UA
EN
Я Світлана. Отримала поранення від дрону. Тут м’яза немає, вирваний шматочок. Це було в кінці листопада минулого року. А я жила на той момент у Херсоні. У нас тоді тільки починалися обстріли дронами. Дрони скидали вибухівки. І, мабуть, з мене це й почалося.
Я йшла на роботу зранку. Чула розповіді людей, що літають дрони, що бувають скиди, але ніколи їх не бачила. А одного ранку просто вийшла на роботу, прямувала на свою зупинку й побачила, що в небі щось наближається, щось схоже на маленький літачок. Спочатку не зрозуміла, бо ніколи не бачила дронів наживо. А потім зрозуміла, що це дрон, і він летить у мою сторону. Останнє, що встигла зробити, – забігла під зупинку, де вже стояли люди. Буквально за секунду почула, що він завис над самою зупинкою. Пролунав клац, і я зрозуміла, що у мене дуже болить ліва рука. Було холодно, я була в теплій куртці, можливо, якось прикрила себе. Осколок потрапив у руку, пройшов наскрізь куртку й застряг під правим ребром, в області печінки. Я жартую, що добре, що я не худа, і він мені нічого не пробив. Це такий жарт. Але тоді було зовсім не до жартів. Нас було четверо людей на зупинці. Пощастило, що за п’ять хвилин їхала маршрутка. Вона під’їхала, і нас усіх посадили. По дорозі хтось викликав швидку, і вже на половині шляху вона нас підхопила та відвезла в лікарню.
Це було настільки швидко, що я не встигла нічого зрозуміти. Я всім кажу, що той дрон узявся наче нізвідки. Пізніше дізналася, що дрони ховаються на дахах будинків, вичікують, поки збереться більше людей, щоб завдати більше поранень чи смертей. Це секунда просто. Можливо, треба було бігти в інший бік або відійти кудись, але дорога, дерев немає, тільки зупинка. Думала, він пролетить повз. Але ні – завис саме над зупинкою, бачачи, що там багато людей. Вони просто чекають, щоб потім вдарити по людях.
Пощастило, що тоді їздили маршрутки. Бо після цього почалися масові скиди саме в Східному районі, де я жила. Зараз туди не пускають ні маршрутки, бо там дуже близько до лівобережжя, яке в окупації. І ті дрони, вони залітають повністю на ту територію. Тоді ще маршрутки їздили й могли забирати людей. У той же день був приліт і по маршрутці, де загинули люди. Мені ще, скажімо так, пощастило.
На зупинці ще, коли це все сталося, спочатку я перестала чути, бо після вибуху слух зникає. У тій паніці згадала тільки одну людину – свою тітку. Ми жили в її приватному будинку в тому районі. Вона досі там залишається жити. Я їй одразу подзвонила: сказала, що мене поранив дрон, я нічого не чую, зараз буду їхати в лікарню.
У лікарні мене ще більше накрив шок. Я працюю косметологом, працюю руками, а тут поранена рука. Ще не зняли куртку й не розрізали светр, а я вже питала медсестер: «А мені руку не відріжуть?» Вони сміялися: «Та ну, ти вижила, руку тобі не відріжуть». Але я ще не бачила травму й думала, що руки вже немає. У голові крутилась думка: «Я залишусь без руки. А як я буду працювати? Як мої клієнти без мене?» Це було в стані шоку, думалося про дурниці, замість життя й здоров’я.
Хотілося б розказати про Херсон, бо зараз про нього мало говорять. Там живуть неймовірні люди. Молодь відкриває кав’ярні, на вулицях продають квіти, працюють якісь магазини, хтось тримає бізнеси в такий час. Я пишаюсь тими людьми, настільки вони сильні. Херсон асоціюється для мене з сильними духом людьми, бо вони живуть 24/7 під постійними обстрілами, з лівобережжя летять снаряди, дрони. Люди настільки пристосувалися до цього, вони молодці. Це навіть уявити складно, наскільки вони всі там сильні.
Після поранення я ще не думала виїжджати. У мене була робота, я була там і під час окупації, і після деокупації. Скільки б рідні не казали виїжджати – не хотіла, мене все влаштовувало. Я не розуміла цієї небезпеки. Але після поранення пролежала два тижні в лікарні, а потім ще думала над виїздом. Я квартиру винаймала ще в Херсоні, але ми там не жили, бо та сторона обстрілювалася сильно. Рішення прийняла після одного сильного ранкового обстрілу, який тривав годину. Я сиділа в коридорі й сказала собі: якщо виживу – виїду. Було дуже страшно.
