«Коли ми виїжджали, священик освятив нам дорогу й дав оберіг» – інтерв'ю з очевидцем із Маріуполя

24 лютого 2022 року складна для всіх українців доба. День, коли почалося повномасштабне вторгнення й російська влада оголосила про «спецоперацію».  А для нас це була війна, яка забрала життя багатьох людей й, на жаль, досі забирає.

За цей рік ми почули багато історій, які люди пережили в перший день вторгнення. Багато хто досі не може його забути.

Кирило Гетало, мешканець Маріуполя, який застав перший місяць жахливих подій у місті, розповів нам свою історію, де поділився своїми переживаннями.

Опиши свій перший день у Маріуполі при повномасштабному вторгненні. Як ти зустрів 24 лютого 2022 року?

Як не дивно, я проспав перші вибухи й прокинувся о шостій ранку, і почав готуватися до онлайн-уроків. Мої батьки пізніше пішли до магазину, щоб купити переносну сумку для кота та закупитись максимально продуктами.

Я ж у цей час був на онлайн-уроці правознавства, там ми з учителем обговорювали ситуацію з вибухами й бажали один одному удачі.

Після прибуття батьків додому, ми зібралися й поїхали до будинку бабусі, що знаходився в іншій частині міста. Там була моя сім’я, дві бабусі, сім’я брата мого тата та сім’я сестри мого тата.

– Що було найстрашніше в ті моменти?

Якщо бути чесним, я не особливо переживав за себе, чомусь я був упевнений, що зі мною все буде добре. Найбільше я переживав за батьків, близьких та друзів. Найстрашніше було, це коли мене та моїх братів відправляли до маленького підвалу, де місце було тільки на нас. Тоді дорослі залишалися вдома та просто сиділи разом.

У той час я навіть не хотів думати про те, що було б, якби снаряд потрапив у нас.  Мене дуже лякало почуття, що ти залишишся сам.

На щастя, з людей мого оточення ніхто не загинув. Тільки мій дядько зловив 5 куль у ногу та плече, але зараз із ним все добре.

Які заходи безпеки ти дотримувався щодо збереження свого життя?

Особисто я ніяких запобіжних заходів не дотримувався, мене дотримували батьки.  Вони не випускали мене з дому, відправляли мене та моїх братів у підвал у разі вибухів поблизу. Максимум куди я виходив, це до ручника з водою, який знаходився за 4 хвилини від бабусиного будинку, і колоти дрова для багаття, щоб погріти води або розігріти їжу. І все це було в супроводі будь-кого з дорослих.

Як ти знайшов можливість покинути Маріуполь? Ти був один чи зі своєю сім’єю?

Маріуполь ми залишили 19 березня, перед одним із найпотужніших обстрілів по місту, що були з 20 по 23 березня. На скільки я знаю, то ходили чутки, що з’явився коридор через який можна виїхати. Коли ми виїжджали, священник освятив нам дорогу й дав оберіг. До речі,  моя бабуся працювала в тій церкві.

Ми повісили на машину білі ганчірочки та написи діти, щоб по нас не стріляли окупанти, хоча це далеко не означало те, що вони не стрілятимуть.

Я, мама й два мої молодші двоюрідні брати сіли зі мною в татів джип, а в мамину машину за кермо сів тато й дружина мого хрещеного, який потрапив під обстріл.  Він потрапив під обстріл якраз за день до нашого виїзду, це теж була причина, щоб наважитися поїхати, адже ліків уже не залишалося, а в лікарні нашого міста залишився лише один лікар та медсестра.

Які проблеми були під час виїзду?

Дорога, якою ми мали їхати, була засипана уламками від будівлі, так що ми не наважувалися якийсь час рухатися далі.

У нас був вибір, ризикнути й поїхати по уламках, сподіваючись, що наші шини не проб’ються, або поїхати мостом, який, за чутками, був замінований. До речі, чутки, це було єдине джерело інформації, адже у місті не було ні зв’язку, ні електрики, ні інтернету, ні води, ні газу.

Ми наважилися поїхати дорогою, де буди уламки й, на щастя, з машиною все було добре. Ми їхали в максимальній напрузі, адже будь-якої секунди з будь-якого кута по нас могли почати стріляти російські військові. Але ми змогли доїхати до черги до коридору і навіть проїхати поза чергою, адже мій хресний був поранений.

– Чи залишилися твої близькі знайомі в Маріуполі?

Я виїхав один із перших зі свого класу та друзів, так що майже всі мої знайомі  залишилися на той момент у Маріуполі. Я дуже переживав за кожного з них, я досі пам’ятаю свій стан, коли прочитав новину про зруйнований драматичний театр, в якому перебувала величезна кількість людей в ​​укритті. Я боявся, що там був хтось з моїх близьких.

