UA
EN
Я Тетяна Комісарчук — дружина Артема, військовослужбовця колишнього і людини з ампутацією та інвалідністю першої групи. Сильна його підтримка.
Тетяно, розкажіть, як це все переживати було для вас, тому що я навіть не можу уявити, що пережив Артем, але я розумію, що вам так само складно, тому що ви маєте бути підтримкою і для себе, і для нього. Якщо є дитина, то, звісно, і виховувати дитину.
Ну, насправді, так, є зовсім різних два життя під час одного поранення в сім’ї. Тому що, коли Артем пішов 24 лютого у військкомат, я була на відсотків 95 упевнена, що його не візьмуть. У нього друга група інвалідності. Думаю: «Боже, там такі черги, куди його візьмуть?» Думаю: «Та окей, йди», — бо я розуміла, що він хоче, він про це попереджав, що якщо почнеться, то піде. Ми були готові ще за декілька місяців до цього всього.
І потім він дзвонить до мене: раз не взяли, другий, третій… І він дзвонить до мене 26 лютого і каже: «Ну все, вітай мене». А я думаю: «З чим?» Напевно, все вже дала остаточну відмову. Він такий: «Я в Збройних силах України». І він настільки це гордо сказав. І реально, десь, напевно, з того моменту я не до кінця знала, який його стан після полону, тому що ми познайомилися за півтора року після полону, чи майже за два. І він дуже закривав цю історію. Він розказав мені, але, ну, скажемо, я не до кінця розуміла, тому що війну 14-го року я знала тільки через загибель декількох своїх друзів — і все.
А потім Артем уже ввійшов у Збройні сили України, одягнув форму й почувався у своїй стихії. Я бачила, що в нього горять очі, що він був щасливий, що він там. Мама його, звичайно, плакала, просила мене, щоб я на нього повпливала, бо вона не мала впливу, але я не розуміла, для чого я маю його відмовляти. У нас було це проговорено. І так, я не хотіла б, щоб закінчилося так, як закінчилося. Могло б і гірше закінчитись, звичайно, але, напевно, я не мала впливу на його рішення. Це було його чоловіче рішення й усе.
Але дійсно певний період часу, коли він перебував ще в Тернополі на навчаннях, на підготовці, потім виїзд на день міста Тернополя… Я так пам’ятаю: всі святкують, а я стою й плачу, бо таке було відчуття, що я прощаюся з ним назавжди. Не знаю чому, але він виходив з дому, віддав перший раз у житті ключі просто й сказав: «Мені, здається, вони більше не потрібні».
Ми проговорювали різні моменти: моменти його загибелі, моменти, де його хоронити. Ці всі речі ми як вже як дорослі свідомі люди проговорили до того, як він виїхав. І пройшло дуже мало часу від виїзду — півтора місяця, трошечки більше півтора місяця. І я з ним собі поговорила. То було Покрови тоді, День захисника України на той момент ще. Привітала його. Він такий щось, думаю, сумненький.
А тут оця просто шокуюча для мене новина, коли я зранку з ним спілкуюся — все нормально, і він там купи… А я, бо я займаюсь волонтерством, я якраз купила йому автомобіль. Він попросив, я такий класний автомобіль пригнала. Кум його пофарбував, поремонтував. Я все скупила в цей автомобіль, напакувала й кажу:
— Все, Артем, авто вже стоїть, все таке класне. Чим його відправити?
Він типу:
— Дай час до неділі.
Я так тішуся, ходжу щаслива, ще йому фліски скупляю. І тут оцей такий страшний дотепер стук у двері. Тому що мені ніхто не дзвонив, нічого не казав. Його командир тоді був поранений два тижні перед ним, а я тільки його знала й номери декількох хлопців його. І мені просто… Я розумію, що пройшло більше півдня — це п’ята година вечора, а я говорила з ним о десятій. І я розумію, що пройшло півдня, і він не виходить на зв’язок, і його просто немає на зв’язку.
І тут відкриваю двері — бачу, стоїть купа людей, мій сусід. Я думаю: «Опа, якісь збори, походу, там, не знаю, мешканців будинку». Але всі просто з таким німим обличчям. Просто з дико німим обличчям, без жодної емоції. Я вийшла, дитину там залишила своїй сестрі. І, ну, оця фраза: «Ваш чоловік поранений».
Я така стою, думаю:
— Як? Він зранку зі мною говорив!
І ця жінка, яка мені це говорить, починає плакати. Я кажу:
— Він живий?
