UA
EN
Мене звати Андрій. Я ветеран. У мене поранення руки й ноги. Це було, як я пам’ятаю, ще 25 травня. От буквально річниця нещодавно була. Це був вечір, і переді мною розірвався мінно-вибуховий пристрій. Я деякий час не розумів, що трапилося. Підбігли побратими, надали першу домедичну допомогу й відвезли в Лиманську лікарню. Там стабілізували мене, зробили першу операцію. І далі мене перевезли в ту ж ніч до Слов’янська. Там також була операція. І далі вже зранку — до Дніпра.
Перші емоції були… Ну, навіть не стільки жах, просто нейтрально. Я зрозумів, що поранення залишилося, і що треба щось робити. Хоча, на жаль, я не міг собі надати домедичну допомогу. Тобто там банально накласти турнікет. Добре, що побратими були поряд. Ну і далі просто було прийняття й розуміння, що мені в 95 % просто пощастило, що так сталося.
У дорозі я вже писав з телефону своїм рідним. Брату написав. Матір не знала, не хотів казати їй. Десь після місяця мого перебування в Києві вона тільки дізналась і приїхала. Тому що я був у складному стані, і сенсу не було, щоб вона приїздила до мене. Приїздила дружина брата, приїжджали рідні, друзі, побратими. Було складно, і водночас приємно.
Я тепер розумію, чому лікарі кажуть, що пацієнту потрібен спокій і сон. Тому що справді, воно так і є. Навіть просто люди, які знаходяться поряд, тебе виснажують. Ти просто втомлюєшся, і тобі нічого не хочеться. Там навіть 15 хвилин — це вже складно.
Чому мені комфортніше серед незнайомих людей? Це більше стосується саме мого поранення і саме моєї руки. Те, що вона в такому доволі деформованому стані. Це не просто ампутація. Її зшивали з того, що було. І тому серед незнайомих людей мені легше сприймати себе. Я розумію, що ті люди, які мене бачили раніше в здоровому стані, їм, напевно, складніше. Як вони дивитимуться на це…
У більшості ситуацій все залежить, не знаю, на щастя чи на жаль, від себе й від того, як ти оцінюєш ситуацію, як ти намагаєшся сприйняти себе. Я ходив на різні заходи, приїжджав товариш, приїжджали інші друзі. Намагались хоча б на вулицю виводити. Коли я вже більш-менш почав ходити, вивозили на Пейзажну алею, просто серед людей бути. Пройтись, побачити, що ти не просто там в палаті чи по коридору тільки можеш ходити, але й бути серед звичайних людей. Тому що там справді атмосфера доволі складна в госпіталі: дуже багато поранених. Нелегко морально стати здоровішим у цій ситуації.
Добре, що зараз у госпіталі дівчата ініціюють: приїжджають ледь не щотижня проводити майстерки, грати в якісь настільні ігри. Вони ходять по палатах, запрошують усіх хлопців та дівчат, які лежать там, щоб приєднувались. Воно якось розряджає. Ти просто в такій незвичній атмосфері перебуваєш після того, що сталося. І думками трохи відволікаєшся.
У побуті також є моменти, з якими доводиться переналаштовуватись. Тримати ту ж чашку або горнятко — також є нюанси. З дрібною моторикою в мене є проблеми, але я справляюсь. Тут немає нічого занадто проблематичного. Тут просто треба підлаштуватися. Це справа звички, справа практики.
Наприклад, я зустрів товариша, з яким лежав у госпіталі. У нього немає взагалі руки. Йому поставили протез. На той момент я побачив його з протезом. Я питаю: «Як тобі з протезом? Це ж, напевно, якось зручніше?» Він каже: «Можливо зручніше, але я звик вже без руки». Тобто він вже справляється з однією рукою на 100% у побутових речах, у яких ми, напевно, всі більш-менш орієнтуємось. Навіть ту ж воду взяти, ввімкнути чайник, приготувати собі їсти. Але йому треба перелаштовуватись у тому, що у нього є рука і вона працює по-своєму. Тобто перевчатись вже.
Є моменти, коли я не можу впоратись з душем. Мені точно треба його фіксувати, щоб прийняти душ. Більш рідке мило я використовую, тому що з твердим милом мені складніше впоратись.
