“Для формування ідентичности конче необхідний образ іншого, чужого, і цим чужим для української літератури ХІХ століття виступав якраз “москаль”, уособлення загрози й руйнації, втілення деструктивних для українського соціуму сил”.
Наративи росіян про Україну, які досі панують у суспільстві, очевидно, не були створені за кілька років. Це глибоко вкорінене бачення самих себе, яке формувалося росіянами протягом багатьох століть. Століттями імперія вважала і вважає нас «переможеним народом» без історичного минулого і права на окреме існування, вільне від ярма. Російський імперський наратив не лише стирав національну ідентичність, а й активно формував образ українців як «простодушних, лінивих малоросів», які не мають ані історії, ані права на самовизначення. Це були стереотипи, які закарбовувалися в масовій свідомості, спрощуючи українську націю до карикатурного образу, що позитивно доповнював російську політику домінування.
“Стереотипи невдатного «хохла», простосердного, мамулуватого й лінивого південця в російській літературі утвердилися доволі швидко. Неробство, розслаблене лінивство — це риси, якими колонізатори завжди означують колонізованих”.
Боротьба за владу — це завжди боротьба за пам’ять, за ті дорогоцінні спогади наших предків про них самих. Нація знищується через знищення національної пам’яті. Спогади про минуле — це те, що об’єднує народ, робить його єдиним, зі спільним болем, стражданнями, тортурами, репресіями, голодом, смертями невинних людей. Мета цієї боротьби — спотворити історію, знецінити національні здобутки й замінити їх зручним для імперії міфом.
“Боротьба за владу між переможцями й переможеними — це завжди боротьба за пам’ять. Навіть зовсім уже безчільний узурпатор прагне легітимізувати свої завоювання й шляхетно виглядати в очах сусідів”.
Дослідження Віри Агеєвої у формі книжки, що складається з невеликих есеїв, — це те, чого так не вистачало українському читачеві. Це чтиво, яке змушує переглянути своє бачення таких очевидних і простих речей. Твір авторки нагадує нам, що книга — це не лише відображення епох, а й потужна зброя для збереження національної свідомості та пам’яті народу. Ця праця для тих, хто хоче переосмислити українську літературу в контексті збереження національної єдності всупереч імперським заборонам.
Віра Агеєва — українська літературознавиця, літературна критикиня та гендерна дослідниця. Співзасновниця Київського інституту гендерних досліджень. Докторка філологічних наук. Лауреатка Шевченківської премії та премії імені Петра Могили. Член журі конкурсу «Книга року BBC».
Досліджує проблеми стильової диференціації в українській літературі XX століття, особливості розвитку українського модернізму, цікавиться феміністичною інтерпретацією текстів. З кінця 1980-х років, коли в українському літературознавстві сформувалася гендерна школа, є однією з найактивніших її представниць, інтерпретуючи гендерні аспекти української культури. Підготувала низку антологій української прози, видань найвизначніших представників українського модернізму, зокрема Лесі Українки, Миколи Хвильового, Олександра Довженка, Майка Йогансена, Віктора Петрова-Домонтовича, Юрія Косача.
Писала статті, рецензії та коментарі до видань «Вітчизна», «Прапор», «Березіль», «Слово і Час».
Авторка книжок «Марсіанки на Хрещатику», «Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму», «Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», «Апологія модерну: Нарис XX століття», “Дороги й перехрестя”, “Візерунок на камені”. Микола Бажан: біографія (не)радянського поета» та інші.