А вона:
— Ну, ми не знаємо. Він важко поранений. Він казав, що ви йому щось порішаєте…
А я стою — просто такі очі на неї:
— Він казав, що зв’яжіться з моєю жінкою, вона все порішає.
І я така:
— Окей…
У мене був там, звичайно, шок. І я взагалі не могла переварити до кінця, що це реально відбулося. Думаю:
— Головне, щоб цілий був. Тільки щоб цілий був, щоб все було окей з головою…
Але думаю, він же міг подзвонити, якщо би все було окей. І тоді я виходжу на медика бригади. Медик каже:
— Все ок, не парся. Там, типу, все нормально. Йому там щось трошки там сідницю розірвало, чуть-чуть там туди-сюди. Але все — будеш гроші мати, де ховати.
Оця його фраза — він ніби хотів підбадьорити, але це не було підбадьорювання для мене вже на той момент. Я розуміла, що там щось незвичайне. І тоді мені дзвонить один з його побратимів і каже:
— П’ятеро поранених. Артем — найважчий.
Я думаю:
— Так. А чому він не виходить на зв’язок?
Каже:
— Ну, ти розумієш, він там операційний, телефон забрали…
Ну, тобто вони мені не могли сказати чітко, що сталося. Тільки:
— Щось там з ногою сталося…
Ми через знайомих до вечора, через різні служби українські наші, нам скидають вночі десь о 10 годині виписку його. І я починаю дійсно читати поранення. Я розумію: всі частини тіла — голова, руки, живіт, черевна порожнина, таз, права нога, ліва нога, пальці…просто все. І я читаю це все і думаю: «Боже, там нічого цілого нема, походу». Тому він і не виходить. Я не пам’ятала, як їхала до його батьків тих 100 км. Я не пам’ятала дороги, нічого. Просто в мене був режим: треба щось «рішати», як він мене попросив. Я весь час щось рішала, бус там відправила цю машину зразу хлопцям в той самий, на наступний день чи через день. І завжди старалася чимось себе зайняти. Просто, щоб не сидіти й не плакати. Напевно, що це моя риса характеру: коли в мене йде якийсь великий стрес або якесь велике емоційне потрясіння, то я не можу плакати. У мене просто така концентрація на чомусь одному, що треба зробити. І це була концентрація на тому, щоб його перевести ближче сюди, бо дитині тоді було півтора року, я не могла поїхати до нього. Мама моя плаче: «Не їдь, бо в тебе дитина, ще тебе там заб’ють». Короче, усе на кучу. Його мама: «Я поїду». Потім: «Вас не пустять, нікуди не їдьте». А в Харкові не пускали.
Потім з Харкова він там чудив просто жахливо. Для нього це було: він проснувся, щось там йому помарило, заснув, а нам він дзвонив кожних дві хвилини, як йому дали вже телефон. І кожних дві хвилини він не пам’ятав попередній дзвінок. І весь час: «Заберіть мене, тут обстріли! Заберіть, тут горить госпіталь! Тут попало прямо в мою палату!» А ми ж чуємо, що там спокійно, лікарі спокійно говорять. Отакого було дуже багато.
Потім Суми. Там ми дізнаємося, що йому уламок пролетів через всю голову й застряг з другої сторони. І осколок 7х7 мм. І нам лікар дзвонить і каже: «Ми в шоці були! Усією лікарнею дивились, як той уламок пройшов всі шляхи і не зачепив життєво важливих судин навіть». Тільки трохи ніс, бо він пам’ятає під час поранення, що кров пішла.
— То ти порішала просто.
— Та я порішала з апостолом Петром. Ми рішали це питання.
Потім було емоційно складно, але, напевно, що на той момент стрес тримав тебе в ресурсі. Я розуміла, що настане колись момент, коли цей ресурс просто вичерпається й піде відкат. І цей відкат наступив, коли він уже додому приїхав.
Напевно, це стандартна така процедура. Це все наступає, коли ти можеш розслабитися вже й видихнути. Але з ним неможливо видихнути. Він тут ще 10 операцій після того, як додому приїхав, переживає щоразу.
— Ще два рази до апостола Петра сходив.
Так. І ми старались завжди, на позитиві жити, на позитиві сприймати всі новини. Хоч він мене дуже нервував у тих лікарнях, бо дійсно він зганяв всю злість на мене: він зі мною розлучався по 10 разів на день, потім одружувався знову по 10 разів на день. Потім блокував, розблоковував. Він ж не знав, що в мене є його парний телефон, який він залишив дома. Я сама себе розблоковувала зразу і, знову ж таки, писала.
