UA
EN
Мене звати Надія. Отримала поранення разом з донькою в місті Бровари під час падіння гелікоптера ДСНС на дитячий садочок. У мене опіки обличчя та ноги, у доньки опіки на ручці, обличчі та ніжках.
18 січня 2023 року вела доньку в садочок. Ми почули звук гвинтокрила. Я одразу подивилася на телефон, чи немає тривоги. Тривоги не було. Я подумала, що це наш вертоліт, і все буде добре. Я запропонувала доньці зупинитися, подивитися на гвинтокрил. Він десь буде летіти, ми його побачимо. Був такий сильний туман, але ми все одно сподівалися його побачити. І над школою виринає цей гвинтокрил.
Донька мені вже потім через пів року розповіла, що я їй сказала пригнутися. Я цього не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як я провела цей гвинтокрил поглядом. Бачила саме момент зіткнення з садочком. Потім було полум’я. Ми впали, і нас накрило цим полум’ям. Я своїм тілом накривала доньку. Якимось дивом ми змогли встати й вибігти звідти. Я цього не пам’ятаю. Я вже пам’ятаю, коли ми забігли за кут садочка. Я зняла з доньки все, що плавилось, шарфик і шапку. Подивилася на її ноги, де не було курточки і черевиків — воно все було червоне. Я зрозуміла вже потім, чому воно червоне. Це колготки були, вони поплавилися і в’їлися у шкіру. Потім я зрозуміла, що на мені щось горить. Спочатку донька, потім уже я себе перевірила. У мене між ніг було полум’я. Я затушила його руками, у мене були шкіряні рукавиці. Руки не пошкодились.
У цей час дзвонив чоловік. Я йому сказала, що ми живі, щоб він збирався з сином і їхав до нас. Це він мені так розповів. Донька плаче, мені здавалося, ми не можемо чекати. Я взяла її на руки, ми вибігли з території садочка. Усі бігли допомагати, рятувати. Два чоловіки бігли нам на зустріч. Я в них запитала, чи вони на машині, вони відповіли, що так. Я попросила, щоб нас відвезли в лікарню, тому що я розуміла, що чекати швидку я не хочу. Мені треба було якнайшвидше відвезти доньку до лікарні. Чесно, тепер, думаючи, які в мене були опіки, я не розумію, як я йшла. Не те що бігла. З нас зрізали весь одяг, що залишився. На доньці залишилось трохи більше, на мені — зовсім мало. Нас підняли в реанімацію. У реанімації ми були в одній палаті на двох окремих ліжках з донькою. Ми були першими, хто потрапив туди. Поки нас готували, ставили катетери, готували до наркозу, я весь час, що була при тямі, заспокоювала доньку, говорила, що все буде добре. Я заспокоювала її, щоб вона не боялася, не хвилювалася. Казала, що їй зроблять укол і вона не буде відчувати болю. Лікарі допоможуть, а тато скоро приїде й він буде з тобою. Так і сталося. І ось приїхав тато, був з нею. Мої батьки забрали сина до себе, і він весь час був з ними.
Я прокинулася вже в Києві. Нас потім перевезли до Львова, а потім до Австрії. Це були пересадки шкіри. У мене була одна загальна пересадка: великий шматок взяли і пересадили. Доньці пересаджували шкіру маленькими шматочками. Вона перенесла більше операцій. Лікування було складним, але, дякувати Богу, в доньки воно приживалося краще. У мене після першої пересадки не прижилось 90% шкіри. Лікарі вирішили зробити ще одну пересадку. Взяли ще раз шматок шкіри з мене і пересадили. У доньки на обличчі, дякувати Богу, нічого не залишилось — опіки не були глибокими. Це було завдяки тому, що я її закривала. Ручки їй не врятувалися, тому що у неї були звичайні рукавички, які поплавились. Ми завжди говорили, що ми з татом зробимо все можливе, щоб ти була красива і щоб усе в тебе було добре.
