UA
EN
Бажання не тільки залишити слід по собі, але й зберегти і покращити надбання попередніх поколінь – наш обов’язок. Зараз, під час повномасштабної війни вивчення власної культури та традицій є дуже важливим. Над цим, зокрема, працює й Віталія Олійник – юна майстриня з Бойківщини. Вона створює традиційні українські прикраси з бісеру, стилізує автентичні образи та популяризує українську культуру. У інтерв’ю героїня розповідає про своє ремесло та про те, чому для перемоги віри замало.
Український етно-стиль, під який Віталія відтворює свої вироби, має вибуховий ефект і серед українців, і у світі, особливо з початку повномасштабного вторгнення. Завдяки стилізації, майстриня переосмислює класичне українське вбрання та аксесуари і, таким чином, привертає увагу до традицій та просуває їх у сучасному світі.
“Є дуже влучний вислів – культура розквітає серед куль. У момент, коли в тебе хочуть щось забрати, тобі це найбільше потрібно. Думаю, це одна із причин, чому українці так масово почали цікавитись українською культурою, і я в тому числі”, – розповідає героїня.
Займатися бісером Віталію надихнула мама. Саме разом з нею дівчина змогла відтворити найважчий виріб з усіх її робіт – тернопільську кризу I половини XX століття.
“Моя мама займається бісероплетінням з юності, я попросила її мене навчити і, таким чином, просто перейняла її ремесло, виходить – у нас це сімейне”.
У січні цього року героїні випала можливість віддати декілька своїх прикрас для зйомок у музичному фільмі “Колядки на Кудрявці”, де українські артисти виконали стародавні народні колядки. Вищезгадана стародавня криза чудово доповнила образ Джамали. А ще у фільмі можна розгледіти білу силянку Віталії та її гердан “Гуцулка”.
Прикраси, що створює майстриня, є справді скарбами українського спадку. Її стрічковий гердан “Леся” відтворений з силянки Лесі Українки,
а фрагменти гердану “Кобилянська” взяті з вишитої сорочки Ольги Кобилянської. Насправді, це все дуже цікаво і спрямоване на збереження та просування нашої історії та культури.
Все ж прикро, що українці тільки зараз почали усвідомлювати цінність українських традицій. Віталія наголошує на тому, що підтримка культури мала відбуватися завжди, а не тільки з початком повномасштабного вторгнення.
“Я вважаю, що варто знати своє, знати хто ти. У нас справді складна історія, тому лише зараз ми до цього дійшли. Ми нарешті почали відсторонюватися від російського світу. Це буде терниста дорога, але ми впораємось. Черпати знання зараз дуже просто – є інтернет, шукати і передавати інформацію легко, хоча тут також є і свої мінуси, як от дезінформація, міфи та бажання людей “хайпанути” – тому завжди потрібно зважати на джерела та списки використаної літератури вивчаючи той чи інший матеріал.”
Незважаючи на виклики сьогоднішніх реалій, культура швидко пристосовується до нових умов, а все більше й більше людей шукають різноманітні способи реалізуватися у цій сфері.
“Людей зараз цікавить абсолютно все, що стосується культури. Хтось починає плести солом’яних “павуків” – люди купують”павуків”. Хтось ліпить горщики – люди купують горщики. Хтось вишиває сорочки – люди купують сорочки. Є товар – є покупець. Особливо круто, якщо людина дає підгрунтя: розповідає, детально показує, шукає старі фото, показує процес роботи, техніки, тощо. Зараз, навпаки, замало потужних майстрів, до деяких потрібно вставати в чергу.
Хочу також підкреслити, що важливою складовою є не лише відтворення традиційного, а і продовження. Нові ідеї завжди цінуються, головне – якість.
Саме через це мені вдалось підняти бісерну сферу. Так, були майстрині, які робили вироби, але це більше про продаж, вони не розвивали цю сферу, як я (або я їх просто не зустрічала). Я вклала справді багато зусиль у це і дуже радію новим майстриням, які підхоплюють те, що почала я.” – розповідає Віталія.
Попри бісерну справу, героїня активно розвиває свій блог у Instagram та сторінку в Tik-Tok, де розповідає секрети комбінування українського етнічного одягу з сучасним, ділиться схемами різних прикрас з бісеру, досліджує витоки стародавніх аксесуарів, мотивує допомагати своїй країні і ЗСУ та просто надихає.
Проте дівчина не вважає себе ні блогеркою, ні мисткинею, для неї це швидше хобі.
“Я не вважаю себе ні блогеркою, ні мисткинею, тобто для мене це досить голосні слова, щоб так себе називати. Блог і бісер – це скоріше за все хобі, не робота, бо великих грошей це не приносить, мені головне, щоб був збут, проте не заробіток. Мене цікавлять відтворення старовинних виробів, я дуже хочу, щоб ми не загубили те, що маємо.
Творчість присутня, тому що я справді роблю такі речі, які ніхто не робив, але я не вважаю це чимось унікальним. Я думаю, що це досить доступно всім, хто може всидіти на місці та володіє дрібною моторикою рук, а далі практика – це в плані техніки. Ідеї ж приходять уже згодом.”
Повномасштабне вторгнення майстриня застала в Києві.
“Очікування було, але водночас до кінця хотілось вірити, що не буде повномасштабного вторгнення. Я переїхала з Києва в с.Нагуєвичі, а згодом у Львів, було страшно перебувати у столиці, особливо на Лівому березі. Після переїзду життя кардинально змінилось, з’явилися инші пріоритети: допомагати армії, донатити та кричати про війну. А згодом я закохалась у бісер і ось зараз я тут.”
Сили та натхнення працювати на перемогу потрібні кожному. Віталія, у свою чергу, шукає їх в усвідомленні та розумінні, що для перемоги віри замало:
“Сили та натхнення? Вони то є, то немає, все залежить від того, наскільки я сильно працюю, наскільки я сильно в це вкладаюся…
Є ще дуже важливий аспект того, що мені подобається займатися тим, чим я займаюся. Також, я одна з тих людей, які пробудилися і зрозуміли, що багато чого не знають про свою країну та культуру. Особисто мені хочеться це дізнатися, оскільки це частина мене, це мої предки.”
“Війна буде, буде далі, і вона не закінчиться так швидко, як нам хотілось б. Після контрнаступу чи після того, як ми відвоюємо свої території. Ця війна триває вже дуже багато років, і аналізуючи причинно-наслідкові звʼязки та нашу історію, росіяни не зупиняться. Вони завжди будуть пробувати відгризти кусок чиєїсь землі, якщо не нашої, то чиєїсь іншої. Тепер завжди буде відчуття порохової бочки, що ти сидиш, і в якийсь момент все може підірватись.”
Віри в перемогу – замало.
Тому що однією вірою чи надією не виборюється перемога. Вона виборюється кров’ю. Кожен сам вибирає собі шлях, є люди сильніші, є слабші, як от я, я б не змогла піти на фронт, грубо кажучи, кожен на своєму фронті. Хоча мені не зовсім подобається слово «фронт» у плані культурного чи освітнього. Фронт – це коли ти на полі бою, коли ти зі зброєю в руках, а решта – це допоміжна праця, яка звісно також є важливою.
То ж краще так: “Кожен на своєму місці, яке обрав сам, зважаючи на свої сили”. І якщо справді всі робитимуть те, що в їхніх силах – ми переможемо.
Перемоги нам. Слава Україні.”
Матеріал підготувала Алла Савчук, студентка ТНУ імені В. І. Вернадського для українського медіа truthfulreporting.org в рамках проєкту “Герої серед нас”