volunteering has become a way of life for her — one she chose long before it became a widespread phenomenon. It all began in Ternopil, at a time when volunteering was neither fashionable nor popular, when very few people were willing to help others for free. Yet Marta not only got started — she kept going and continued to take action.

In the first days of the full-scale invasion, Iryna Alekseeva was thinking only about how to save her two young daughters and survive the occupation of her hometown of Ivankiv in the Kyiv region. On the second day after the town was liberated, she and her husband set up a volunteer center that initially focused on humanitarian aid and, a month later, shifted its focus to weaving camouflage nets. Over more than four years, they have made nearly 100,000 square meters of camouflage nets, tailoring each one to the specific terrain — from the pine forests of the Chernihiv region to the open steppe of the Kherson region.

For Olena Mosendz, volunteering is inseparably connected to her personal story. She was born in the Kherson region, and on February 24, 2022, her hometown of Nova Kakhovka was occupied. Her mother, grandmother, brother and his family, and childhood friends remained there. Olena herself was in Lviv at the time, looking for a way to be useful and help those who had been left in the occupied territory. Together with a friend, she began delivering medicines to civilians in the Kherson region. When the routes for delivering aid were blocked, Olena shifted her focus to supporting military medics — something she continues to do today.

In the second part of our interview, Nadiia talks about friendship, the stereotypes and social isolation that people with disabilities still face, and the importance of treating everyone as an equal. She recalls meeting a 10-year-old girl from Donbas in Lviv, speaks openly about exhaustion and the moments when she feels she has little strength left, and shares what helps her keep going. Finally, she reflects on what lies at the heart of Ukraine’s enduring volunteer movement.

In the first part of our interview, Nadiia reflects on her life before the full-scale invasion, her struggle with persistent pain, and how she first became involved in volunteering. We talk about the people she has met over the years and the experiences that have changed her understanding of what it means to help. Nadiia also shares a simple but important truth: sometimes, the most important thing we can do for another person is simply be there for them.

This project dedicated to the stories of people who, following Russia’s full-scale invasion of Ukraine, took on the responsibility of helping others and became an integral part of Ukraine’s volunteer movement.

From the very first days of the full-scale invasion, Yuliia Kachaniuk became part of Ukraine’s volunteer movement. She organized fundraising campaigns, delivered vital supplies to Ukrainian defenders on the front lines, and was joined in this mission by her young son, Makar. Reciting poems written by his mother, he helped raise funds to support Ukraine’s military. We spoke with Yuliia about how her journey as a volunteer began, the turning point that changed her life, the personal sacrifices she has made in her determination to help others, what gives her the strength to keep going even after the most difficult trials, and how Ukraine’s volunteer movement has evolved over more than four years of full-scale war.

Документальний фільм «Ілюзія тихої ночі» через особисті історії передає досвід життя українців під час війни. Стрічка формує багатошаровий портрет країни, де повсякденність існує поруч із реальністю бойових дій.

Інсталяція з 20 000 плюшевих ведмедиків у центрі столиці США стала потужним символом українських дітей, незаконно вивезених Росією. Акція покликана привернути увагу світу до масштабу трагедії та необхідності їхнього повернення додому.

Російська війна проти України нищить не лише міста й життя людей, а й культурну спадщину. У Німеччині через фотографії показали масштаб цих втрат і нагадали світу, що знищення пам’яток — це також спроба стерти історію.

Нове загострення на Близькому Сході змінює глобальний порядок денний. Для України це означає не лише дипломатичні виклики, а й потенційні ризики для військової підтримки.

Українська стійкість сьогодні стала явищем, яке привертає увагу всього світу. Багато хто намагається зрозуміти, звідки береться ця сила — здатність вистояти, підтримати одне одного й відновлювати життя навіть після найважчих випробувань.

Варвара Коробка — 17-річна дівчина, яка живе і навчається в селі Василівка Донецької області поблизу Краматорська. Вона не виїжджала з рідного дому ні у 2014 році, коли почалася війна, ні після 24 лютого 2022 року. У розмові Варвара поділилася своїми переживаннями, труднощами життя в прифронтовому регіоні, мріями про майбутнє.

Ділимося історією 20-річного ентузіаста з Чернігівщини Артема Гільтяюка, який у невеликому селі відроджує легендарні мотоцикли Jawa 70–80-х років. Хлопець не просто ремонтує техніку — він розбирає її до останнього болта, шукає оригінальні чеські деталі та ділиться процесом відновлення у своєму TikTok-блозі.

В Україні точиться війна не лише за території, а й за правду. Росія постійно поширює фейки про “зраду”, “поразки” та “катастрофи”. Часто саме молодь першою стикається з цими вигадками, адже проводить багато часу в соціальних мережах. Тому студенти-журналісти сьогодні можуть бути не просто учнями, а справжніми бійцями інформаційного фронту.

