UA
EN
Звичайно, що для нас усіх життя так кардинально змінилось 24 лютого 2022 року, коли всі прокинулись під звуки вибухів. Можете повернутись трошки у часі й описати, будь ласка, де ви були 24 лютого 2022 року?
Як працювали у перші дні, тижні, місяці великої війни?
24 лютого майже одразу включилася в роботу. З цього дня редакція почала працювати в цілодобовому режимі, а аудиторія нашого новинного Telegram-каналу зросла за кілька тижнів із чотирьох тисяч людей до майже 100 тисяч. Розуміння, що в суспільства є величезний запит на оперативну і водночас верифіковану інформацію, яку ти їм надаєш, емоційно підтримувало у той момент. Головним завданням для мене тоді було заново зорієнтуватися в інфопросторі, адже до цього я працювала як редакторка новин сервісного міського медіа й зовсім не мала експертизи у висвітленні війни. Одними з перших моїх великих матеріалів після початку повномасштабного вторгнення стали інтерв’ю з працівником ЧАЕС, який провів понад місяць на окупованій станції; історія про блокаду українцями вантажного транспорту на польсько-білоруському кордоні; репортаж про поранених із вокзалу Краматорська. У перший місяць робота заповнювала майже всі дні й ночі. Це був відверто дикий режим, але, як не дивно, він допомагав врятуватися від істеричних станів та румінації. Команду за власної ініціативи підсилили колишні співробітники редакції. Думаю, для всіх робота тоді відчувалася як своєрідна місія.
Чи мали досвід волонтерської роботи з початку цього вторгнення?
Перший тиждень повномасштабної війни я провела в Києві, а потім на місяць вимушено виїхала до Рівненської області. Там, у містечку Дубно, намагалася поєднувати роботу з волонтерством. Здебільшого це було плетіння маскувальних сіток для військових, разом із друзями також допомагали зі збором продуктів на фронт, певно, як і всі українці в той період. Щойно Київщина була деокупована, повернулася до рідного міста. Зробила кілька журналістських експедицій у звільнені селища, привезла репортажі з Дмитрівки, де відбувся один із найбільш відомих танкових боїв у області, а також із Бородянського району, де висвітлювала післявоєнні руйнування й те, як волонтери допомагають відновлювати домівки постраждалих.
Тепер ми переносимось до сьогоднішнього дня. Якій роботі приділяєте найбільш уваги сьогодні?
Серед тем, з якими я працюю упродовж останніх півтора року, – воєнні злочини, відбудова, феномен волонтерства в Україні. Водночас продовжую висвітлювати міські теми й новини, транслюючи їх на багатотисячну аудиторію. Яким би не був мій подальший професійний шлях, маю на меті продовжувати працювати в незалежному медіа в Україні, сприяючи формуванню тут відкритої суспільної дискусії, взаєморозуміння та громадянської відповідальності. Вважаю, що можу робити це у багатьох форматах і через різну тематику – від урбанізму до культури, висвітлюючи суспільно-політичне життя і, звісно, розповідаючи про війну.
Розкажіть трошки більш про роботу видання “The Village Україна”, де ви працюєте. На які теми робиться найбільший акцент сьогодні, що найбільш запамʼяталось за час роботи з початку великої війни?
Для “The Village Україна” початок повномасштабного вторгнення став початком трансформації. Вважаю, що ми як медіа встигли зробити багато важливого за останні півтора року. Зокрема, у видання з’явився англомовний розділ, де ми розповідаємо іноземцям про життя в умовах війни в Україні, а також потроху знайомимо світ з українською культурою, брендами. Крім того, випустили серію репортажів із прифронтових міст від Харкова до Запоріжжя, а також працюємо вже над другою серією матеріалів про воєнні злочини РФ. Як каже головний редактор, це, певно, наш найскладніший і найбільш відповідальний проєкт. Окремої уваги, думаю, заслуговують подкасти The Village Україна. Так, мене доволі часто просять передати слова вдячності авторам «Простими словами» (нашого подкасту про психологію) за те, що допомагають підтримувати ментальне здоров’я під час війни. Зараз у нас виходить спеціальний сезон подкасту про здоровʼя під час війни у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?». Першими героями стали міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко і перша леді Олена Зеленська. Крім того, запустили важливі подкасти про актуальну історію «Вулиця Степана Бандери» та подкаст «Прийом» про почуття військових і їхні стосунки з цивільними, головним героєм якого став психотерапевт і правозахисник у мирному житті й нині доброволець у ЗСУ Артем Осипян.
Який внесок хочете мати своєю роботою для суспільства? Які з ваших історій для вас мають найбільшу цінність і значущість, які можливо, покращили життя когось в певний спосіб, допомогли порушити якесь питання або ж інформували про дуже болючі теми?
Значення своєї роботи часто починаю усвідомлювати вже постфактум. Наприклад, коли після репортажу з лікарні про поранених із Краматорська знаходяться люди, готові надати допомогу, якої потребували герої матеріалу. Або коли твій матеріал про потребу в рослинному харчуванні в армії переказують на офіційному каналі України в Instagram, і ти розумієш, що зробив помітний внесок у розвиток дискусії про інклюзивність армії. На матеріал, написаний мною про відновлення будинку на проспекті Лобановського в Києві після влучання ракети, посилалася редакція ВВС, спростовуючи наративи про те, що війна в Україні – це фейк, активно поширювані в американському інфопросторі в лютому 2023 року. Також одним із важливих текстів для мене став матеріал про «героїв тилу» – працівників комунальних і екстрених служб, які продовжують робити свою роботу в умовах систематичних обстрілів РФ української критичної інфраструктури. Я розповідала історії рятувальників, лікарів, дорожників та електриків, щоб Київ знав своїх героїв в обличчя. І знав, що їм болить. Думаю, це також внесок у підвищення рівня взаєморозуміння в суспільстві, це сприяє об’єднанню, що украй важливо в умовах війни.
