UA
EN
Валерія Покуса та її чоловік родом з Донеччини. У травні 2014 року, коли розпочалися бої за Донецький аеропорт, вони змушені були покинути домівку, виїхавши до Києва. А у лютому 2022 року, рятуючись вже від повномасштабного вторгнення Росії в Україну, виїхали зі столиці і повернулися лише влітку того року.
Увесь цей рік родина активно залучена до волонтерської діяльності: Валерія з донькою Мирославою печуть солодощі, які потім усією родиною продають на благодійному ярмарку.
Про рідну Донеччину, емоції, які пережили при вимушеному переїзді під час війни, та волонтерство через солодку випічку говоримо з Валерією Покусою.
Далі — пряма мова.
Рідна Донеччина
Я народилась у місті Кураховому Донецької області. Воно зараз на лінії зіткнення, за ним — Мар’їнка.
Батьки розлучилися, і тато жив в Донецьку, тому сюди я їздила часто. Навчалася в Донецькому політехнічному інституті, опановуючи промислову теплотехніку. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Після закінчення навчання, у 2011 році, у Донецьку мені залишилася у спадок квартира дідуся, в якій ми з чоловіком почали будувати нашу родину.
Донецьк у той час був надзвичайно гарний, а до Євро 2012 додатково провели багато ремонтних робіт, зокрема відремонтували залізничний вокзал і аеропорт. Донецьк називали містом мільйонів троянд, і це була правда.
Не вірили, що покидаємо малу батьківщину надовго
Офіс фірми, де я працювала, знаходився біля аеропорту, тож навесні 2014 року я з колегами бачила українські вертольоти, які повертали контроль над ним.
Коли з чоловіком вирішили поїхати з міста, то не вірили, що це назавжди, збиралися лише на один місяць. За теплими речами потім довелося вертатися.
Коли виїжджав чоловік, прямуючи до батьків у Костянтинівку Донецької області, його автобус потрапив під обстріл. Пам’ятаю, як тоді злякалася, бо з ним не було зв’язку. Я виїжджала наступного дня, їхала до бабусі в Курахове.
Через місяць зрозуміли, що в Донецьк вже не повернутися, й тоді я поїхала до чоловіка в Костянтинівку. Там ми прожили два роки, працювали віддалено, сподіваючись, що скоро таки повернемося у свою квартиру.
Згодом, змирившись, що додому ми не повернемося, почали свої життя з нової сторінки. Чоловік влаштувався на роботу в Києві — і так ми переїхали.
Під час оформлення документів, які підтверджували наш статус внутрішньо переміщених осіб, я чула чимало негативу у свій бік, що, мовляв, «донецькі» і «луганські» винні у війні.
Було боляче усвідомлювати те, що люди просто не розуміють, як це — залишити все і поїхати. Доводилося всім пояснювати, що ми хочемо жити в Україні і не маємо жодної прихильності до будь-чого російського.
Повномасштабне вторгнення змусило покидати нову домівку
У те, що нам доведеться виїхати з Києва, так само як з Донецька, я не вірила до останнього, навіть не збирала тривожну валізу. А чоловік був упевнений, що агресор не зупиниться.
Київ сім’єю покинули 25 лютого 2022 року, вирішивши зупинитися у родичів під селищем Макаровом на Київщині, а вже через десять днів через бої, які точилися поряд, виїхали до Львівщини. Чоловік в середині березня повернувся до Києва, а я з донькою Мирославою залишилася і повернулася лише в середині червня 2022.
Волонтерю через улюблену випічку
Про недільний благодійний ярмарок на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, який діє з травня 2022 року, дізналася від чоловіка: одна із організаторок заходу працює з ним на одному підприємстві. Чоловік, який долучається до зборів грошима, запропонував мені щось спекти як благодійний лот, бо знає, що я люблю це заняття. Колись, ще до народження доньки, він навіть казав мені відкрити маленьку пекарню.
Я зараз не працюю, займаюся вихованням п’ятирічної Мирослави. Садок вона відвідує раз на тиждень, бо зараз заклад працює за чергою. Тож вирішила спробувати цю волонтерську справу. Уперше взяла участь у ярмарку наприкінці січня цього року. Ми з донькою напекли імбирно-медових пряників, розфарбували їх у синьо-жовті кольори, також приготували печиво «Горішки». Відвідувачам сподобалися наші солодощі, і я вирішила продовжити у такий спосіб свою волонтерську роботу. Традиційно на неділю, коли відбувається ярмарок, готую близько 100 пряників і кілограм горішків. У піст пекла пісні мафіни, а на Великдень тиждень з донькою випікали пасочки, яких вийшло 53.
Випікати виходить тільки вечорами, бо вдень зайнята іншими справами. А під час зимових блекаутів світло було лише вночі, то так і підлаштовувалась: вночі печу, вдень розмальовую.
Хоча можна просто передавати випічку організаторам ярмарку, які завжди на місці і можуть продавати, ми обираємо продавати самим і щонеділі приходимо на Михайлівську площу усією родиною. Мені важливо там бути, бо так я відчуваю, що моя діяльність допомагає нашим військовим. Також своїм прикладом хочемо показати Мірі, що не можна лишатися осторонь, коли в країні війна. На вулицях ми зустрічали різних військових, зокрема з протезами, на кріслах колісних. Пояснюємо доньці, чому так, і проговорюємо, чому важливо допомагати. Донечка любить на ярмарку пригощати військових пряниками.
Міра знає, що ми поїхали з Донецька через початок війни. Про війну розповідаємо, не ухиляючись від правди. Кажемо, що Росія напала на нашу країну, що російські солдати вбивають наших воїнів і цивільних людей. Що печемо щотижня, аби зібрати більше грошей, бо корисні речі для фронту коштують багато. Ми пояснюємо їй, що маємо допомагати нашим військовим, що їм потрібна наша допомога. Що військові, яких ми зустрічаємо на ярмарку, це ті військові, які нас захищають, і їм буде приємною наша підтримка, буде приємно, коли донечка пригостить їх пряником.
Якби мене запитали, чому і навіщо ми це робимо, я б відповіла, що не розумію, як можна не волонтерити. У наш непростий час кожен має допомагати в забезпеченні українських воїнів. Вони роблять найважче: боронять нашу країну і часто, на жаль, віддають своє життя. Тому наш посильний внесок — найменше, чим можемо їм допомогти. Ми — це тил, і повинні робити все заради нашої перемоги.
Зупинятися не збираємося, після перемоги плануємо так само підтримувати наших військових, зокрема збирати кошти для їхнього лікування та реабілітації.
