UA
EN
Мене звати Вадим. Я ветеран. У мене мінно-вибухова травма, поранення в руку від уламків і пошкоджені нерви.
Я виконував бойове завдання, яке було поставлене перед нами під час штурму. Так вийшло, що я потрапив на контакт з противником, і під час контакту я отримав від нього гранату. Вона вибухнула біля мене. І я що тільки встиг — це сховатися за дерево, але не всім тілом. Залишилася рука й голова за деревом. І уламки мені прилетіли в лікоть і в обличчя. Вибило мені три зуби, пошкодило дуже сильно нерви.
Це все сталось так швидко, що хлопці зреагували, допомогли. Вони допрацювали, мене відтягнули. Я от трохи поки очухувався. Хлопці доробили завдання, потім зайнялися мною, дали мені дозвіл на евакуацію. Я дійшов з пораненою ногою (кульове поранення в мене було — попали в ногу). Кров з обличчя текла, також з руки — вона була перемотана турнікетом, перетиснута. І так треба було пройти по лісу через яр 3 км. Тобто це зайняло в мене 3 години такого болісного шляху. Це було чудо, що я пройшов цей шлях. Я був знесилений, але зміг це зробити. Насправді такий момент був, мені здалося, що я попрощаюся з життям, бо поранення складне було, і я думав, що я там і стечу, то був такий момент боротьби життя зі смертю.
Я згадував просто останні слова, те, що казав жінці перед виходом, що я обов’язково повернусь. І що я 100 % буду дома, все буде добре. І ці слова, які вона сказала мені, що я тебе чекаю, мене підбадьорювали й надавали мені сил. Також і божа сила тут, звичайно, була 100%, тому що в мене просто не було сил навіть піднятися, підняти пляшку води, щоб просто попити. А я 3 км, 3 години йшов без підтримки, без нічого, з броніком, з автоматом.
Мене, коли евакуювали, я три дні був без зв’язку, тому що телефона не було, і мене кидали через по стабіках [ред. стабік – перша точка, де поранені отримують медичну допомогу]. Тільки як потрапив вже в госпіталь, там я попросив у побратима телефон. Вже коли отямився, так би мовити, то я зателефонував дружині. То вона каже, що ці три дні, коли мене не було на зв’язку, що було складно їй.
Лікування було дуже сумнівне, тому що не знали, що буде з рукою. От на першому етапі хотіли її відрізати навіть, тому що не знали, наскільки критично буде далі. Але можна сказати, ризикнули і залишили все, як є, щоб воно само собою почало заживати.
Був спочатку в Полтавській області. Там тиждень мене крутили, також шили. Потім мене перенаправили у Львівську сюди вже в лікарню. Тут мені теж декілька операцій робили. Ледве не кожен місяць мені розрізали заново, дивилися, нерви чистили, уламки деякі витягували. Потім вже в останню мить робили пересадку шкіри з ноги й зашивали — повністю рану закривали. І мене відпустили додому на два місяці. Це був чудовий час. Я майже за рік побув вдома, пожив як людина. І це дало великі плоди тим, що я просто почав займатися там простою рутиною, що вдома можна робити, допомагаючи цією рукою. І це посприяло швидшому відновленню деяких рухів.
Але проблеми все одно були. Були затерплі пальці. І я приїхав на ще одну операцію — це місяць назад. Поки чекаємо. Зараз на активній реабілітації перебуваю, тобто активні рухи, активні вправи. І сподіваємось на краще, що це якось допоможе.
В організацію “Неопалимі” я звернувся через функціонал. Тут мені казали, що дуже класні реабілітологи. І воно так і є, тому що з ними зараз працюю, і вони дуже активно допомагають. Деколи боляче роблять, але без болю реабілітації не буває. Зараз вже почалося лазерне відновлення рани. Це вже декор руки почався.
Емоційний стан був насправді дуже складний, особливо перший місяць після поранення. Тому що до цього було дуже багато виходів у нас з хлопцями, були і втрати, і страх, і емоції — купа всього за дуже короткий період часу. Плюс ще й це поранення, і воно якось так навалилося, що мені було складно.
