«Аби скоріше весна»: в Україні вийшов документальний фільм про найтемнішу зиму Києва

Пригадуєте зиму 2026 року? Постійні обстріли, сильні морози, безперервний гул генераторів, що став новим звуковим фоном міста, намети ДСНС у дворах та хаотичні вогники ліхтариків у суцільній темряві блекаутів. Тоді здавалося, що ми всі стали героями якогось апокаліптичного кіно.

Цю спільну пам’ять зафіксувала у документальному фільмі «Аби скоріше весна» (Hoping for Spring) студентка Університету Грінченка Анна Сергієнко в межах свого випускного бакалаврського проєкту. 20 травня відбулася прем’єра стрічки.

Про фільм

Фільм розповідає про життя киян та жителів області взимку 2026 року, коли місто занурюється в енергетичну кризу, спричинену низкою масованих російських атак на критичну інфраструктуру.

Коли стовпчики термометрів падають до -20°C, тисячі родин залишилися без світла, тепла й води. Поки енергетики, рятувальники ДСНС та комунальні служби цілодобово ліквідовують наслідки масованих ракетних і дронових атак, кияни і жителі області намагаються вибудовувати власні осередки «нормальності», адже залишатися у холодних, темних будинках стає просто неможливо. Так серед засніжених дворів і темних вулиць виникає паралельна мапа міста — мапа тимчасових просторів тепла, які люди створюють одне для одного.

«Аби скоріше весна» — це подорож знеструмленими й замерзлими вулицями столиці у пошуках крихітних острівців безпеки. На цьому шляху зустрічаються ті, хто так само шукає тепло, і ті, хто створює його для інших. У центрі фільму — голоси людей, які зберігають світло всередині себе, поки простір навколо занурюється в темряву й стає крихким від морозу.

Фільм побудований на історіях жителів Києва та Київщини, зафіксованих взимку 2026 року.

Про героїв

Серед героїв — «звичайні, але водночас надзвичайні» кияни, які трапляються на шляху цієї мандрівки:

● викладачка, яка годинами залишається у пункті обігріву, аби навчання не переривалося;

● мама, яка шукає місце, де її діти можуть трохи погратися у теплі;

● школярі, які навчаються при свічках або в кав’ярнях через відсутність світла вдома;

● хірург, який попри все не втрачає позитиву й щиро радіє звичайній розмові з незнайомцем у пункті обігріву;

● дружина військового, яка разом з дітьми спить на підлозі кухні й щоразу каже чоловікові «в нас усе окей», ховаючи власну втому;

● літні люди, які приходять за гарячою їжею після тижнів без світла й води;

● діти у гуманітарних штабах, які малюють листи військовим і створюють власні уявні світи;

● жінка, яка поруч із цими дітьми пише казки про світло і темряву.

Усі вони по-різному проживають цю зиму, але разом формують один спільний портрет міста, яке вчиться триматися у темряві.

Однією з центральних героїнь стає Євгенія Мартинюк, викладачка фортепіано. Вона створила у власній квартирі маленький альтернативний світ — «халабуду» з ковдр, матраців та подушок. Це простір, що переносить у дитинство і стає психологічним укриттям від холоду, сирен і страшних новин.

Ще один вимір цієї історії формують ті, хто створює такі острівці тепла та безпеки:

● ветерани 3-го армійського корпусу, які виїжджають із фудтраками у райони з тривалими відключеннями світла та розвозять гарячу їжу;

● підлітки з організації «Центурія», які замість того, аби проводити вихідні з друзями, допомагають у пунктах обігріву, розливають чай і годують незнайомих людей;

● волонтери World Central Kitchen, які відкривають «бограч-станції» у знеструмлених районах і годують містян гарячим бограчем та борщем;

● волонтери казахської «Юрти Незламності» в центрі Києва, які пригощають людей чаєм і баурсаками, перетворюючи юрту на теплий соціальний і культурний простір посеред холодного міста;

● команда проєкту «Їжа без кордонів», яка майже безперервно працює у великому фудтраці в Броварах, готуючи тисячі порцій гарячої їжі для жителів Київщини.

Усі вони творять невидиму мережу взаємодопомоги, що підтримує цілісність міста й не дає йому розсипатися.

Усі ці інтимні свідчення жителів Києва та області поступово складаються в колективний портрет суспільства у стані виснаження. Коли інфраструктура більше не здатна гарантувати базову безпеку, люди починають вибудовувати її самі — через присутність, турботу й взаємопідтримку. Опорою одне одному стають самі ж люди — «люди, які не дають темряві себе поглинути».

«Аби скоріше весна» — це історія про межу між крихкістю та стійкістю суспільства, яке вчиться жити у затяжній темряві. Це розповідь про втому, що накопичується роками війни, і водночас про здатність людини не втрачати світло всередині себе. Про те, як серед холоду й темряви народжується тепло. І про очікування весни, що переростає у колективну мрію про майбутнє.

Де подивитися

Документальний фільм «Аби скоріше весна» (Hoping for Spring) доступний на платформі YouTube:

Про авторку

Анна Сергієнко — українська журналістка, студентка 4-го курсу Університету Грінченка, комунікаційна менеджерка Фонду «Сучасна Україна» та авторка текстів для «ШоТам». Раніше співпрацювала з проєктом Amazing Ukraine. Є переможницею Конкурсу журналістських робіт «Люди дії: ті, хто створюють майбутнє» (2024) у номінації «Енергетичні інновації у підприємництві».