Експозиція налічує 323 фотографії, зроблені за останні 35 років. Серії знімків доповнюють 11 есеїв — по одному на кожен тематичний блок. Ці тексти написані спеціально до виставки українськими філософами, істориками, військовослужбовцями, письменницями, громадськими діячками. Кожен автор і кожна авторка рефлексують над історичними подіями та явищами по-своєму.
Автор задокументував шлях незалежної України та веде глядача сторінками нашої історії через плівкові знімки. Виставка починається з блоку «Коли Україна не вперше і не востаннє міняла себе і світ». Хронологія 1990-1994 років плавно занурює в атмосферу змін у суспільстві: розпад Радянського Союзу, перші протести та страйки, поява нецензурованої преси, підняття українського прапора. Фотоархів Олександра Глядєлова дозволяє побачити історію – не просто текстом на сторінках підручника, а дійсністю, моментом, рухом.
Проголошення незалежності та життя 90-х – тема наступного блоку. Люди, що звикли жити «в клітці» тепер вільні. Та з приходом чогось нового суспільству доводиться стикатися з викликами. Наркотична та алкогольна залежності стають гострою проблемою тих років. Разом із труднощами для дорослого населення під ударом також опиняються найвразливіші категорії соціуму.
Наступна зала про життя соціально знедолених дітей має назву «Діти вулиць». У авторському тексті Олександр Глядєлов написав:
«Я зі своєю “Лейкою” [ред. назва плівкової камери] слідував маршрутами життя таких дітей на вулицях, у притулках, приймальниках-розподільниках, спецшколах, інтернатах, психіатричних лікарнях і прийомних сімʼях».
У цій залі – фото «вуличних» дітей. Саме так митець називає їх, бо більшість з них не були безпритульними, а часто мали домівку, до якої не могли повертатись через побиття, занедбання та аб’юз.
Біля однієї з фотографій – напис:
«На порозі дитячого будинку сімейного типу родини
Мартиненків. Вова з курчам, за котрим він наглядав.
Одеса, 2001
Зараз Вова воює в лавах ЗСУ».
З цієї частини виставки зрозуміло – автор світлин не тільки демонструє історію та зміни тих часів, а ще й соціальні процеси, що відбувалися.
Експозиційний прохід «Помаранчевий спалах надії» містить фото з Помаранчевої революції. Знімки людей з іскрою в очах: ось, нарешті, відчуття вагомості власного слова без утисків режиму, спорідненість з незнайомцями навколо ідеї.
На другому поверсі центру знаходяться блоки присвячені подіям Майдану Незалежності.
«Майдани – це безкінечне коло спалахів на нашому історичному небі.
Миті великих проривів до свободи».
Далі – війна.
Фото з Авдіївки, Ізюму, Маріуполя. Зруйновані будівлі, вогні фронту та все те, що стало нашою новою реальністю. Тонкою ниткою крізь світлини пробивається й світло – фото військових, що тримають зброю, крокують вперед попри 20-кілограмовий бронежилет і ризики.
«Шлях, що триває» є останнім блоком, що супроводжується есеєм Юлії (Тайри) Паєвської, військовослужбовці 13 Бригади Національної гвардії України «Хартія», у якому вона написала:
«Наша історія має форму болю, але сенс – у свідомості вибору, який цей біль оголює у ХХІ столітті. У крові й стражданнях цієї війни я бачу народження світу, в якому Україна – більше, ніж країна. Вона – ідея волі й гідності».