Прийняття того, що я змінююсь, прийшло в той самий день, коли я в Києві відійшла від наркозу. Я прокинулась і зрозуміла, що така, як була, я вже не буду. Моє обличчя було дуже набряклим, опіки, ноги перемотані. Я не знала, що там, але розуміла, що якщо вони перемотані, значить щось не добре. Я розуміла, що я не буду такою, як раніше, зовнішньо, але мій внутрішній стрижень залишиться. Я буду сильною, і це зробило мене ще сильнішою.
Я працювала з психологом. Так, я сильна, але яка б сильна людина не була, вона не завжди може впоратись з усім. Перший раз, коли ми почали виходити на вулицю, це було в Австрії. Там я не хвилювалась, тому що мене там ніхто не знав. Я не переймалася. Але коли ми повернулися в Україну, спочатку я ховалася. Я одягала спортивний костюм, капюшон зверху, кепку. Навіть перші рази коли ми йшли в магазин, в торговий центр, де мене всі касири знають (бо я з народженням доньки майже щодня там була), ми пройшлись рядами, взяли продукти, скупилися. І коли ми підходили вже до каси, я пам’ятаю, що я була в цій масці з часів ковіду та окулярах, ховалась, думала, що мене не впізнають. Але дочка з чоловіком же поруч, без маски. Наївна я була. І от мене впізнали. І знаєте, що вони сказали? Просто зраділи, що ми живі, що ми повернулися, що все добре. Ну, з наслідками, але головне, що ми живі. І, мабуть, це був один із поштовхів не ховатися більше.
З сином було складно, тому що він мене бачив останній раз вранці, коли я вела доньку в садочок. І потім він не розумів (йому ж було всього 4 рочки), що відбувається, де мама, тато й сестричка; чому він у бабусі, чому не може бути вдома? Перший раз він побачив мене після того, як з мене зняли маску. Це було складно для нього, він не сприймав мене, адже з огляду на вік він не розумів, що відбувається. Але коли він знав, що мама скоро приїде, це були такі емоції! (Чому я почала плакати, бо згадала цю першу зустріч наживо). Мені було важко ходити, ногу я тягала за собою, але, не знаю яким дивом, побігла до нього і не випускала з рук. Він мав питання, і в той же день ми йому все пояснили. Ми показали йому мої шрами, шрами доньки. І більше не було запитань. Лише одного разу він сказав: «Мамо, а коли ти будеш така, як раніше?» Це було рік тому. Він сказав: «Мамо, а коли ти вже повернешся і будеш така, як раніше. Ти раніше була гарна». Кажу: «А що, зараз не гарна?». Він: «Зараз гарна, але тоді була ще красивіша». Ми з цим справилися, ми з ним поговорили.
До поранення донька займалася карате десь 3 роки. Після відновлення вона повернулася до занять на пів року, але вже не було такого ентузіазму, як раніше. Я запропонувала їй спробувати бально-спортивні танці. Ми знайшли студію, і тепер вона займається, з нетерпінням біжить туди, отримує задоволення. Вона вже бере участь у турнірах, старається, навіть пішла вище за категоріями. Єдине, що їй не подобається, це вставати о 5 ранку й робити зачіску.
Так сталося, що в день трагедії найбільше постраждали діти з нашої групи. Коли Аліса повернулася до садочка (була якраз підготовка до випускного, вона хотіла там бути і для мене це теж було важливо), ми возили її на репетиції, цей вальс танцювати. І коли вона перший раз зайшла в групу, до неї всі побігли, зраділи, що вона є і вона повернулася жива. Потім у нас була фотосесія на випускний альбом. Так само й батьки, і вихователі тоді сприйняли нормально. Уже були більш такі моменти важливі, коли вона пішла в школу. У неї запитували: «Що з твоєю рукою? Чому ти ходиш у рукавичці?» У неї була спеціальна рукавичка для лікування шрамів. «Чому ти в ній ходиш, а що в тебе з руками?» Але ми були підготовлені з нею.
Ми з нею говорили, багато говорили, що як можна відповісти людям, щоб і не нагрубити, і дати відповідь. Ну, в неї були свої методи. Вона говорила, що я розповім тобі завтра, а завтра вони вже забудуться. Але сприймає вона себе чудово, не соромиться своїх шрамів.
