UA
EN
Дмитре, Анастасіє, наскільки насиченим було ваше життя до широкомасштабного вторгнення?
Анастасія: Я за спеціальністю дизайнерка інтер’єрів, але багато часу присвятила дизайну графічному. Як концепт-художниця, сценаристка компанії Magic Innovations, в якій працюю, з командою зробила чудові проєкти у багатьох країнах світу. Бачили новину про світлове шоу в Новорічну ніч 2021-2022 років на хмарочосі Бурдж Халіфа в Дубай? Так, це наша робота. Також ми реалізували багато ідей, пов’язаних з голограмами, з 3D-мейпінгом, працюємо над сучасною інтерпретацією світла в дизайні.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну дещо менше замовлень, але ми продовжуємо свою діяльність. Так, працювали для проєкту Аmerica ‘s Got Talent («Америка має талант»), який телеглядачі побачили влітку цього року. Разом з українським хореографом і танцівником Олександром Лещенком ми створили композицію для телешоу. В ній поєднали хореографію та світлове шоу, і в такий спосіб розповідали історію про Україну, про нашу боротьбу.
Дмитро: Я родом з Кривого Рогу. За спеціальністю економіст-кібернетик. Працював довгий час з фінансовими ринками як фінансовий експерт. Як менеджер відділу закупівель працюю з усім, що пов’язано з експортом та імпортом, з Республікою Китай.
З Анастасією познайомилися 7 років тому в Києві завдяки любові до альпінізму. Разом мандрували світом, багато часу провели, подорожуючи Азією: побували в Індонезії, на Філіппінах, чотири роки жили в Китаї.
Основне наше захоплення — фрі-дайвінг. Ми професійно займаємося і фрі-дайвінгом, і дайвінгом: пірнаємо в глибини, екологічно спілкуємося з підводними тваринами та рибами. Плавали з акулами, китами, дельфінами.
Анастасія ще любить все це фіксувати на фото. Нещодавно у Львові відбулася її виставка підводної фотографії.
Ми так вибудовували своє життя, щоб робота поєднувалася з подорожами: в Анастасії вона дистанційна, а я працюю зі східними країнами, тож побував й там.
Наші мандрівки чотири роки тому зупинила епідемія коронавірусної інфекції, а повномасштабна війна продовжила цю зупинку на невизначений термін.
Як для вас розпочався день 24 лютого 2022 року?
Анастасія: Ми взяли шлюб незадовго перед початком широкомасштабної війни. Після весілля поїхали на Шрі-Ланку, щоб попірнати. У Дмитра день народження 23 лютого, тож ми повернулися в Україну, а у святковий день поїхали до моїх батьків в Іванків, щоб провести цей день разом.
Моє рідне селище знаходиться на півночі Київської області, не дуже далеко від білоруського кордону. І коли прокинулись 24 лютого, в Україні вже лунали перші вибухи. Ми почали вмовляти батьків виїхати, хоча на той момент ніхто з нас не розумів, що ворожі війська йдуть і з Білорусі. Усі були розгублені. До того ж до нас із Києва їхала моя сестра з сім’єю. І поки ми ще вирішували, в обід 24 лютого ворожі танки вже зайшли в Іванків.
Основною дорогою, що пролягає через Іванків з півночі країни, а потім вже розходиться на декілька доріг, які ведуть у Гостомель, Бородянку, Ірпінь, Київ, та по єдиному мосту безперервно йшли колони російської техніки. Пам’ятаю, як у небі літали гелікоптери, винищувачі, звучали постріли, вибухи. Ключові місця битви тоді відбувались на початку нашого Іванкова і в кінці. І всі звуки сходилися до нас, бо наш будинок — крайній біля річки, і тут добре розходиться луна. Згадується мені, як у поле навпроти нас влетів снаряд — і воно почало палати, а річкою пливла лисиця, яка тікала від вогню. Як 25 лютого у наш двір долетів уламок снаряда, що влучив в Іванківський історико-краєзнавчий музей. Всередині того музею містились експонати 14 картин української художниці Марії Примаченко, яка була родом із сусіднього села Болотні. Ми захоплюємося тими сусідами, котрі живуть поруч з музеєм і виносили з палаючої будівлі роботи Примаченко.
Єдине, куди наша родина у складі дев’яти осіб і трьох величезних собак могла ховатися, це в маленький погріб, два на чотири метри.
У будинку не було ні води, ні світла, бо найперше російські війська знищували інфраструктуру. Залишився тільки газ, тож ми мали щастя кип’ятити воду з річки й опалювати будинок. Зв’язок був перші десять днів, потім зник, і ніхто з рідних взагалі не знав, що з нами.
Як підтримували одне одного?
Дмитро: Ми трималися, як же по-іншому. У таких ситуаціях, напевно, розум діє критично, тож залишається мало емоцій. Тут або люблю — або ненавиджу, або роблю — або не роблю. Сумнівам немає місця.
Ми намагалися постійно займатися якимось справами. У перші дні поповнювали запаси їжі, перебігаючи вночі до магазинів, носили воду з криниць, шукали тих, кому необхідна допомога, бо багато пенсіонерів залишилися без їжі й води.
Дві найбільші проблеми, з якими ми стикнулися, — відсутність інформації та відсутність життєвого досвіду, як реагувати і як діяти в екстремальних умовах війни й окупації.
Надзвичайно складно, коли не знаєш, що буде через хвилину.
