Документальний фільм «Аби скоріше весна» (Hoping for Spring) розповідає про життя киян під час найтемнішої зими 2026 року, коли масовані російські атаки спричинили масштабну енергетичну кризу. Це історія про людей, які посеред блекаутів, морозів і виснаження намагалися зберегти тепло, людяність та світло всередині себе.

Документальний фільм «Ілюзія тихої ночі» через особисті історії передає досвід життя українців під час війни. Стрічка формує багатошаровий портрет країни, де повсякденність існує поруч із реальністю бойових дій.

Інсталяція з 20 000 плюшевих ведмедиків у центрі столиці США стала потужним символом українських дітей, незаконно вивезених Росією. Акція покликана привернути увагу світу до масштабу трагедії та необхідності їхнього повернення додому.

Російська війна проти України нищить не лише міста й життя людей, а й культурну спадщину. У Німеччині через фотографії показали масштаб цих втрат і нагадали світу, що знищення пам’яток — це також спроба стерти історію.

Нове загострення на Близькому Сході змінює глобальний порядок денний. Для України це означає не лише дипломатичні виклики, а й потенційні ризики для військової підтримки.

Українська стійкість сьогодні стала явищем, яке привертає увагу всього світу. Багато хто намагається зрозуміти, звідки береться ця сила — здатність вистояти, підтримати одне одного й відновлювати життя навіть після найважчих випробувань.

Варвара Коробка — 17-річна дівчина, яка живе і навчається в селі Василівка Донецької області поблизу Краматорська. Вона не виїжджала з рідного дому ні у 2014 році, коли почалася війна, ні після 24 лютого 2022 року. У розмові Варвара поділилася своїми переживаннями, труднощами життя в прифронтовому регіоні, мріями про майбутнє.

Ділимося історією 20-річного ентузіаста з Чернігівщини Артема Гільтяюка, який у невеликому селі відроджує легендарні мотоцикли Jawa 70–80-х років. Хлопець не просто ремонтує техніку — він розбирає її до останнього болта, шукає оригінальні чеські деталі та ділиться процесом відновлення у своєму TikTok-блозі.

В Україні точиться війна не лише за території, а й за правду. Росія постійно поширює фейки про “зраду”, “поразки” та “катастрофи”. Часто саме молодь першою стикається з цими вигадками, адже проводить багато часу в соціальних мережах. Тому студенти-журналісти сьогодні можуть бути не просто учнями, а справжніми бійцями інформаційного фронту.

Війна змінила не лише лінію фронту на карті, а й наше сприйняття реальності. Щодня стрічки соцмереж наповнюються фото й відео з поля бою: зруйновані будинки, колони техніки, знімки полонених і загиблих. Частина цих матеріалів — важливі свідчення воєнних злочинів і репортажі очевидців про наше сьогодення. Водночас у мережі поширюються і свідомі фейки та маніпуляції.

Уміння фільтрувати інформацію та розпізнавати маніпуляції сьогодні є критично важливим. Війна змусила нас не лише споживати новини, а й підключати критичне мислення. Водночас не всі користувачі мережі вміють розрізняти фейки, тому багато хто хоча б раз потрапляв у такі пастки.

Майбутнє фактчекінгу в Україні неможливо уявити без штучного інтелекту та уваги до цифрової безпеки. Якщо на початку 2010-х фактчекінг був радше новим форматом у журналістиці, то після початку російсько-української війни він перетворився на один із ключових інструментів захисту суспільства від дезінформації.

Після перемоги не буде салютів, які заглушать тишу. Ми просто одного дня прокинемось і вперше за довгий час почуємо не вибух, а пташку за вікном. І тоді настане момент, коли доведеться знову вчитись говорити, слухати, писати. Але вже інакше.

Війна змінила не лише політичні карти, а й саму сутність журналістики. Там, де раніше звучали студійні ефіри, сьогодні гудуть сирени. І серед тих, хто показує світові цю війну, дедалі більше жінок. Вони працюють поруч із військовими, ризикуючи життям, щоб зберегти пам’ять, правду й людяність.

Коли почалася повномасштабна війна, я вперше відчув, що інформація може бути швидшою за вибух. Telegram розривався від сповіщень, YouTube – від емоцій, а стрічка новин нагадувала фронт, де щосекунди народжується правда й брехня. Ти відкриваєш телефон, а там ще одна «ексклюзивна» історія, ще одне «очевидне відео». Іноді здається, що війна тепер відбувається не лише на землі, а й у руках тих, хто тримає смартфон.

Інформаційна війна не має фронту, але має лінію, яку кожен з нас відчуває всередині. Вона проходить не через міста чи карти, а через довіру. Через те, у що ми віримо й кого слухаємо. Ця війна не пахне димом, не лишає уламків на землі, але залишає їх у голові. Ти відкриваєш телефон, гортаєш стрічку, бачиш десятки повідомлень – і вже не розумієш, де правда, а де лише тінь, створена кимось, хто хоче, щоб ти сумнівався.