Опишіть, якою бачите нашу перемогу та Україну майбутнього після війни.
Впевнена, що на місці зруйнованого постане дещо якісно нове. Принаймні я спостерігаю ці процеси вже зараз. Дуже надихають окремі приклади й підходи до відбудови, де архітектори використовують сучасний, екологічний підхід й водночас стараються зберегти автентичність. Надихають толоки, які стали поширеною формою взаємодопомоги на тлі війни. Відчуття, що у цих спільнотах формується база і для майбутньої спільної дії, для покращення умов життя українців вже у мирні часи. Або для подолання інших криз. Думаю, Україна майбутнього буде більш усвідомленою, хоч і зраненою, але сильнішою, і точно без комплексу меншовартості.
Якщо брати ваше життя до та після 24 лютого, чи змінились у вас погляди та бачення якихось речей за цей час? Я думаю, що такого масштабу події мають змінювати в людях щось психологічно, чи це спостерігали за собою?
Якось мене дуже вразила думка, що я ніколи не дізнаюся, яким журналістом я б стала, якби не почалася повномасштабна війна. Це, можливо, звучить дивно, але війна, навіть коли вона не у головному фокусі, завжди на тлі й незмінно ніби підсилює зміст усього, про що ти пишеш. Відчуйте різницю: писати про проблеми веганів у місті й писати про проблеми веганів у армії. Відчуття, що «сильні» теми, які резонують, якийсь час були ніби на поверхні – не треба було дуже глибоко копати, щоб зробити щось «важливе». Усе, що залишилося з нами в ті перші місяці війни, було важливим. Це відчувалося і в тому, скільки уваги люди приділяли твоїй роботі, як читали. Зараз із пошуком фокусу складніше, і це для мене наразі головний виклик на шляху професійного розвитку.
Чи маєте людей серед своїх знайомих, можливо, друзів, на яких рівняєтесь і ставите собі за приклад? Людей, які, наприклад, є активними волонтерами чи військовими, що допомагають нашій країні та людям?
Мене надихають люди в Україні, які знаходять у собі сили бути конструктивними й доброзичливими попри те, що цей ресурс зараз украй складно отримати зовні. Надихають окремі бізнеси й ініціативи, які продовжують створювати й відновлювати на противагу руйнуванням. До військових я відчуваю безмежну вдячність і повагу, але навіть не думаю рівнятися на них, оскільки це шлях, який не маю відваги обрати для себе. Лише намагаюся жити й працювати так, аби їхні зусилля і жертви не були марні, й допомагати ЗСУ у способи, які мені доступні.
Як війна вплинула і впливає кожного дня на українську журналістику сьогодні, зокрема з точки зору видання The Village, де ви працюєте? Яку силу вона має сьогодні, на вашу думку, що має доносити народу ваша журналістика та журналістика ваших колег у The Village, аби сприяти кращому розумінню подій, більшій емпатії.
Хочеться, напевно, закцентувати на тому, що війна має сильний економічний вплив на незалежну (підкреслю) українську журналістику. Наше медіа, наприклад, існувало здебільшого завдяки надходженням від комерційної співпраці з бізнесами, від рекламних матеріалів, які, до слова, ми завжди дуже чітко маркували. Але цей ринок був практично зруйнований в перші місяці війни, і досі не відновився цілком. Завдяки грантам ми продовжуємо працювати, також намагаємося формувати спільноту читачів, яка б підтримувала нашу роботу фінансово, та загалом це великий виклик для нас. Думаю, чим сильнішою буде ця підтримка від читачів, тим сильнішими будемо ми як медіа.
Які теми війни для вас особисто найважче висвітлювати, і як ви переборюєте це внутрішнє протистояння?
У перші місяці повномасштабної війни я робила матеріал, де разом із психотерапевткою Софією Терлез пояснювали, що таке колективна травма та які в неї наслідки для суспільства. Серед іншого, ішлося про розлад у суспільстві, через який посилюється агресія, зокрема в інфопросторі. Оскільки ми працюємо з інфопростором, то дуже дійсно помічаємо цю наелектризованість, підвищену чутливість аудиторії. Водночас є цей момент із самоцензуруванням, коли ти боїшся писати на певні теми, аби не зашкодити державним інтересам, не спричинити ще більший розбрат або деморалізацію. Так, коли нещодавно ВВС наважилися розповісти історії військових, які загинули від «дружнього вогню» у перші дні російського вторгнення у Києві, мене це доволі сильно вразило. Досі я вважала, що це тема, яка дуже деморалізує, і не є кращою для обговорення зараз. Однак більш досвідчені колеги запевнили, що йдеться про почуття близьких тих військових, про їхнє право знати й розповідати іншим, як саме ті загинули. Певно, головне в усій цій історії мати розуміння, якого конструктивного результату ти прагнеш досягти, висвітлюючи певну тему, і як твоя робота допоможе розв’язувати проблему.
Наприкінці хочемо додати посилання на профіль Вероніки Масенко в фейсбук, а також лінк на її сторінку автора на сайті The Village, де можна ознайомитись детальніше з матеріалами журналістки.