Ухвалила рішення виїжджати. Спочатку поїхала до Львівської області, там у мене знайомі. Спочатку була в Кам’янко-Бузькій лікарні. Там мене направили до невропатолога, травматолога, хірурга, щоб подивилися мою руку. Плюс мені треба було робити обстеження, бо лікарі думали, що в мене пошкоджено нерв, який пов’язаний з зап’ястям. Бо в мене рука тоді не була зігнута повністю й не розгиналась, просто висіла. Треба було робити обстеження. Плюс я розуміла, що мені треба відновлювати руку, тому що мені казали, що вона на 80% буде взагалі працювати.
Але я вирішила не здаватись, скажімо так. І там же мене з Кам’янко-Бузької направили в реабілітаційний центр «Добротвір», де вже зі мною займалися реабілітологи: відновлювали мені й рух руки, і працювали з цим шрамом, з раною, точніше.
Я побула там, але в мене в Тернополі мої родичі є. І саме місто мені сподобалося, бо воно дуже затишне. Воно мені сильно нагадало довоєнний Херсон. І мені захотілося саме в Тернополі жити, тому такий був вибір.
Складно, але мене реабілітолог попередила одразу, що будемо працювати через біль. Буде боляче, але доведеться терпіти, щоб відновити руку. Бо спочатку вона була в поганому стані, потім почалося, що вже пальчики почали рухатися. Але в мене було таке, що рука була зігнута, вона не розгиналась, бо рана саме тут була. Реабілітолог брала мою руку у свою й починала розробляти. Мені було дуже боляче, я терпіла, через біль займалась, розуміючи, що це треба для того, щоб рука запрацювала.
Моя старша сестра після поранення дуже злякалася й одразу сказала: «Виїжджай». У мене чудові батьки, я їх дуже люблю, але вони в окупації. Ми з ними зідзвонювались тоді, спілкувались. Для них був великий шок, що зі мною таке сталося. У мене після поранення був трохи пригнічений психологічний стан. Вони розуміли, мабуть, що просто мені потрібен час. Я взагалі ніколи не плачу, а коли сталося поранення, пам’ятаю, що мене відвезли в лікарню, зробили операцію. Я добу просто лежала й плакала. Не знала чому, здавалося: чому це сталося саме зі мною? Це просто треба було прожити. Хтось думає: «Чого та людина плаче?» Але спочатку це було просто розуміння, що треба якась допомога.
Коли я приїхала в Тернопіль, почала одразу шукати роботу, житло. У мене є підтримка тут. Звернулася до психолога, почала працювати з ним, бо мій стан мені не подобався. А ще, оскільки в мене медична освіта, я розуміла, що треба здати аналізи. І правильно зробила: після операції падає залізо, вітамін D, інші показники. Думаєш, що це лише психологічний стан, а насправді організму чогось бракує, після операції є певні дефіцити. Я почала приймати залізо, вітамін D – і воно справді допомогло. Спершу треба зрозуміти, що в організмі не так, а вже потім ставити діагнози. У мене ще й фармацевтична освіта, тому я знала: треба піклуватися про себе. Після поранення я зрозуміла, що маю одне життя.
Усі знають, що я сильна людина. І я можу бути слабкою тільки поруч з батьками. Для інших – завжди «сильна дівчинка». Всі казали: «Ти впораєшся». А я злилась, думала: «Як я впораюсь? Мені зараз потрібна допомога. Підкажіть, що зробити». Але всі ж знають, що Світланка впорається. Потрібен був час. Могла дзвонити мамі, але все одно довелося дзвонити до психолога. Добре, що є організації, як-от Червоний Хрест, де працюють психологи й можна безкоштовно звернутися. Я шукала для себе варіанти і я їх знайшла з безлічі. Як внутрішньо переміщена особа, я мала змогу отримати допомогу психолога безкоштовно.