Війна змінює не лише міста й людські долі – вона змінює саме поняття правди. Те, що журналіст раніше показував без вагань, тепер змушує його зупинитися й подумати: «Чи не стане цей кадр останнім для когось іншого?» Під час війни слова й фотографії отримують іншу вагу. Вони можуть викривати злочини, підтримувати мораль, рятувати пам’ять – або завдати болю, який не має виправдання.

Під час війни навіть слово може стати мішенню. Те, що ще вчора здавалося звичайним журналістським матеріалом, сьогодні може коштувати комусь життя. Українські журналісти вперше за довгі роки зіткнулися з тим, що свобода слова має не лише межі, а й ціну. І часто ця ціна не репутаційна, а цілком реальна, вимірювана людськими життями.

Найгірше під час війни не вибухи. Найгірше, коли тиша. Вона лягає на груди важче за бронежилет. Ти знаєш, що після тиші завжди щось буде, і це «щось» рідко хороше. Ми, журналісти, не герої. Ми просто ті, хто не може відійти вбік. Бо якщо не знімеш, ніби й не було. І від цього страшно: реальність може зникнути, якщо її не покажеш.

Коли в країні лунають сирени, а міста стирають із мапи, журналістика перестає бути просто професією. Вона стає формою спротиву, способом показати світу, що Україна живе й бореться. Після 24 лютого 2022 року українські журналісти опинилися буквально на лінії фронту – з мікрофоном, камерою чи блокнотом замість зброї. І разом із тим постало питання: як залишатися чесним, не втрачаючи людяності?

Вони стоять там, де мовчить світ. Коли більшість людей ховається в укриття, вони виходять назустріч звуку сирен. Українські воєнні журналісти сьогодні – це не просто фахівці слова. Це люди, які щодня ризикують життям, щоб зафіксувати правду про війну. Їхні історії – це документальні свідчення мужності, розпачу й сили, які тримають країну.

У час, коли освітня система України переживає величезні виклики — пандемія, війна, вимушені переселення, зруйнована інфраструктура — з’являється новий формат, який змінює не лише модель навчання, а й саму культуру взаємодії між молоддю й дітьми. Студментор – це програма про партнерство, коли старші молоді люди не лише передають знання з предмета, а й допомагають дитині відкритися: поставити запитання, поділитися мріями, побачити, як навчання і життя переплітаються. З іншого — це не просто підтримка академічного рівня, а розвиток критичного мислення, емоційної стійкості, самостійності.

Сучасні війни ведуться не тільки на полі бою, а й в інтернеті, на телевізійних екранах та в соцмережах. Коли почалася повномасштабна війна Росії проти України, стало очевидно, що російські ракети й танки завжди йдуть поруч із хвилею фейків, маніпуляцій та пропаганди. Подібні кампанії бачили й інші країни під час конфліктів. Тому у світі з’явилися спеціальні […]

У час, коли новини оновлюються швидше, ніж люди встигають їх осмислювати, довіра стає ключовою для журналістики. Вона руйнується миттєво — достатньо кількох гучних фейків, які медіа поширюють без належної перевірки. Саме тому фактчекінг перестав бути додатковою опцією для педантичних редакторів і перетворився на базову компетенцію кожного журналіста.

У час, коли новини оновлюються швидше, ніж люди встигають їх осмислювати, основною валютою журналістики стає довіра. Вона руйнується миттєво, достатньо кількох гучних фейків, поширених ЗМІ без належної перевірки. Саме тому фактчекінг перестав бути “додатковою опцією” для педантичних редакторів і перетворився на базову компетенцію кожного журналіста. Перевірка фактів сьогодні – це і професійний стандарт, і спосіб […]

У добу, коли новини приходять у смартфон швидше, ніж ми встигаємо їх осмислити, фейки стали не просто інформаційним шумом, а фактором, що змінює реальні рішення людей: від голосування на виборах до рішення вакцинувати дитину чи виїхати з міста під час повітряної тривоги. Однак психологічні дослідження показують іншу картину: віра у фейки пов’язана з тим, як […]

Дезінформація рідко з’являється з нуля. Сьогодні вона є частиною інформаційно-психологічних операцій. Якщо класична пропаганда ХХ століття діяла переважно через плакати, листівки й радіо, то нині йдеться про багаторівневі системи впливу.

Фактчекінг виник як внутрішня редакційна практика, але з часом перетворився на одну з ключових ліній фронту сучасних війн. Там, де раніше достатньо було спростувати помилку в одному друкованому матеріалі, сьогодні доводиться працювати з лавиною постів, відео, ботів і політичних заяв, які миттєво поширюються світом. У цьому контексті перевірка фактів стала інструментом, який може захищати демократію та впливати на масову свідомість.

У національному центрі «Український дім» у Києві відбулося відкриття виставки «І побачив я» фотографа Олександра Глядєлова.

This is the story of Svitlana, a woman who survived a drone attack in Kherson. The injury changed not only her body, but also her mindset, her attitude toward life, and her relationships with those around her. She lost her sense of security, but not her strength. Svitlana endured pain, fear, rehabilitation, and an inner struggle to prove that even when it seems like everything is lost, there is always a chance to recover. Her path is a story about both the horrors of war and resilience. It’s about Kherson, where courageous people continue to live and work despite constant shelling. It’s about a love for life that helps you endure even when you feel like you have no strength left.