З якими викликами стикаються студенти сьогодні, коли їдуть в Київ на навчання?

Для молодої людини, що переїжджає до Києва для навчання в університеті, життя може бути дуже складним. Адже ти маєш сам управляти фінансами, себе утримувати та водночас продовжувати навчання, бути активним. Маєш визначитись, на чому варто зосередитися найбільше. І, звісно ж, протягом останніх кількох років ми всі маємо справу із  пандемією, що охопила весь світ і призвела до закриття установ, закладів, включаючи університети.

Тому ми попросили кількох студентів Таврійського університету поділитися своїми думками про те, з якими викликами й проблемами вони зіткнулися в столиці з моменту переїзду.

Переїхала я у Київ у 2019 році, як поступила на перший курс. Як і майже всі першокурсники з інших міст, я вирішила жити у гуртожитку, адже так дешевше та простіше. Проте саме тоді я зіткнулася із першими викликами навчання у столиці. Умови, в яких доводилося жити, для мене були майже нестерпними (не буду описувати, що саме, в цілому всі гуртожитки Києва мають однакові недоліки). Плюс до стану гуртожитку доводилося стикатися із дорогою, адже аби доїхати до університету зазвичай потребувалося близько півтори години, а якщо ще й пари на ранок, то взагалі халепа. Отже, ці два пункти й підштовхнули мене до пошуку зйомної квартири. Мені дуже пощастило, адже мене покликала жити до себе моя однокурсниця, з якою я живу й досі, а про гуртожиток забула як про страшний сон.

Аби допомогти батькам та забезпечувати себе самому кожному, студенту доводиться шукати роботу. Я також й зараз не залишаю надії на її знаходження, проте студентам часто доводиться стикатися із не гідною заробітною платою, або можливістю лише повної зайнятості. Таким чином деякі і обирають: або працюють і майже не відвідують пари (їх звичайно можна зрозуміти, гроші потрібні усім, особливо на контракті), або працюєш бариста, офіціантом, консультантом у магазині за копійки, або все ж обираєш навчання і не працюєш. Для себе я обрала варіант роботи влітку, коли два роки поспіль доводилося працювати усе літо, адже потім не буде можливості. Сподіваюсь, що хоча б на третьому курсі пощастить працювати.

Я живу у Києві вже третій рік, проте багато часу забрав карантин. Від середини першого курсу нас закрили на дистанційне навчання і ще й досі ситуація постійно змінюється: то виходимо в аудиторії, то онлайн пари. Це, напевне, найважче, із чим доводиться миритися – коли не знаєш, що буде завтра.

Таміла Дяченко, Навчаюся у Таврійському національному університеті імені Вернадського, арабська філологія. Родом із Черкаської області, смт Маньківка. Мені 19 років.

Проживаю у Києві вже 3 рік і можу з упевненістю сказати, що полюбила це місто відразу, як то кажуть «із першого погляду». Вступити до столиці було моєю мрією. Багато перспектив і можливостей, нових знайомих і випробувань. Приїхавши з маленького містечка, де кожен знає один одного, жити у великому шумному місті було дуже незвично і страшно цікаво.

З кожним днем коло друзів збільшувалося, а страхи залишалися позаду. Бути собою і не одягати на себе маску іншої людини — це, мабуть, найголовніше. Люди не повинні бачити тебе ідеальною(им). Навіть приїхавши із маленького містечка, можна почуватися собою і притягувати соулмейтів. Жити у великому місті — класно, але завжди буде щось, що нагадуватиме тобі про рідний дім та батьківське тепло. Тут, у місті, ти сам відповідаєш за свої вчинки й слова. Сам шукаєш шляхи розв’язання різних проблем. Сам починаєш забезпечувати себе й одночасно цінувати зароблені гроші, які, як виявилося, не так і легко заробляти. Підсумувавши все вищесказане, можу сказати лише одне — їхати до великого міста варто і навіть потрібно! Не лише через круті можливості, а у першу чергу, аби відчути той контраст і змінити обстановку. Я впевнена, проживши у Києві певний час, ти обов’язково повернешся сюди знову!

Софія Мельник, студентка журналістики, родом із Запоріжжя.. Люблю писати, читати книжки

Отож, на першому курсі я не працювала, жила в гуртожитку і мирно сиділа на шиї в батька. Було фінансово складно, а от часу знаходилось вдосталь на все. При цьому жорсткі обмеження у фінансах і гуртожиток в сумі давали не надто комфортне і щасливе, проте безтурботне життя.

За рік гуртожиток перевищив ліміт психологічних травм на один мозок, тож треба було щось вирішувати. У вересні на 2 курсі влаштувалась на роботу в ательє. Поєднувати було просто, оскільки графік в мене був настільки вільним, наскільки це взагалі можливо. Щоправда, через пари в середині дня доводилось їздити з роботи на навчання і назад. 3 години на день в метро. І ще мінус: мені не платили. Теоретично мали б, але практично щось не виходило, і свої гроші я отримала лише за рік після звільнення.

Знайти нове місце виявилось дуже непросто, на це пішло 6 місяців. Влаштувалась в магазин з позмінним графіком. Полегшував становище бібліотечний день в університеті, отже мінімум 3 дні на тиждень (100% субота і неділя) можна працювати спокійно. День на тиждень доводилось пропускати, але що поробиш. Пів року так пропрацювала, і за цей період я: а) вперше втратила стипендію; б) вбила нервову систему, бо колектив там як в тераріумі. Відтак заручилась підтримкою накопиченої фінансової подушки та звільнилась. Оскільки втома давалась у знаки, план був такий: поволі шукати нове місце і витрачати гроші, за пару тижнів відпочити і з новими силами в бій. Звісно ж, все пішло не за планом.

Щойно я подала заяву на звільнення, мені запропонували цікаву посаду в іншій компанії. І сталося так, що паралельно довелось відпрацьовувати законні 2 тижні на попередній роботі (які розтягнулись на місяць), і проходити стажування на новому місці. Дякувати богу, це були канікули, і принаймні навчання в цей період не було, а то було б боляче…

Ця робота спершу була максимально легко поєднувана з навчанням, оскільки воно було дистанційне, і жодних проблем просто з майстерні зайти на онлайн пару не було. Плюс графік середа-неділя полегшує завдання. Стипендію повернути вдалося, це великий плюс. Зараз я на тому ж місці, і як буде цього семестру — поки невідомо. Маю надію, що розклад буде хоча б вранці або ввечері, а не в середині дня. Бо неодноразово доводилось кататись за маршрутом робота-університет-робота. Тому просто молюся і сподіваюсь на краще.