Свій рубець я постійно ховала. Усе літо ходила в тонких сорочках чи футболках з довгим рукавом. Якось нормально було. Єдине, що я пам’ятаю: у мене було навчання додатково по косметології. У перший день викладачка побачила, що в мене з рукою, але вона побоялась запитувати. Вона просто чуттєва й тонка людина, яка розуміє, що можливо не треба це питати. Потім уже вона запитала, я сама навіть розказала, але якоїсь дивної реакції ні, не було.
Знаєте, настільки самооцінка одразу падає, коли ти розумієш, що це там рука не рука, але все одно для мене це було дуже складно сприйняти. Спочатку взагалі намагалася туди не дивитися, бо рука трохи нерівна, вирваний один м’яз. Спочатку навіть не могла дивитися на рану, бо психологічно нелегко було. Коли воно поступово почало заживати, я розуміла, що мені не подобається вигляд цієї руки. І я почала шукати варіанти. Я ж кажу: я людина, яка не здається!
Я випадково побачила рекламу «Неопалимі» й вирішила написати. Хтось би подумав: «Та що той рубець», але я не могла так. Бо якщо ним не займатися, якщо він наростає, то може бути набряк руки, будуть німіти пальці. А я руками працюю, я молода людина – треба далі жити, краще почати реабілітацію зараз.
Коли «Неопалимі» почали працювати зі мною, коли я почала займатися цим рубцем, я вже менше соромилася. Рубець став світліший, гладенький. Тепер можу вдягти футболку, де його трохи видно, але відчуття сорому за те, що ти якийсь не такий, вже немає. Головне, не здаватись ніколи. Якщо ти хочеш щось змінити, ти це зміниш. Просто треба знайти варіанти, як це зробити.
Я працювала в Херсоні в аптеці. Потім, коли поїхала у Львівську область, не працювала: був довгий лікарняний, потім реабілітація. До роботи повернулася вже в Тернополі – десь у березні цього року я влаштувалася в аптеку. Тобто грудень, січень, лютий – 3 місяці я не працювала. Запропонували роботу в аптеці, то я й пішла. Косметологією поки не займаюся, бо рука ще була не в тій формі. Але зараз, коли аптека закрилась, планую повернутись до того, що люблю.
У мене були дуже чудові лікарі, вони є й залишаються в Херсоні, працюють. Дуже я їм вдячна, адже вони оперативно й, до того ж, класно вже зробили в тій ситуації. Але один сказав: «Ваша рука буде працювати на 80%». Я тоді так плакала, це була істерика: «Як це так на 80%?». Але в мене була ціль – довести собі, що я зможу відновити руку на 100%. Коли зробила електронейроміографію, виявилось, що нерв цілий. І я зрозуміла: рух руки можна відновити повністю. Зараз вважаю, що вона працює на 100%.
Я почала по-іншому мислити. Життя одне, і треба цінувати моменти. Якщо зустрівся з рідною людиною – приділи весь час їй, не поспішай. Життя коротке. Я почала більше цінувати людей поряд. Наприклад, моя тітка з Херсона їхала за кордон і була проїздом у Львові. Я одразу сказала: «Приїду, щоб побачити вас». Вона мені дуже сильною підтримкою була і є. Починаєш ось такі моменти цінувати, рідних людей.
Варто вірити в себе, складно, але треба. Все можливо, якщо віриш. І найголовніше – любити життя, яке воно є й цінувати те, що є. Навіть якщо зараз складно, немає роботи чи ще чогось – це не кінець. З часом буде щось хороше. Іноді треба пройти через жахливі моменти, щоб переоцінити життя. Варто вірити, що все недаремно. Якщо ти вижив – це головне.
Розкажу один момент. Коли мене привезли в лікарню (це щодо того, чому я добу плакала), я лежала й казала: «Боже, як мені страшно, як мені боляче». А одна медсестра сказала: «А чого ж ти раніше не виїхала?» Люди після поранення дуже вразливі. Треба ставитися м’якше. Я пройшла всі стадії: і злість, і нерозуміння, чому це зі мною. Але усвідомила – це треба прожити, бо, як кажуть психологи, це момент втрати (хоч рука й ціла, але вона поранена). Людині в цей момент потрібна підтримка. Не казати: «Ти сильна, ти впораєшся», а запитати: «Чим я можу допомогти?» І вже від цього стане легше, бо людина зрозуміє, що не одна. Побути поряд – це вже велика підтримка. А от слова про провину чи докори ще більше ранять.
Редакторка – Гарець Катерина
