UA
EN
Як людині, що родом з України та прожила тут все своє життя, мені дуже важко описати, що я відчуваю з приводу цієї огидної війни. Я можу спробувати передати кількома словами чи реченнями всю сукупність моїх емоцій і думок, пов’язаних із сьогоднішньою ситуацією в Україні, але відчуваю, що це не вдасться. На мою думку, це просто не відповідатиме масштабу тих подій, які відбуваються сьогодні, і тому, як вони вже сформували Україну сьогодні й будуть формувати майбутнє моєї країни. Я можу сказати таку банальну річ, що ми всі живемо в надзвичайно важливий момент, який визначатиме майбутнє усього цивілізованого світу.
Я, звісно, дуже щасливий, що не втратив жодного з моїх родичів, з початку повномасштабного вторгнення. Але я також можу екстраполювати свою емпатію (співпереживання, особливо щодо горя інших людей), “перенести” це почуття на більший простір та довший час й таким чином усвідомити, скільки життів моїх земляків було повністю зруйновано внаслідок воєнних подій. Багато людей втратили через цю кляту війну своїх близьких, своїх дітей. Яким буде майбутнє, і як покласти край цим стражданням? Якби я знав відповіді на ці питання, звичайно, то не сидів би тут й не друкував ці слова на своєму комп’ютері. Я б краще тоді вирішував ці питання зі світовими лідерами. Але правдою є також й те, що замість однієї єдиної відповіді, як же покласти цьому жахіттю край, доведеться шукати кілька рішень, які будуть послідовно впроваджуватися впродовж багатьох років.
Кожен з нас може і повинен працювати над тим, що у нього виходить найкраще, і бути готовим зробити все, що в його силах, для нашої перемоги.
Наразі я працюю з командою над цим вебсайтом, який ви зараз проглядаєте, Truthful Reporting, розвиваю наші соціальні мережі, залучаю нових людей до спільноти та іноді публікую власні роботи. Все йшло чудово у цій журналістській діяльності, допоки в наше життя не увірвалася страшна війна. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, наша команда вирішила створити проєкт «Щоденник війни», який би розповідав історії нашої молоді та їхній досвід протистояння російській агресії. Проєкт був покликаний відповісти на питання: що надихає наших молодих людей далі творити й працювати, попри величезні труднощі та виклики війни? Це стало головною метою, і невдовзі ми мали змогу залучити до розвитку наших ідей чудову команду студентів з різних куточків України та різних університетів. Зокрема, на цей момент маємо у своїй команді молодь з Острозького університету, Чернівецького національного університету, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, всі вони об’єднані єдиною метою — розповідати світові правду про війну в Україні. В межах цього проєкту ми також поширювали й продовжуємо поширювати свої історії англійською мовою, оскільки вважаємо, що надзвичайно важливо транслювати досвід та переживання українців на міжнародну аудиторію. Багато людей за кордоном прагнуть почути ці історії та якось допомогти нашим громадянам.
В перші місяці великої війни я був у себе вдома, в Житомирській області. Пам’ятаю, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення мій сусід по кімнаті в гуртожитку попередив мене, щоб був дуже пильним, бо війна може розпочатися вже наступного дня. Так воно по суті й сталось.
Звичайно, в той час багато західних ЗМІ приділяли багато уваги можливості початку такої війни, провідні медіа США та інших країн писали, що це лише питання часу, коли ж відбудеться вторгнення. Українські ЗМІ не публікували настільки різких заяв про те, що війна ось-ось почнеться, що будуть ракетні обстріли по великих містах. Я не впевнений, чи це була найкраща стратегія, але то вже інша історія.
Я провів весь цей час вдома, і перші тижні та місяці були неймовірно важкими, якщо не сказати більше. У повітрі відчувалось багато невизначеності, купу днів і ночей ми чули вибухи від ракетних обстрілів, це все відбувалось приблизно за 20-30 кілометрів від нашого дому (ці обстріли траплялись відносно далеко, але все одно їх було досить легко почути через потужну силу звуку). Найближче до нас місто, Коростень, зазнало великих руйнувань, багато будинків було зруйновано, багато людей було вбито або серйозно поранено. Так часом дивишся на ці події та запитуєш у себе: чому ж ми терпимо стільки болю і смертей впродовж стількох років? Чому як нація маємо страждати та потерпати стільки часу? Усе через не зовсім вдале географічне розташування та нереалізовані амбіції старого кремлівського мільярдера, його божевільні, жорстокі ідеї? Звичайно, це частково відповідає на питання, чому все це відбувається. Але відповідь насправді не така вже й важлива, як думаю про це більше.
