UA
EN
В рамках проєкту «Українська молодь змінює світ» ми збираємо та поширюємо історії проактивних дій молодих українців з різною освітою, різними переконаннями та способом життя. Сьогодні член юридичного департаменту благодійного фонду «UAID» Аліна Авраменко поділиться історією створення та діяльності фонду, а також розповість про те, чому вирішила долучитися до волонтерського руху.
Перша частина інтерв’ю (з двох частин)
Розкажіть трохи про себе.
Я студентка Львівського національного університету. Навчаюся на юридичному факультеті. До цього навчалася на факультеті міжнародних відносин, міжнародне право. Нині головую в юридичному департаменті благодійного фонду «UAID», що був зареєстрований у квітні 2022 року.
Я люблю свою собачку, яка зараз не дає мені спокійно відповідати на ваші питання. Маю 20 років за спиною.
Чому вирішили обрати професію юриста?
Бо я маю гуманітарний склад і бачення цього світу. Всі суспільні взаємопов’язані процеси економіки, історії, а також управління комунікації з людьми мене найбільше цікавлять в цьому житті.
Я не вірю, що можна розв’язувати глобальні проблеми, поки ми не розібралися на базовому рівні взаємодії. І, оскільки, юриспруденція, тобто, якоюсь мірою закон допомагає нам в цьому розібратися, я вирішила вивчати саме це.
Можете поділитись тим, як ви зустріли 24 лютого?
Я не спала. Бачила звернення президента Російської Федерації, я буду казати «расії». Я побудила своїх знайомих. Мої батьки знаходилися в Сумах. На той час Суми були вже непідконтрольні Україні. Не окуповані, але не знаходилися під її юрисдикцією. Оскільки я сама з Сум, то намагалася якомога більше знайомих спонукати до того, аби вони виїхали. Розуміла тоді, що це дуже близьке до кордону місто, можливо, довго вільним не буде. Так і сталось.
Вранці 24 лютого мені довелося вирішувати, як далі бути, оскільки, на той момент мій хлопець, з яким разом жила, і найближчий друг вже збиралися зі Львову їхати до Києва, аби ставати на облік і якоюсь мірою військово підтримувати супротив. Я лишилась одна вже на наступний день. В мене нікого не було. Найближчі друзі виїхали в Європу, а всі мої близькі залишилися на окупованій території.
В якомусь пасіонарному пориві я прийшла на вокзал, адже це логістичний центр будь-якого міста. І Львів, де я була на той час, почав приймати біженців.
Я вирішила долучитися до волонтерських центрів поблизу мене. І ось з 24 лютого й приблизно до кінця березня — початку квітня кожен мій день, а деколи й декілька діб підряд проходили на вокзалі. Я досі бачу 24 лютого таким страшним сном, пов’язаним з залізницею.
Що було далі? Ви залишилися у Львові?
Так, я лишилася у Львові.
Попри те, що я зараз займаюся виключно військовим напрямком, моя волонтерська діяльність почалася суто як гуманітарна. Я пам’ятаю ті жахливі моменти, коли Львів зустрічав біженців. Потяги були переповнені, вони їхали нестандартними маршрутами. Якщо стандартний вагон плацкарту розрахований на 60-70 осіб, то звідти могли вийти 200 людей. Пам’ятаю, які були черги на кордонах. Ми просили наших митників якимось зеленим коридорчиком пропускати матерів з дітьми. Ми доставляли ліки, приймали новонароджених з Києва.
Але, оскільки все моє оточення і досі складається з військовослужбовців, в певний період життя мені довелося з гуманітарного напрямку перемикатися на військовий. Почала шукати якесь мінімальне обладнання: тепловізори, відстанеміри тощо.
Тоді відбулося єднання нації. Все вирішувалося за допомогою телеграму і дзвінків. Ти міг довірити, наприклад, вантаж в 1 тис. євро незнайомій людині, бо такий був час. Ти не думав, що в таких обставинах хтось може тебе обманути.
От так ми перезнайомилися з командою мого фонду. Хтось допоміг переїхати, хтось когось про щось попросив, хтось знайшов гроші, але не знав як щось закупити. Ми сформувалися стихійно, але оскільки все-таки живемо згідно з певними правилами, то повинні погоджуватися із законами держави.
