UA
EN
Наслідки обстрілів школи у Житомирі
Ранок 24 лютого, на годиннику 06:07. Глухий телефонний дзвінок. Підіймаю слухавку, і чую збентежений, але, на диво спокійний голос: «Прокидайся! Іро! Путін вторгся в Україну! Війна!».
Відчуття того ранку я не забуду ніколи в житті. Напоготові я мала складені речі, типу тривожна валіза, але там лежали тільки ліки та документи, більше нічого. Дістаю дорожню валізу, відкриваю шафу, дивлюся на одяг, і не знаю, що брати. Вирішила візьму по одній одежині на кожну пору року. Часу довго думати немає.
В голові думка: «роботи більше немає, канал не мовить, і що далі?», а далі тривожні думки перервав дзвінок від сестри. ми зрозуміли одна одну без слів, лише домовилися: я приїду до її дому, щоби поїхати разом до батьків. Бо де ще, як не у батьків, найспокійніше буде?
В цей час страху не було, збираючи речі, я телефонувала друзям, тривожила їхній сон, була «гінцем поганих новин».
24 лютого — цеце найдовший день у моєму житті!
Наступного дня з батьками ми сиділи за обіднім столом і говорили, багато говорили. Тоді я думала, що ще день, і все, війна закінчиться. Сьогодні я розумію, що війна надовго! І це не тому, що я розчарована в ЗСУ, ТО, людях, ні! Мій народ не перемогти! Думка лише про одне: ціна наших життів комусь вигідна, війна, завжди була комусь вигідна. І диктатор не зупиниться, доки його народ не повстане!
Нині мої будні – це підйом від сирен кожну годину дві. Сон втратила кожна українська родина. Але попри це ми щодня із жінками йдемо до школи, сільського клубу, і ми волонтеримо, робимо все для нашої армії, ТО. Наш спротив «мирному захвату» вже видно як Велику китайську стіну з космосу!
Покарання одне: жорсткі санкції, звернення до міжнародних трибуналів, смертна кара! Кров кожного українця – це мальви свободи, що вкриють вільну, незламну мою УКРАЇНУ! Вороги і всі, хто не вірить – вам горіти в пеклі!
Авторка: Ірина Сорока, журналістка, закінчила НАУ факультет міжнародних відносин, Магістр Журналістики