Це вже зараз ми можемо аналізувати події тих днів і розуміємо, що для нас все минулося добре. Так, добре, адже без запасів води і їжі можна прожити, це ніяка не проблема насправді, головне, що нашу родину не чіпали. Наш будинок розташований у тупику, й окупантам було просто незручно туди забиратися. Але до інших односельців військові вривалися в домівки, переривали речі, розшукували людей. Товариш нашого батька від такого візиту посивів за день.
Як би ви хотіли донести своїм дітям та онукам інформацію про окупацію?
Анастасія: Напевно, я б розповіла, як все відбувалося, максимально стримано, беземоційно, щоб дитина могла сама оцінити ситуацію.
Не дай Боже, щоб таке ще раз сталося в майбутньому, але мені важливо, щоб мої діти й онуки були розумними, вміли критично мислити й мали розвинений емоційний інтелект, щоб могли вийти з небезпечної ситуації. Тільки так можна захистити свою психіку. Бо росіяни добре працювали над її знищенням, чинячи свої звірства.
Дмитро: А ще б сказали, що найнеймовірніший сценарій — можливий.
Пам’ятаєте день деокупації? На що це було схоже? Як ви дізналися про звільнення Київщини?
Анастасія: Як говорить моя сестра, це найкращий день в житті. Другий день народження.
Для нас це було неочікувано, бо новин мали обмаль. Ми були обмежені в електриці, але мій тато-електрик начаклував щось з акумуляторами та зробив так, щоб раз на день працювало радіо, яке сходилися послухати люди з усієї вулиці. Тож ми розуміли, що вже почалася очистка й українські війська пішли в контратаку, але ми, чесно кажучи, не допускали думки, що Іванків так швидко деокупують. Більше зосереджувались на тому, як виживати в окупації.
Прокинувшись 1 квітня, почули вигуки сусідів на вулиці. Ми вибігли та побачили, як перший розвідник сказав, що нас звільнили. Він йшов убрід через річку, бо напередодні увечері росіяни підірвали міст.
Хоч було холодно та йшов дощ, але чоловіки й жінки вибігали у сорочках і халатах, дехто навіть з квітами. Люди плакали та сяяли від щастя.
Коли це сталось, творчість повернулася одразу у ваше життя?
Анастасія: Після деокупації в Іванкові почали працювати багато волонтерів. Ми теж допомагали людям розшукувати їхніх рідних, рятували, перевозили, збирати гроші на операції для постраждалих від вибухів тварин, збирали ліки для селищної лікарні, звертаючись за допомогою до друзів.
Вони допомогли, і нам хотілося якось віддячити, щось подарувати взамін. Оскільки я займаюся творчістю, то створила і почала дарувати на згадку листівки.
Дмитро: Коли стало вже більше можливостей, й ми могли частіше виїжджати до Києва, де відновлювалося виробництво, то почали думати про інші варіанти маленьких пам’яток. Так виникла ідея створення патріотичних пінів, ескізи яких придумала й розробила Анастасія. Це було не задля прибутку, ми дарували їх.
А в кінці літа 2022 багато наших друзів стали просити собі ці піни, щоб так само дарувати їх комусь. Це вже було у великих масштабах, тому вирішили виготовляти піни на комерційній основі, віддаючи певний відсоток заробленого волонтерам та армії. Піни для військових продаємо за собівартістю. Вважаємо за честь, коли отримуємо замовлення від захисників та захисниць.
Анастасія: Мене з дитинства багато що пов’язує з Примаченко. Мій тато родом із села Болотні поблизу Іванкова, звідки родом і сама Марія Оксентіївна. Її роботи ми вивчали в школі, в Малій академії наук України я писала роботу про її творчість і народне малярство. На той час мисткині вже не було в живих, але був живий її син, який вчив мене малювати.
Тому цілком природно з’явилася ідея відобразити на пінах непересічні роботи землячки, поширюючи й популяризуючи українське мистецтво в Україні та світі.
Онуки Марії Примаченко живуть в Іванкові, недалеко від моїх батьків. Ми звернулися до Фонду родини Примаченко офіційно, попросили в них офіційний дозвіл, аби використовувати картини художниці на наших виробах. Узгоджено все — від зображення до упакування, ми виплачуємо роялті.
У березні 2023 вийшли перші піни з роботами Марії Примаченко.
Ми досі не розцінюємо цю справу як бізнес. Ми створюємо душевні речі, які подобаються покупцям. І нам щастя, і людям. Для нас надзвичайно важливо, які відгуки пишуть наші покупці, які емоції отримують.
З огляду на вашу активність, зневіри чи втоми немає?
Дмитро: Перш за все, хочу наголосити на тому, що ми молоді. На мою думку, коли ти молодий, енергійний, то намагаєшся постійно розвиватися, читати, отримувати нові можливості, маєш сенс життя. Тобі може бути складно, але ти маєш насправді все, щоб працювати та змінювати ситуацію на краще.
Анастасія: Мені не подобається слово «долати». Для мене більше підходить слово «старатися». Старатися розуміти, старатися розвиватися. Нам складно, але зневіри немає точно.
Думок покинути Україну не з’являлося. Сумуємо за мандрівками. Це було життя, яке нам подобалося, та його ми будемо продовжувати після перемоги. І хоч раніше більшість часу ми проводили не в Україні, проте наш дім тут, ми завжди сюди поверталися.
Хочу побажати українцям бачити можливості навіть в темряві. А після темряви завжди буде світло.