Дуже довго така стихійна допомога не могла існувати. Нам потрібно було єднатися в більш організовані структури. Таку ідеологію зараз сповідує Тарас Чмут. Він говорив про те, що досить волонтерства фізичного, давайте волонтерство організаційне. І згодом постало питання про реєстрацію благодійного фонду.
«Матір’ю» і «батьком» нашої організації є подружжя Романків. Саме вони ініціювали створення благодійного фонду. І вже поступово до нього почали приєднуватися люди з тої групки, що зустрілася і працювала з самого початку війни.
Тобто ви волонтерите з початку повномасштабного вторгнення?
Так, можна сказати з першого дня після «не оголошення війни», а оголошення «спеціальної військової операції», тобто на наступний день.
Що взагалі спонукало зайнятися волонтерством? Чи це було внутрішнім імпульсом?
Ну, оскільки, я живу в такій мильній бульбашці, в якій люди поділяються як мінімум на дві категорії: колективістів та індивідуалістів пасіонаріїв, то це просто було природним поштовхом. Треба було щось робити, а це якраз було питання існування мене окремо, а також існування в рамках суспільства у вигляді нації.
Тому мене нічого не спонукало, то був такий тваринний живий поштовх. Я зрозуміла: або я щось роблю, або мене чекає не найліпше майбутнє.
В чому полягає особисто ваша роль у роботі фонду?
Оскільки я навчаюсь на юриста, то десь за два місяці після реєстрації фонду взяла на себе обов’язки юрисконсульта. Проте, з самого початку моєю задачею була відшукати товар, замовити його та проконтролювати доставлення.
Але виявилось, що дуже багато товарів підлягають певній процедурі купівлі та передачі. Мені довелося вивчати законодавство, що пояснює функціонування неприбуткових організацій, гуманітарної допомоги, а також купівлі товарів подвійного призначення, або військового призначення. З жовтня 2022 року і донині в мої обов’язки входять документальне контрактування закупівель, оформлення документів для правильного митного перетину цих товарів (адже більшість з них ми купуємо за кордоном), правильний облік всередині організації та складання документів прийняття-передачі від нашої організації до військових частин, або інших суб’єктів отримання допомоги.
Ці всі процедури дуже забюрократизовані, на мій погляд. Левову частку мого вільного, і не тільки вільного часу донині займає вивчення певних нюансів, що дозволять нам у майбутньому не «сісти» за дуже великим переліком статей, які можуть нам, як то кажуть, навішати. Бо після кінця війни будуть серйозні перевірки. Нині дуже багато аудитів від Міністерства оборони. І помилки, що ми зробили в минулому, стосовно передачі, купівлі тощо, в майбутньому можуть вилізти боком. Мені потрібно позакривати усі борги у минулому, щоб жоден з нас не поніс потім зовсім не заслужену юридичну відповідальність.
Як багато часу на тиждень забирає у вас волонтерство?
Раніше я працювала. Мені довелося звільнитися тому, що з вересня я поновлююся на навчанні, яке буде проводитися в очному форматі. Раніше волонтерство займало увесь вільний час, особливо дуже багато часу вночі.
Нині, оскільки я не маю робочої зайнятості, волонтерство займає увесь день. Інколи я дозволяю собі нічого не робити на вихідних, але трапляються форс-мажори, коли потрібно працювати й у вихідні.
В мене ще дуже гнучкий графік. Коли є бажання, то можу написати собі драфт документа і, оскільки більшість кейсів в мене вже напрацьовані, то я можу використовувати попередній досвід. А от логісти, військові менеджери, що спілкуються з військовими, працюють 24/7. Я їм не заздрю, адже це все важко не тільки фізично, а й емоційно.
Продовження інтерв’ю читайте у нашому наступному матеріалі, де Аліна розповість більше про досягнення фонду, про масштабні збори для наших бійців, а також про те, з якими труднощами довелось зіткнутись з початку великої війни та що є найскладнішим у роботі волонтера. Переходьте за цим покликанням, щоб прочитати другу частину інтерв’ю.
