UA
EN
В рамках проєкту «Українська молодь змінює світ» ми збираємо та розповсюджуємо історії проактивних дій молодих українців з різною освітою, різними переконаннями та способом життя. Сьогодні своєю історією поділилася молода психологиня Марта. Вона працює з такими проблемами як тривожні стани, панічні атаки, проблеми у стосунках, розлади харчової поведінки, грошові питання, пошук самоідентифікації, кризові стани. Досить часто до неї звертаються люди, які ментально страждають через війну.
Розкажіть трохи про себе. Скільки вам років? Де здобували освіту психолога?
Що ж, мене звати Марта Репіна. Мені 21 рік. Цього року я закінчила навчання на бакалавріаті у КНЕУ імені Вадима Гетьмана за спеціальністю соціальна та економічна психологія. Також я завершила перший ступінь навчання у гештальті, продовжую зараз навчатися на другій ступені. Маю спеціалізацію по роботі з травмою. Практикую як психолог. У вільний час займаюся акробатикою.
Чому ви вирішили обрати професію саме психолога?
Багато років тому якраз в підлітковому віці, перед випуском зі старшої школи та вступом до університету я прийшла у терапію як клієнт. Цей досвід спричинив великі трансформації особистості, я зрозуміла, що це дійсно сприяє покращенню мого життя. Саме тоді усвідомила, що можу бути корисною іншим людям як власне психолог.
Можете розповісти хто такий гештальт-терапевт?
Так, звісно. Гештальт- терапевт- це людина, що працює , опираючись на почуття клієнта тут і зараз. Це про повернення до реальності та прийняття відповідальності за своє життя. Також ми працюємо, орієнтуючись на відчуття в тілі, що виникають у ході сесії. Наш метод цікавий тим, що тут завжди є місце для творчості та глибини.
Наскільки мені відомо, ви психолог-фрілансер, окрім цього також працюєте на різних платформах психологічної допомоги. Скільки часу вже цим займаєтеся, який досвід роботи?
Я працюю психологом уже понад рік. В мене завжди досить цікавий контингент клієнтів. Тобто, зазвичай люди приходять з чимось дуже складним, серйозним, неповерхневим. Звісно, що не у кожного є сили, бажання та готовність далі з цим працювати. Але кожен клієнт унікальний та неймовірний.
Ви вважаєте себе емпатичною людиною? (Емпатія – це психологічний процес, в результаті якого відбувається переймання емоцій однієї людини на своє сприйняття)
Так, вважаю.
Як ви вважаєте, емпатія заважає роботі психолога, чи навпаки допомагає?
Знаєте, це насправді залежить, з якої сторони подивитись. Тому, що, звісно, «каменем» бути у цій сфері неможливо. Але потрібно, щоб ця емпатія балансувала з якоюсь внутрішньою стійкістю, щоб ти розумів для себе, що тут моя відповідальність, а тут уже ні. Близько брати до душі усе, та за чуже перейматися весь час – це неправильно щонайменше стосовно себе.
Як зрозуміти, що вже час звернутися до психолога?
На мою думку, це залежить від конкретного індивіда. Найголовніше, щоб людина усвідомила, що вже настав час самостійно. Це не має бути думка, нав’язана оточенням, як-от порада від друга чи родича.
Потрібно звертатися в той момент, я вважаю, коли приходить розуміння, що варто щось змінювати в житті. Що якийсь старий механізм зламався і потрібно шукати новий. Ось коли варто звертатися до психолога.
Що робити, якщо в людини поруч під час повітряної тривоги почалася панічна атака? Як допомогти в такій ситуації? Можете дати кілька порад?
Якщо в людини починається саме панічна атака, можна застосовувати елементарні техніки заземлення. Наприклад, «зараз порахуй спочатку п’ять чи десять речей зеленого кольору в кімнаті, потім червоного». От так, переключаючись, відволікаючись та концентруючись на чомусь іншому, можна відстежувати, де ти знаходишся. Найголовніше – це дихати.
Також важлива допомога близьких. Це може бути якийсь дотик, або ж якщо людина триматиме тебе за руку. Це також є дієвим. Головне – концентруватися на відчуттях у тілі, дихати та міцно опиратися на ноги.
Можете поділитися тим, де ви були 24 лютого? Що тоді відчували?
Так, звісно. Я чудово пам’ятаю цей день. Я тоді ще не була заглиблена у психологічну практику, тільки починала. Працювала у той час на постійній роботі у Макдональдз. Я живу сама, на той момент зі мною був ще мій кіт.
Прокинулася від гучних вибухів. Живу у місті Бровари, і в нас з першого дня було доволі гучно. Подивившись на кота, який зазвичай доволі спокійний, я зрозуміла, що щось не так. Тварина нажахана, а вони доволі влучно і тонко відчувають.
Чула вибух за вибухом. Це була п’ята ранку. Я зайшла в телеграм та побачила, що дві людини одночасно набирають мені повідомлення. Причому одна людина (моя близька подруга) була за кордоном, а друга, моя сестра, знаходилася в Ірпені. Ну я подумала, якщо і в них щось сталося, то це вже не жарти.
Подруга мені сказала, що їй подзвонили батьки, які живуть по сусідству зі мною і повідомили, що почалася війна (повномасштабне вторгнення – ред.).
У мене було заціпеніння, взагалі не розуміла, що робити. Іра, моя подруга, могла більш тверезо думати, оскільки знаходилася в Польщі й не перебувала безпосередньо в епіцентрі цього жаху. Вона казала мені швидко вставати, збирати речі, шукати документи.