— Ти в Приват24 перекидала 2 грн в коментарях писала: «Розблокуй мене, блін, бо я як приїду в той Гданськ — я тебе вб’ю, доб’ю!»
Але так, там у Гданську дійсно було більше 100 операцій, напевне. Були дуже важкі операції, ми не розуміли масштабу, бо це була просто одна з багатьох. Але коли вже мені медсестри писали самі: «Таня, ми самі молимося», я така: «Блін…».
Я там на одну операцію не встигла приїхати. Якраз це була така складна операція, уже майже в кінці. Але за пів року перебування в Гданську до мене вийшов лікар, наш лікар з України, він вже давно працює там. І він надзвичайно підтримував. Для мене було просто плюсом, що він українською мовою розмовляв, і я хоч розуміла, що з ним відбувається. І він через пів року каже: «Ніби загрози життю вже немає».
Я: «А що, була?»
Він: «Ну, так…»
Я навіть не знала, що була загроза життю. Думала, що все окей. І тоді от ми ухвалили це рішення. Для мене дуже складно їздити щомісяця. Просто їдеш у Польщу, це дорога, ти їдеш на тиждень, потім приїжджаєш, відправляєш волонтерську допомогу на Схід, тиждень цим займаєшся, потім дитина маленька, садочки… Оце все якось так накрутилося.
І ще він мені на мозок давив. Типу: то він сніг не бачить, то дощ йому не так падає, бо хоче подивитись на нього зблизька. І ми завжди мріяли, що ми у Гданську погуляємо. Кажу: «Я тут уже всі точки вивчила — крім магазинів, звичайно. Я вже знаю, куди я тебе на кріслі колісному повезу. Ми тут погуляємо, ми біля моря…» І завжди старалися шукати в цьому якісь плюси.
Я приходила, він каже: «Так, тут море недалеко. Ми поїдемо туди кріслом колісним». Добре-добре, чекаємо на море.
Ну, ми не дочекалися, звичайно. Але колись ми поїдемо туди вже на двох твоїх ногах.
Ми видихнули трохи вже. Але потім наступив момент ампутації. Ми трохи видихнули в Гданську, бо вже була така рутина. А тоді прийшов момент ампутації, і мені вийшли й сказали: «Ну, скажемо, операція пішла не дуже по плану». У нього була інфекція дуже глибоко — в кульшовому… Там кульшового не було, але на місці кульшового суглоба».
І мені сказали, що ймовірно він не виживе після цієї операції. Він живий. Я чула, як попрощалася з ногою спочатку — коли винесли. Я така дивлюся на його прізвище, думаю: «Боже, все. Це вже все. Назад дороги немає…» Анестезіолог мені просто повідомила, що стан критично важкий. І, ну, типу: «Ви молода, готуйтеся до найгіршого».
І я така: «А… Думаю: опа, попали!» Як так? Я ж по факту його підтримала в цьому. Це ж виходить, я його сама завезла на кушетці на ту операцію. І в мене починається такий просто стрес — як? Ні! Це нереально. Це неможливо! Ну, типу, хто? Він не може. Він ж не вмирущий у мене! Його ж там били, розстрілювали, добивали. Ще раз на війну пішов — підірвався. Ми потім реально дізнавалися, що там органи випадали через ногу. Два рази — зупинка серця під час евакуації. Кажу: «І що? І отак просто — після цього всього — він візьме і помре?»
Я стала і кажу: «Ні, Боже, ти так не говори. Ми з тобою зараз все порішаємо. Він має вернутися!» Ну, і на наступний день мене вже впустили до нього, звичайно, в реанімацію — попрощатися. Ну, просто подивитися на нього. Але я розуміла, що вони мене ведуть не просто подивитись, бо стан не покращувався. Я ще щось там з ним поговорила.
Кажу: «Ногу нормально відрізали, не переживай. Краще, ніж ми планували!» Дивлюсь — він щось пальцями потрогав. Кажу: «Все кльово!» Він мені щось пальцями показує. Я лікаря питаю: «Що це він показує? Йому погано?» Він каже: «Та ні. Він, походу, вам сердечко показує». А я: «А, ясно», — продовжила сердечко.
Ну і на другий день приходить анестезіолог і така: «О, у вас такий Артем балакучий!» Я: «Я цілу ніч не спала, плакала. Він що, уже прийшов до тями?» Просто так раптово. Він: «Так! Він вже з нами розмовляв». Заходжу, він там у реанімації всіх розважає.