Щодо кухні — я не скажу, що щось кардинально змінилось. Я можу навіть взяти рукою ніж або притримати. Так, я не можу пальцем притримувати, але якоюсь тильною стороною долоні — так, це можливо. Я навіть привітатись можу рукою. Вітаюсь постійно правою, не лівою. Тому що раніше, коли вона була перемотана гіпсом, то я вітався лівою. Зараз уже без проблем правою. Є момент, коли людина не знає і заносить так аж руку. Я кажу: «Тихіше, тихіше, спокійніше, все нормально. Не болить, але трошки легше».
Від незнайомців, напевно, це тільки були погляди. І то не так часто, як я думав. Тобто зараз я вже бачу, що це не так страшно, як мені здавалось. Від знайомих людей — просто допитливість. Вони іноді просять показати руку. Іноді я бачу за виразом обличчя, що їм не дуже приємно на це дивитись. Але я розумію. Так само, мій брат, коли прийшов з фронту у відпустку й побачив. Я такої реакції не очікував. Але те, що маємо. Ну, я просто посміхнувся і кажу: «Це просто не найстрашніше, що могло статись. От і все».
У мене доволі об’ємне поранення стегна. Немає частини м’яза. Шрамом, лише м’яко кажучи, можна його назвати. Ходив я на пляж — це відбулося після двох із половиною місяців після поранення. Ледь-ледь вже почала приживатись пересаджена шкіра — з іншого стегна на місце поранення. І воно вже більш-менш загоїлося. Я тоді пішов на пляж. Позаяк це відбулося вперше, доволі бентежно себе відчував серед людей. Мені навіть жінка потім допомогла зібрати речі, тому що у мене ще була рука в бандажі. І тоді, напевно, було перше сприйняття себе серед людей, серед соціуму. Можливо, навіть більший дискомфорт за власними відчуттями я сприйняв через те, що я думав: «Зараз, якщо я встану, буду руками збирати, ногами показувати, що у мене є, то всі будуть дивитися». І тому я більш скромно зібрався, вдягнувся і намагався швидше піти.
Мені так само й деякі друзі говорили: «Ти собі надумуєш. Нікому це неважливо». Коли я казав, що мені складно приїхати показатись серед своїх друзів, знайомих, вони казали: «Все добре, це просто твої думки». Ну, це, звісно, напевно так і є. Але все одно складно для себе це сприйняти. Ти більш, напевно, дійсно себе накручуєш щодо цього.
А з часом — так. От я зараз розумію, що мені набагато легше, ніж було, наприклад, ті ж пів року тому. Те, що в мене довгий час була перебинтована рука, коли лікарі відкривали, я навіть казав: «Можна ще потримати руку в перебинтованому стані, щоб менше її показувати?» Але все одно, з часом ти потроху сприймаєш себе.
До поранення я працював поліцейським. Потім звідси пішов у бойовий підрозділ. Після того як я повернувся, після закриття лікарняного, після госпіталю, я повернувся на службу, але вже в апарат. Тобто я працював просто з документацією, з запитами різними. Це робота з комп’ютером. Зараз я не відчуваю великих змін, які були до поранення. Тобто я виконую ту ж роботу, яку виконував, і без проблем з цим справляюсь.
Це просто я бачив дівчину знайому, яка постійно у фейсбуці постила своє життя в Пласті. І Пласт загалом тоді був цікавим. Це щось таке незвичайне, як у фільмах про скаутів американських. Але не було такого, що я хочу познайомитись із цим.
Одного разу вона запропонувала – є такий захід, як КВДЧ – дводенний ознайомчий курс. Я пройшов його. На той момент це були найцікавіші, найщасливіші декілька днів у моєму житті протягом декількох років. Це дійсно було дуже круто. Дуже щирі й цікаві, мегапозитивні люди з класними цінностями. Це було у 2023 році.
Далі я одразу пішов у свій перший похід у Карпати з ними — чотириденний. Є такий пластунський захід як «Стежками героїв». Там є декілька рівнів складності. Одні люди йдуть 80 км, інші — 120. Є ще для ветеранів і для сімей такі походи.