Я пам’ятаю, як просто сіла на ліжко, звісила ноги і не могла рухатися. Такий страх мене охоплював. Вже згодом, через хвилин 10, трошки прийшла до тями, почала швидко збиратися, пити каву з повним нерозумінням взагалі, що робити далі.
Тоді роздався телефонний дзвінок. Зателефонувала моя тітка, яка проживає у Києві, сама виховує дитину. Вона попросила їх вивезти, поки ще була можливість. В мене є власне авто, тому я повантажила кота, запхнула його у таку величезну базарну сумку, і під звуки вибухів ми вже дісталися до Оболонського району Києва. Там я зустріла тітку з братом. Попереду був шлях до міста Нетішина, Хмельницької області. Ми їхали 9,5 годин замість звичних 4,5.
Було дуже важко, але ми були у такому стані стресу, що не зробили жодної зупинки за всю дорогу. Тобто навіть нікому не хотілося сходити до туалету. Настільки організм акумулював сили, настільки всі були у стані сильного стресу. Ми їхали з дитиною, і навіть вона розуміла, тут щось відбувається, що це серйозно.
Потім настали 43 дні цілковитого незнання, а що там з домом. Адже Житомирська траса була окупована, орки стояли, не було можливості виїхати назад. Там у мене залишилася рідна бабуся, тобто було надзвичайно багато переживань. Дуже складно взагалі лишатися далеко від дому.
Чи відчули себе у безпеці, вже коли вдалося дістатися Хмельницької області?
Чесно кажучи, ні. Навколо стільки всього відбувалось, що ми ніде не почувались у безпеці.
З чого вам тоді вдавалося черпати силу та енергію?
Мені здається, що основним фактором стало те, що моя родина була разом. Тобто, спочатку нас було 8 чоловік у малесенькому будиночку мого дідуся з бабусею. А потім одна з тіток виїхала з дітьми до Польщі, нас залишилося п’ятеро. Ми гуртувалися, весь час чимось займалися. Жили переважно у сільській місцевості. Їздили до школи, плели по 4-5 годин на день маскувальні сітки.
Ще у бабусі з дідусем є господарство. Ось так і відволікалися, надаючи допомогу.
Дуже багато людей зараз почали звикати до війни, ігнорувати тривоги та нехтувати власною безпекою. Як вважаєте, така реакція організму на війну – це добре чи погано?
Не можна сказати однозначно, добре це чи погано. Значною мірою це добре, бо людина бере дуже багато «в кредит» у свого організму і потім це потрібно віддавати. Тобто, своєрідний стан енергоощадження сил допомагає не зійти з глузду, грубо кажучи.
Таке ставлення має також й негативний аспект: якщо надовго в цьому застрягнеш, то в якийсь момент перестаєш розуміти, коли дійсно небезпечно і коли потрібно шукати сховище. Тобто, не має бути байдужості.
В перші дні війни чи доводилося вам надавати комусь психологічну допомогу? Можливо близьким, чи рідним?
Ні, не було чогось такого насправді. Хіба так між собою у родинному колі спілкувалися. Всі тоді знаходились в такому тяжкому стані, що вже не йшлось про допомогу комусь іншому.
Ну так, звісно, рідних друзів я підтримувала, і вони мене підтримували. Тобто, всі гуртувалися.
Де ви черпаєте сили та енергію працювати сьогодні?
По-перше, це особиста терапія. Дійсно, доволі важливо пропрацьовувати певні свої переживання, стрес, це те, для чого, можливо, у звичайному житті не знаходиться місця чи часу. Цією терапією займаюсь зі своїм чудовим терапевтом, з яким працюємо уже 4 роки.
Друга досить важлива річ – це спорт. Якраз з початком війни (повномасштабного вторгнення – ред.) я почала займатися акробатикою. Тобто, спочатку працювали в онлайн-форматі, бо тренер з дитиною виїхали до Німеччини. А потім дуже закохалася у цей вид спорту. Це фантастичний спосіб проживання негативних емоцій, і вже трохи згодом я почала їздити на «Спартак» до Києва (стадіон в столиці – ред).
Тобто психологу також часом потрібний терапевт?
Звісно, я вам скажу навіть більше: аби стати психологом, потрібна певна кількість годин власної, індивідуальної, групової терапії. Тобто психологу необхідна особиста терапія і обов’язково супервізія від колег, щоб ефективно працювати з людьми.
Можливо, ви хотіли б поділитися чимось ще, про що не запитувала?
Єдине, що хочеться зауважити, – це важливість дому. Я 6 квітня 2022 року повернулася додому, у свою квартиру. Здається, 3 дні пройшло з того часу, як звільнили трасу.
І коли приїхала у своє місто, то пам’ятаю, що воно було повністю порожнє. Я живу у багатоповерхівці, 14 поверхів, 2 під’їзди. На мій під’їзд було заселено всього 2 квартири, моя була третьою. Сусіди, побачивши мене, дуже зраділи. Ми до того особливо не спілкувалися. Але пригадую, як вони й нагодували мене, запитали, чи потрібно щось для мого кота. І кажуть: «Ти ж не їдь нікуди, будь ласка». Я відповіла: «Та ні. Я вже точно нікуди не поїду».
Дім – це найкраще місце. Тому просто хочеться, щоб у кожної людини він був. Коли його втрачаєш – потім дуже важко.