Війна змінила не лише лінію фронту на карті, а й наше сприйняття реальності. Щодня стрічки соцмереж наповнюються фото й відео з поля бою: зруйновані будинки, колони техніки, знімки полонених і загиблих. Частина цих матеріалів — важливі свідчення воєнних злочинів і репортажі очевидців про наше сьогодення. Водночас у мережі поширюються і свідомі фейки та маніпуляції.

Уміння фільтрувати інформацію та розпізнавати маніпуляції сьогодні є критично важливим. Війна змусила нас не лише споживати новини, а й підключати критичне мислення. Водночас не всі користувачі мережі вміють розрізняти фейки, тому багато хто хоча б раз потрапляв у такі пастки.

Майбутнє фактчекінгу в Україні неможливо уявити без штучного інтелекту та уваги до цифрової безпеки. Якщо на початку 2010-х фактчекінг був радше новим форматом у журналістиці, то після початку російсько-української війни він перетворився на один із ключових інструментів захисту суспільства від дезінформації.

Після перемоги не буде салютів, які заглушать тишу. Ми просто одного дня прокинемось і вперше за довгий час почуємо не вибух, а пташку за вікном. І тоді настане момент, коли доведеться знову вчитись говорити, слухати, писати. Але вже інакше.

Війна змінила не лише політичні карти, а й саму сутність журналістики. Там, де раніше звучали студійні ефіри, сьогодні гудуть сирени. І серед тих, хто показує світові цю війну, дедалі більше жінок. Вони працюють поруч із військовими, ризикуючи життям, щоб зберегти пам’ять, правду й людяність.

Коли почалася повномасштабна війна, я вперше відчув, що інформація може бути швидшою за вибух. Telegram розривався від сповіщень, YouTube – від емоцій, а стрічка новин нагадувала фронт, де щосекунди народжується правда й брехня. Ти відкриваєш телефон, а там ще одна «ексклюзивна» історія, ще одне «очевидне відео». Іноді здається, що війна тепер відбувається не лише на землі, а й у руках тих, хто тримає смартфон.

Інформаційна війна не має фронту, але має лінію, яку кожен з нас відчуває всередині. Вона проходить не через міста чи карти, а через довіру. Через те, у що ми віримо й кого слухаємо. Ця війна не пахне димом, не лишає уламків на землі, але залишає їх у голові. Ти відкриваєш телефон, гортаєш стрічку, бачиш десятки повідомлень – і вже не розумієш, де правда, а де лише тінь, створена кимось, хто хоче, щоб ти сумнівався.

Війна змінює не лише міста й людські долі – вона змінює саме поняття правди. Те, що журналіст раніше показував без вагань, тепер змушує його зупинитися й подумати: «Чи не стане цей кадр останнім для когось іншого?» Під час війни слова й фотографії отримують іншу вагу. Вони можуть викривати злочини, підтримувати мораль, рятувати пам’ять – або завдати болю, який не має виправдання.

Під час війни навіть слово може стати мішенню. Те, що ще вчора здавалося звичайним журналістським матеріалом, сьогодні може коштувати комусь життя. Українські журналісти вперше за довгі роки зіткнулися з тим, що свобода слова має не лише межі, а й ціну. І часто ця ціна не репутаційна, а цілком реальна, вимірювана людськими життями.

Найгірше під час війни не вибухи. Найгірше, коли тиша. Вона лягає на груди важче за бронежилет. Ти знаєш, що після тиші завжди щось буде, і це «щось» рідко хороше. Ми, журналісти, не герої. Ми просто ті, хто не може відійти вбік. Бо якщо не знімеш, ніби й не було. І від цього страшно: реальність може зникнути, якщо її не покажеш.

Коли в країні лунають сирени, а міста стирають із мапи, журналістика перестає бути просто професією. Вона стає формою спротиву, способом показати світу, що Україна живе й бореться. Після 24 лютого 2022 року українські журналісти опинилися буквально на лінії фронту – з мікрофоном, камерою чи блокнотом замість зброї. І разом із тим постало питання: як залишатися чесним, не втрачаючи людяності?

Вони стоять там, де мовчить світ. Коли більшість людей ховається в укриття, вони виходять назустріч звуку сирен. Українські воєнні журналісти сьогодні – це не просто фахівці слова. Це люди, які щодня ризикують життям, щоб зафіксувати правду про війну. Їхні історії – це документальні свідчення мужності, розпачу й сили, які тримають країну.

У час, коли освітня система України переживає величезні виклики — пандемія, війна, вимушені переселення, зруйнована інфраструктура — з’являється новий формат, який змінює не лише модель навчання, а й саму культуру взаємодії між молоддю й дітьми. Студментор – це програма про партнерство, коли старші молоді люди не лише передають знання з предмета, а й допомагають дитині відкритися: поставити запитання, поділитися мріями, побачити, як навчання і життя переплітаються. З іншого — це не просто підтримка академічного рівня, а розвиток критичного мислення, емоційної стійкості, самостійності.