Спершу в мене почались проблеми з шлунком. Почалося випадіння волосся активне дуже, безсонні ночі, кошмари, особливо вони дуже сильно турбували. Зі мною працювали психологи, психотерапевти — боротьба зі своїми думками та зі своїми враженнями, спогадами, типу молитви рідних, мої молитви. І завдяки тільки цьому, мені здається, мені вдалося вийти з депресії, тому що вона була сильна насправді.
У мене донька росте маленька, дуже класна дівчинка, дуже весела. І мені здається, тут це єдиний варіант — це ж моя сім’я, заради кого мені жити, як не заради них.
Та я насправді вірянин, християнин з дитинства, з 11 років, якщо я не помиляюся. Бог, можна сказати, займає активну позицію, активний стрижень у моєму житті. І мені здається, завдяки йому я й вибрався звідти живий. Можливо, це все так було й задумано. Це, я вважаю, найперше, що дає триматися тобі, дає сил, дає натхнення, радість. Можливо, це перше із того, що дало мені вийти з депресії.
Допомагають прості, банальні речі, типу “доброго ранку”, “на добраніч”, “як ти себе почуваєш?”, якісь смішні відео дитини, як вони грають, просто веселяться, можливо, якісь конфлікти, які вони там скидають мені, щоб я допоміг вирішити, як голова сім’ї. Ну, прослабити вуха. Це насправді дуже не вистачало в армії — такого сімейного кола, такої сімейної краплинки, сварок з дружиною.
Почав читати книжки, до речі, не очікував від себе такого. Зазвичай це такі мотиваційна, розвивальна, духовна література, потім література, яка рекомендована відомими людьми. Я навчався майже весь останній час до армії. До того ж працював у школі комп’ютерним інженером, тобто доглядав за школою, за технічним станом, щоб все працювало — інтернет, принтери. Працював на ІТ-сферу, хотів стати програмістом. Трохи не довчився до випуску, точніше не дійшов. Там стався такий момент, що прийшлось йти в армію, але зараз намагаюся відновити навчання.
Трохи не вдається на клавіатурі двома руками щось клацати, але якісь там відеоролики, курси дивлюсь, англійську почав вчити активно. Без англійської в ІТ ти далеко не зайдеш. То зараз поки є можливість (немає можливості, точніше, працювати двома руками) працюю язиком, можна сказати – вчу англійську.
Я остаточно змінився як особистість. І взагалі армія змінила мене, тому став, чи доросліший. Почав більше ставитись до себе правильніше, можна так сказати — типу догляд за собою, емоційно не вживати там якихось неправильних речей.
Намагаюся, можливо, знайти себе. Час такий у мене період почався, що є декілька варіантів напрямку мого подальшого існування, можна так сказати. І зараз активно борюся з тим, що конкретно я збираюсь далі робити.
Мені було 10 років, брату — 8 років, коли нас забрали з неблагополучної сім’ї, забрали в дуже чудову родину християнську, де я й виріс, і став людиною, можна сказати, тільки завдяки їй. Так як я людина, яка виросла в дитячому будинку, ми хочемо відкрити дитячий будинок. Це такі плани в нас на майбутнє. І зараз також активно займаємось цим питанням — продовжити справу моїх батьків. Вони вже просто старенькі й не можуть продовжити це, а ми хочемо підхопити цю справу й займатися цим.
Ну, я просто розумію цінність оцієї материнської й батьківської любові, коли тобі не вистачає, а тут тобі дають. І це хотілося б дати: мені батьки влили, а я хочу трохи віддати іншим дітям.
Наш час — це вже третій рік війни, і люди звикли до того, що є дуже багато поранених насправді, і люди навіть, прикро, що навпаки не звертають на це увагу. Можливо, деякі хлопці втратили кінцівки, гірші поранення, ніж в мене. Звичайна вдячність, я думаю, була б дуже-дуже класною насправді.
Не ображатися на людей, які не розуміють вас, не розуміють те, через що ви пройшли, тому що й ми можемо їх зрозуміти тим, що, ну, вони просто там не були, вони не знають, що це таке. Тому що насправді дуже багато бачив ситуацій, де сварки між військовим і цивільною людиною. Але здебільшого причина — це просто звичайне нерозуміння один одного.
Більше спілкуватися з рідними, триматися їх, дякувати Богу, що ти живий — це найголовніше, тому що ти маєш право змінювати світ далі.
Редакторка – Гарець Катерина
