UA
EN
Мене звати Іван. Я ветеран війни. 24 березня 2022 року під час оборони міста Попасна ми заходили, і спрацювала розтяжка, і я отримав ушкодження черевної порожнини. Під час виходу з позиції вже після цього додатково отримав кульове поранення спини.
У момент самого поранення я не розумів, що зі мною. Шоковий стан і людина не розуміє, що з нею відбувається там. Я думав, можливо, якась контузія чи щось таке. Але потім, коли зрозумів, що не можу встати з місця, то усвідомив, що якесь поранення. Я почав оглядати тіло, але так як то було вночі, незрозуміло дуже сильно було. І я почав руками оглядати своє тіло — і приблизно зрозумів, яке було поранення.
Під час евакуації я вийшов до найближчого нашого опорного пункту. Там мені фельдшерка надала першу медичну допомогу. Найближча евакуація була в місто Часів Яр. Там стабілізували більш-менш, і після того відвезли в лікарню імені Мечнікова в місті Дніпро. Після того — два тижні реанімації, тиждень хірургії, і потім — Львівський шпиталь Держприкордонслужби. Я там проходив подальше лікування.
Ну, я плакав, коли всіх зустрічав, чесно сказати. Я був дуже радий, що до мене приїхав брат. Після зустрічі в палаті лежав, плакав, бо хотілось бути з рідними та близькими. Товариш до мене приїздив з Харкова так само, але зустрічі були недовгі, бо в реанімації довго не дозволяють спілкуватися — якісь 15-20 хвилин і все.
Найтяжче мені було усвідомити, певно, те, що мені сказав лікар: що я вже не військова людина, мене спишуть найімовірніше, і я не буду служити. А з самого дитинства це була моя мрія — служити. Я з 18 років на службі, і не бачив свого подальшого життя без цього. З часом усвідомив, що не так уже й важливо та служба.
Мені складно було сприйняти те тіло, яке лишилось після поранення. Я переніс дуже сильне запалення крові. Було зараження крові, запалення тіла, багато висипів лишилось. Та очікування були й є. Наразі ще проходжу лікування. Я розумію, що все буде в подальшому добре. Не так, як було — що тіло буде повністю ідеальне — але я думаю, що відсотків на 80 все забереться.
Таких проблем в побуті не було. Спочатку після шпиталю нам давали або три тижні на реабілітацію в відпочинкових комплексах, або місяць відпустки додому. Так як мені не було куди їхати — я сам родом з Луганщини, сестра виїхала до Хмельницького — я написав відпустку, що поїду до неї. І там вже якось налагоджував побут. У чомусь допомагала сестра — навіть нігті підстригти на ногах. Але з часом влаштувався сам, звик до всього.
Реабілітація, зрозуміло, що не можна було підіймати тяжкі речі. З цим так само допомагали. Навіть елементарно — сходити в магазин, знести речі на поверх — було тяжко спочатку.
Спілкування, певно, найбільше допомагало. Я дуже багато приділяв уваги рідним — з братом спілкувався, з сестрою, з мамою — то найбільше й допомагало.
Глобальних змін у звичках не було. Моє хобі трохи змінилося. Я займався бігом, так суто для себе. Після поранення мені заборонили займатися спортом. Перший час взагалі не можна було. Тільки спортивна ходьба — тренування м’язів.
Я спілкувався деякий час з психологами. Це дуже допомагає. Багато хто не розуміє, навіщо це їм, але воно реально вирішує проблему. Поки лежав в шпиталі — спілкувався з психологами. Нас направляли на реабілітацію за кордон в Литву. Там також спілкувалися з психологами — і це допомагає. Раз на місяць виїжджаєш на природу — на добу чи дві — і все, перезавантажуєшся. Можна далі жити. Це моє хобі. В інших — різні хобі: у когось спорт, у когось подорожі.
Зі своїми побратимами підтримую зв’язок, часто спілкуємось. Підтримую зв’язок з тими, хто теж проходить службу, реабілітацію. Стараюсь спілкуватися. У нас таке спілкування — не просто по телефону чи в соцмережах. Таких побратимів на Львівщині майже немає. Більшість — у Хмельницькому. Ми зустрічаємось, сидимо, говоримо.
До серпня 2024 року ще проходив службу. Мене повністю не списали — зробили обмежено придатним. Після шпиталю служив на Львівщині, потім на Житомирщині. Потім підрозділ відправився на Схід, і мені сказали написати рапорт — на мирну ділянку кордону служити (так як я в прикордонній службі був). Мене направили на пункт пропуску Краківець. Там служив до 2024 року.
А в 2024 році написав рапорт за станом здоров’я, через інвалідність. Після звільнення не дуже розумів, чим хочу займатися. З 18 років я був на службі, ніколи не працював на цивільній роботі, не розумів, що і як там відбувається.
Спочатку декілька місяців відпочивав. Потім думав — куди, що. Ми з дівчиною вирішили запустити свою справу. Зараз плануємо відкриття кафе-ресторану. Говорили про те, що будемо робити, чим будемо займатися — на пенсію військовослужбовця зараз не проживеш. Дійшли спільного рішення — треба чимось своїм займатися. Працювати на звичайній роботі — я ніколи не був у тій структурі, я не знаю, що і як.
Я планував брати ветеранський грант. Але потім пошукав інформацію щодо цього в інтернеті: якщо ветеран, то можуть мені дати грант півмільйона. А якщо бути ФОПом рік чи два і потім подам на ветеранський грант, то можуть дати мільйон. Ми так і спланували — спершу стартуємо, потім подамо на ветеранський грант і щось інше відкриємо за ці кошти.
У нас майже все готово, але немає персоналу. Частина є, але немає кухарів і піцайол. Кафе буде з лінією видачі — будуть обіди переважно, а ввечері — вечірнє меню.
Цивільним людям я б сказав: не звертайте так увагу, як це в нас роблять. Людина пройшла на милицях, проїхала на інвалідному візку, з протезом — у нас голову повертають, дивляться, очима випалюють. Це найбільше дратує, я цього не люблю. Я, наприклад, стараюсь не дивитись конкретно на протез чи щось інше, якщо бачу таку людину.
Мої поради: спілкування з психологами — вони роблять свою справу. У нас це зараз в Україні розвинено. Звертатись, спілкуватись, приймати себе таким, як ти є. Бо життя продовжується.
Редакторка – Гарець Катерина
