Життя в окупації

24.02.2022 року ми прокинулися у Києві від вибухів. Моя сім’я зібрала речі та вирушила до дідуся у Феневичі, що на Київщині. Село того ж вечора потрапило в окупацію і виїхати вже було неможливо… Ми опинилися у пастці: без електроенергії, зв‘язку, магазинів та водопостачання, перебуваючи у постійній смертельній небезпеці. Перед нами постало одне завдання – вижити, адже розуміли, що таке «рускій мір».

Аби побачити всю ганебність «вєлікіх асвабадітєлєй», не довелося довго чекати. Ще у перші дні війни до хати нашої сусідки вдерлися рашисти з візком, вимагаючи у бідної пенсіонерки віддати всі харчі, що були у неї, а приблизно за тиждень, російські окупанти почали вриватися до будинків і, якщо не красти [бо все ж не винесеш], то руйнувати та нищити речі й меблі, які здавалися цим дикунам занадто цивілізованими, як вони їх називали “крутими”. У домівці наших сусідів, поки ті переховувалися в нас у підвалі, ці нелюди вчинили справжній погром: устромляли ножі у телевізор, холодильник, мікрохвильову піч, комп‘ютер тощо просто із заздрощів і залишили  після себе надпис помадою на дзеркалі «ну как вам?». 

Наш будинок розташований неподалік від основної траси, і по  ній постійно йшла ворожа техніка.  Ми були в особливій небезпеці, і було б добре звідти якнайшвидше виїхати. Ми це зрозуміли тоді, коли, ховаючись у підвалі вже тиждень, почули дуже гучні вибухи, а наступного дня побачили, що 13 будинків неподалік від нас – зруйновані. Десь залишився тільки перший поверх, десь уціліло лише декілька стін, а десь – лише  фундамент. У нашому городі окупанти вирили окопи, а в хаті, на іншому боці траси, знаходився їхній штаб. До того ж голова нашого села повідомила, щоб усіх молодих дівчат, які живуть біля центральної дороги, негайно переселили вглиб села (не потрібно пояснювати чому саме дівчат). Тож я, мій брат та батьки перебралися до наших родичів, трохи далі від злощасного місця. Наступний місяць ми жили у них – велика родина з 20 людей, 9 з яких – діти. Для наймолодших влаштували школу: вивчали математику, українську й англійську мови, у вільний час читали книжки з домашньої бібліотеки. Щоби хоч якось зберегти здоровий глузд, я писала,  точніше віршувала – це була моя терапія. Деякі рядки виникали там, у підвалі, коли надворі тривали бої. 

З харчами нам пощастило, тому що у бабусі з дідусем, на так званий «чорний день», у нашому тимчасовому сховищі було заготовлено багато припасів.  До того ж мій двоюрідний дід зміг роздобути 10 мішків кормової пшениці для птахів. Тож удень всі діти сідали перебирати зерна – це було наше щоденне заняття, адже на таку велику кількість людей потрібно було багато їжі. Потім вже чисту пшеницю чоловіки перемелювали: виходила частина круп і частина борошна – з крупи варили куліш, а з борошна пекли млинці. Буденність та побут нашого життя нагадували середньовіччя, проте ми вижили.

01.04.2022 з нашого села вибили російських окупантів! Ми змогли вільно ходити вулицями та отримали українську гуманітарну допомогу.