У побуті мені було складно, тому що я не могла присісти, я не могла нормально нагнутися. Приготування їжі також, бо ти маєш бігати туди-сюди, щось там на кухні робити. Це викликало дискомфорт, мені допомагав чоловік. Я відчувала підтримку від близьких. Ця ситуація дійсно показала, хто тобі дійсно близький, а хто так.
Я пам’ятаю той день, точніше, вечір, коли я зайшла на сторінку Неопалимих. Чоловіка ще вдома не було, діти спали. І я гортаю ці кейси, я дивлюся, як допомагають людям. І в мене, знаєте, такі емоції. Я почала так сильно плакати від, напевно, радості, що в мене не все втрачено, у нас з донькою не все втрачено, що ми зможемо мати кращий вигляд. І в цей момент, коли я дуже сильно плакала, заходить чоловік додому, він не розуміє, що відбувається. Я вся у сльозах, я йому показую. Він мене заспокоював. І, напевно, на другий чи на третій день ми подали заявку в Неопалимі.
Очікування в мене були, але результат перевершив мої очікування. Тому що я сподівалася, я хотіла хоча б мінімалізувати шрами, але те, що я бачу, і я розумію, що це ще не кінець, ще будуть процедури, як у мене, так і в доньки. Результат просто прекрасний.
Коли в тебе двоє дітей, то ти одразу повертаєшся в той ритм, тому що в тебе йде по колу школа, садочок, дітей кудись на гуртки. І все воно якось у такому круговороті. Тобто в тебе немає вибору не втягуватися в це. Нема на кого спихнути цю відповідальність. Чоловік на роботі працює, коли вихідний, він, звісно, допомагає, але ритм життя повернувся на ту саму стежку, але, мабуть, ще трошки пришвидшився, тому що діти ростуть, але і я не стою на місці також.
Я стараюся розвиватися. Я вирішила просто спробувати навчитися знімати для себе. Тому що телефон є, а от знімати чи робити гарні фото – не стояли руки. Не бачила, не виходило в мене. Не виходило, і все. І я вирішила спробувати пройти курси. Я себе зайняла, і це була така моя розрада, це навчання. А потім, я ж кажу, воно закрутилося, і потрошку працюю.
Буває доволі таки часто, що люди питають, за що це мені, навіщо це мені, я цього не витримаю. Але в моєму випадку я ставила собі питання: для чого це мені? Тобто, якщо під час такої трагедії ми вижили, то значить не все ми зробили ще. Ми маємо якусь місію, можна сказати, ми не все зробили, і тому маємо жити. І ось це дійсно було моє усвідомлення, що життя одне, і, дякувати Богу, воно триває.
Знаєте, я розуміла, що якщо я не зроблю, моє уявлення було, якщо не я, то хто? Хто про мене попіклується, якщо не я? Хто попіклується про доньку, якщо не ми з чоловіком? Через більше чим два роки після трагедії, чесно, я прийшла до такого висновку, що мені все одно, як на мене дивляться люди, і що вони про мене думають, про мій вигляд і з моїми шрамами. Я вам скажу більше, я цьому році купила собі короткі шорти, я планую їх хоча б раз надягнути, тому що до цього я ноги ховала.
А те, як люди мають реагувати, це важливо, тому що, по-перше, про це мають говорити, це не потрібно замовчувати, про це мають говорити з дітьми в школі, можливо в садочку, дивлячись, який вік дитини, але в школі про це мають говорити, тому що в нас не всі діти і, мабуть, дорослі готові до того, що вони побачать людину з якимись пораненнями, або як у ветеранів, з ампутаціями. Бувають такі випадки, що дитину ховають від цього, закривають очі, відвертають, це не потрібно робити. Якщо ти з дитиною поговориш про це вдома, то в дитини не буде жахливої реакції, коли дитина побачить це наживо. Я зі своїми дітьми поговорила і проговорювала, мабуть, тому що в нас є приклад, ми зі шрамами, але з сином я говорила ще про те, що є люди з ампутаціями, різні випадки, що це такі звичайні люди, як і ми.
Важливо не дивитися і не ставити зайвих питань. Тому що ти не знаєш, наскільки людина психологічно готова до твоїх запитань.
Редакторка – Гарець Катерина