Звичайно, уже всі з’їхались. Бо дуже складно було повідомити батькам цю новину. Я ж сама сказала їм: «Їдьте додому. Я буду коло нього. Їдьте, я залишаюсь у Львові».
Ну й тут мені вночі кажуть, що ймовірно він помре. І я думаю: «Боже, вони полон пережили. Вони його й так вже хоронили купу разів десь у своїй голові. І він єдиний син!» Думаю: «Як я маю це сказати?» І я дзвоню до мами. Я розумію, що не можу сказати їй слова. Кажу: «Все погано». І мама просто починає кричати в трубку. Кажу: «Він живий, але не настільки добре. Їдьте у Львів».
І я розуміла, що, може, неправильно мамі це повідомила. Там одразу тато взяв слухавку. Але я чула мамин крик, як вона плакала. Кажу: «Я буду вас тримати в курсі». Мама каже: «Я перший раз хотіла, щоб ти до мене не дзвонила… І в мене всі друзі — ми всі хотіли, щоб ти вночі нам не подзвонила».
Зранку наш друг-анестезіолог каже: «Я мріяв не побачити твій дзвінок». Моя кума теж: «Ніхто не хотів бачити від тебе дзвінка, бо ми розуміли, що це буде за дзвінок…» А я вже, напевно, й нікому би не дзвонила. З нами були наші друзі — хороші. І це такий шлях з цього погляду може бути непростий.
І тому ми завжди на багатьох інтерв’ю, коли нас питають, як ми далі живемо, як проходить наше життя — я завжди реально говорила, що дуже важлива підтримка дружин, матерів, якщо немає дружин, і близьких, які поруч.
Тому що Артем правильно говорив: «Для мене це — вкололи, заснув, прокинувся. А оцих 9–10 годин, чи доба — ти просто не існуєш». Я казала колись, я перший раз відчула, коли організм не сприймає, типу ти не чуєш організму: я не відчувала ніг, смаку, мені дають їсти, а я розумію, якась вата. І тоді я зрозуміла, що я пережила стрес більший, напевно, ніж його поранення. Це був, напевно, найбільший стрес. Але нічого, все помаленьку. Ми якось скрутили всю ситуацію, зібралися до купки, як кажуть, зібрали всі емоції.
Тільки отака була смішна ситуація. Я зранку заходжу в реанімацію на наступний день, коли він вже прийшов до тями. Звичайно, я не спала. Цілу ніч я плакала, набрякла (а я з тих людей, які не виходять у магазини ненафарбованими). І я заходжу, він такий:
— Ну що?
Я така:
— Все класно, операція пройшла класно?
Вн:
— Угу. І я в реанімації лежу.
А я:
— Ну, та ти завжди лежиш у реанімації, ти не переживай. Це ж стандартна процедура твоя, ти що не знаєш?
А він такий:
— Ні, ти не намальована, ти набрякла, все не класно.
А я:
— Ні, ти вмирав.
Він:
— О, знов.
Я кажу:
— Цього разу дуже сильно.
Але він каже:
— Ну, але я вернувся.
Я:
— Ну, добре. Але ти ще трошки поборися, бо мені сказали, що ти ще вмираєш.
Він:
— Ну, добре, я буду вже далі боротися.
Ну й ми так ніби це все перевели в такий позитив насправді, але воно залишає величезний осад.
Можете розповісти про конкретні кроки, як ви, власне, повернулись до життя? Я вже чула, що це була психотерапія, але, можливо, було ще щось, бо є багато людей, яким потрібен ваш досвід.
Дивіться, насправді я особисто не проходила психотерапії, хоча мені, напевно, потрібно було б. Я користувалася послугами психолога чоловіка в Гданську, але це були, скажімо так, неформальні зустрічі. Це не було розбирання проблеми і не якась конкретна терапія.
Мене особисто витягувало моє волонтерство. Максимально я спілкувалася з його побратимами. У мене є багато хлопців, з якими я працюю, які підбадьорювали мене словами: «Ти сильна, ти молодець, кращої від тебе не існує». Я така: «Кращої від мене не існує. Усе, я супер, я молодець». Але потім думаю: «Та ні, можна було б і більше».
І Артем мене одночасно підтримував, бо він завжди мене хвалив. Йому хлопці дзвонили, дякували, що я їм допомагаю. І я цим дуже емоційно заряджалася.
Редакторка – Гарець Катерина