На цей час у Маріуполі залишилося зовсім мало моїх знайомих. А половина з них, навіть, зараз навчаються в росії.

Чи змінилися політичні погляди твоїх друзів, котрі залишилися в окупованому Маріуполі?

Коли минуло вже майже два місяці з початку війни, мої друзі, які залишилися в Маріуполі, почали виходити до мережі.

У кожного з них, на жаль, були промиті мізки. Кожен вважав, що у всьому винна Україна й буде добре, якщо Маріуполь стане росією. А ті, хто зараз навчається в росії, теж так вважають.

Коли ти із сім’єю покидав своє рідне місто, яка була перша точка, де ви вирішили зупиниться та знайти тимчасовий захист?

Після виїзду ми зупинилися у вже захопленому місті, Мелітополь. Там нам дали притулок у місцевому гуртожитку, переробленому під місце для біженців. Там ми були протягом тижня.  Усередині був настільний теніс, тож від нудьги я не помер, і хоч трохи ловив мобільний інтернет. Далі ми приїхали до Запоріжжя, до сестри моєї мами.

Під час того як ми виїжджали з Мелітополя до Запоріжжя, ми проїхали близько 20 російських блок-постів, і майже на кожному вони повністю перевіряли листування та галерею в телефоні. Адже, якби вони знайшли щось, що їм би не сподобалося, то вони могли б спокійно нас розстріляти.

Там був один дід, який мене розлютив своїми словами. Він говорив про те, що ми самі росіяни, адже ми говоримо російською, але ми нічого не могли сказати проти військового з автоматом, бо боялися, що нас можуть вбити. Після цього я зрозумів, як дійсно важлива мова, якою ти говориш.

До речі, місцевою валютою в нас були пачки цигарок. Ми давали пачку на кожному посту чоловікові, що нас перевіряв, щоб він не чіплявся до нас і не захотів у нас нічого відібрати, як це було з машиною навпроти, на одному з блок-постів. Там у жінки відібрали ноутбук та частину їжі.

Як твоє життя змінилося після того, як ти покинув Маріуполь?

Моє життя досить змінилося, але я не хотів, щоб це було саме таким шляхом.

Зараз я навчаюсь у Польщі, у місті Вроцлав, хоча цього навіть не було в моїх планах. Я знайшов багато друзів та товаришів у сфері, котрій я зараз займаюся, моушн-дизайном.

Зараз мій кругозір життя став набагато ширшим. Якщо дивитися на мій стан, то я багато чого переосмислив, став більш відповідальним.

Але в мене ніби зникли деякі почуття, чи то образа, чи то страх. Для мене ніби немає кордонів на теми в розмові, мене не зачіпають, коли хтось говорить про війну й що трапилося з моїм будинком. Я ніби втратив почуття прив’язування та цінності того, що маєш. Почав розуміти, як легко можна все втратити.

Але в одному я був певен, що зі мною все буде гаразд, я переконував себе в цьому, так було легше пережити страшні моменти.

– Ти займаєшся моушн-дизайном. Це творча професія, яка потребує певного натхнення для роботи. Як повномасштабне вторгнення вплинуло на твою роботу?

Війна дала мені зрозуміти, що більшість моїх страхів — це ніщо. І якщо раніше я боявся почати щось робити, то зараз змінив свою думку.

Коли ми зупинилися в Запоріжжі, я мав трохи часу, щоб переосмислити все. Там я почав більше розвиватись у своїй сфері.

Я пройшов курс із просування особистого бренду й зробив кілька робіт, а найголовніше, я завів величезну кількість знайомих, з одним із яких я зараз навчаюсь в одному університеті у Вроцлаві.

Я хочу набратися трохи більше знань у своїй сфері та присвятити одну зі своїх робіт подіям, що відбулися у моєму місті.

Окрім навчання в університеті, я планую пройти ще кілька курсів на тему моушн-дизайну, щоб поповнити свої знання та покращити навички.

Чи плануєш ти вертатись в Україну після перемоги?

Чесно, я навіть не знаю, бо не хочу робити якихось планів. Адже колись вони вже були зруйновані. Я дуже хотів би, щоб моє місто скоріше звільнили й мої батьки змогли б повернутися у нашу повністю цілу квартиру. Нині мої батьки перебувають у Німеччині, а я в Польщі.

Я сумую за старими часами та рідним містом, і дуже сподіваюся, що Маріуполь повернеться на батьківщину, в Україну, і я зможу колись повернутися туди.