Я так приєднався. Там якраз були три пластуни, і не вистачало однієї людини. Ми якраз були на сніданку, і вони щось між собою говорили: «Класно було б піти, але не вистачає людини, одна відпала». Я почув і думаю: «Шкода, зараз, напевно, буквально за хвилину когось знайдуть, і я не встигну. Ну, є небагато ж таких трохи відірваних, як я, які можуть в один момент поїхати на чотири дні пройти 80 км». Кажу: «Ну, я можу». Вони так подивились, трохи з підозрою, подумали: «Хто ти, воїн?» І от просто я познайомився з цими пластунами. Нас було четверо: я, який ще не був пластуном, і три пластуни — два хлопці й одна дівчина. Ті чотири дні в Карпатах — це були одні з найяскравіших емоцій.
Це було дуже круто, купа пригод. Коли ми їхали, переправлялись через річку на коні, хоча повинні були просто пройти. Після дощу піднялась річка. Їхали — і нам треба було повертатись, тому що її просто неможливо було перейти. Ішли два хлопці з конями. Ми їм: «Ей, ви можете?» Вони: «Так». Перейшли річку й перевозили нас по одному. І це тільки один момент, який стався.
І от далі я все-таки вирішив стати пластуном. Набрав гурток — якраз збирався новацький, це від 6 років до 11. У мене були хлопці 7–8 років. Набрав їх дев’ятеро. І почав займатись. Я був підвиховником. У мене була виховниця з досвідом, який вона мені передавала. На щастя, коли я йшов на війну, був підвиховник, який взяв мій гурток і займався ним, поки я був на Сході. Далі він продовжив і зараз є виховником цього гуртка.
Після того, як я вже більш-менш міг влітку кудись виходити, я приїхав до них і привітався. Це було так приємно. Вони ще на футболці від кожного написали побажання, різні картинки — це було і намальовано, і написано, і перенесено просто на футболку. І так як діти доволі коректні, вони розуміють, що сталось і звідки я приїхав. Їм батьки пояснили, тому зайвих питань не ставили.
Я так скажу, що у мене сильно змінився світогляд. Раніше я міг ставитися до ситуацій чи речей доволі перебільшено. Якось накручував деякі ситуації у себе в голові. Зараз це кардинально змінилось. Я не дивлюсь на ті речі, які мене раніше вводили в стрес, як на важливі. Тепер мало що може вивести мене з рівноваги.
Є, правда, один момент — за кермом. Я розумію, що за кермом мені складно ще. Нелегко контролювати емоції. А так — серед людей, у ситуаціях — все стало дуже легко. Я постійно спокійний, тому що розумію: все неважливо. Все те, що було раніше, здавалося занадто важливим. Зараз усе відійшло на десятий план. Після того, як ти розумієш, що ти живий і все добре з тобою й навколо тебе, — це все неважливо. Просто банально неважливо.
На своєму досвіді скажу: після першого реабілітаційного центру, де я перебував три тижні, я проходив тести. Психотерапевт сказала, що стан морально-психологічний складнуватий. Після того, як я вдруге приїхав, вже після чергових операцій, у той самий центр, вона подивилась результати тестів і сказала: «Ну, це взагалі інша історія».
Я просто почав ходити на різні цікаві заходи. Почав ходити в басейн. Я є в групах — різні соціальні групи для військових. Бачу щось — одразу підписуюсь. Підписався навіть на скелелазіння. Кажу: «До вас можна? Але в мене є нюанс — немає частини пальців на одній руці». Вони кажуть: «Так, ми можемо підлаштувати». А потім думаю: «Куди я лізу з тим усім?» Але от ці постійні заходи. У цьому є момент — ти сам себе повинен брати за шиворот і витягувати з того стану. Щоб більш світло дивитись на все.
Тому що після госпіталю, після постійного перебування там — складнувато морально. Нелегко дивитись і на себе, і на інших хлопців, дівчат. Тому треба просто так, стиснувши зуби, йти.
І дуже класний фільм, який дуже показовий — «Завжди кажи так». От це саме я в тій ситуації.
Так, загалом, напевно, не треба тикати пальцями. Не шарахатись. Нічого в цьому страшного немає. Це такі ж люди. У них немає — у більшості, з ким я спілкувався — психічних розладів. Не треба їх боятись. Вони позитивні. Усе з ними добре. Просто їх треба сприймати як звичайних людей. Навіть якщо в них немає ноги, руки, є особливості зі шкірою, обличчям. Просто не те щоб бігти і казати «дякую» там, а просто поводитись як зі звичайними людьми.
Редакторка – Гарець Катерина