Чому? Бо я знаю, що мені потрібно щодня вставати, аби виконувати свою роботу. Я маю постійно вчитися новому, професія цього просто вимагає, хоча це дуже важко, забирає багато часу та енергії, особливо в сьогоднішніх реаліях. Іноді я чухаю потилицю і думаю: чому беру на себе стільки обов’язків? Але маю вставати й просто втілювати в життя ці речі, такою є моя мотивація. Для мене дуже важливо приносити у світ щось нове, своє, щось цінне й цікаве для інших. Наразі моя головна мета — розвиток проєктів, пов’язаних з війною, адже це вкрай важливо та актуально сьогодні. І хоча всі наші журналістські проєкти рано чи пізно закінчуються, але тема війни буде з нами ще довго. Війна житиме в нашій свідомості ще дуже багато років навіть по її завершенню. На жаль, такою є наша реальність. Війна не має жодного позитиву, я не розумію тих, хто може якось її прославляти чи навіть отримувати задоволення від вбивства інших людей або цілих народів. Для мене це щось абсолютно дике, але такі люди, на жаль, є.
Проте поки триває війна, ми — молоді журналісти, які тільки починають свій тернистий шлях у цій сфері — повинні надалі писати правдиві історії про війну, висвітлювати та розповідати про досвід українців. Це історії їхньої боротьби за ніщо інше, як свободу та цінності усього демократичного світу.
Я з нетерпінням чекаю на подальший розвиток нашої платформи. У нас є чудові матеріали, репортажі з окупованих частин України, маємо багато інтерв’ю з дуже різними представниками нашого суспільства, волонтерами, громадськими діячами, військовими, і я дуже пишаюся цим.
Важливо працювати над проєктами, що стосуються війни, яким би болючим досвідом це не було. Не хочу, щоб це звучало надто егоїстично, але я вважаю це однією з місій мого життя (хоча, можливо, це дійсно звучить егоїстично).
Також можу зазначити, що я працюю в онлайн-виданні “По той бік новин“, яке займається спростуванням фейків та дезінформації, розповідає про те, як з ними боротися. Значна частина моєї роботи пов’язана з розвінчанням фейків, які можуть набути величезної популярності серед інтернет-користувачів і завдати великої шкоди нашому суспільству. Ми робимо все можливе, щоб захистити аудиторію від поширення цієї брехні, а також забезпечити її необхідними інструментами для розпізнавання та ефективної боротьби з фейками.
Так багато картинок, історій спадає на думку, коли я зупиняюся і думаю про все, що сталося з нами після 24 лютого. Херсон, Маріуполь, депортації, біженці, ракети… Ця війна викликає у кожного з нас різні асоціації та емоції.
За ці майже три роки росіяни показали себе з найгіршого боку, як військові, так і звичайні люди, громадяни своєї так званої країни. Та й взагалі тих, хто ґвалтує дітей, використовує десятки різних методів для катування невинних цивільних, а також всіх тих, хто виправдовує такі дії своїх громадян, дуже важко назвати людьми. Вони заслуговують на найбільше покарання за всі злочини, скоєні на території України.
Однак я також розумію, що розслідування цих злочинів може тривати роками, а то й десятиліттями. Іноді ми бачимо в новинах випадки засудження нацистських лідерів, які брали участь у Голокості, коли з того часу минуло вже понад 70 років. Так, цей процес потребує багато часу, але я вірю, що справедливість візьме гору. Я залишаюся оптимістом, і мене надихає те, як ми продовжуємо виганяти ворога з нашої землі, звільняти новий клаптик нашої землі, попри всі труднощі та обставини, які не залежать від нас. Ми просто не маємо права програти.
Нижче я додаю коротку презентацію, яка має на меті заохотити наших читачів приєднатися до команди Truthful Reporting. Якщо ви вивчаєте журналістику, англійську мову, з професійною метою, навчаєтесь на філологічному факультеті й хотіли б якось застосувати свої навички вже сьогодні, то приєднуйтесь до нас і зробіть свій внесок у розбудову більш справедливого суспільства в Україні, заснованого на правдивому висвітленні подій (truthful reporting). Будемо дуже раді новим людям в нашій команді, що вже налічує понад 50 людей. Хочемо надалі лише розширятися та втілювати в життя більш масштабні проєкти, особливо що стосуються війни в Україні, вважаємо це місією нашої організації.
