UA
EN
Чи складно було влитися в роботу фонду? Можливо, в перші тижні виникали якісь складнощі?
Не можу сказати, що мені було важко. Я доволі комунікабельна людина, і до того ж ми вже на той момент спілкувалися з командою фонду. З деякими членами організації вже навіть бачилися наживо, а з деякими не бачимось й досі, але дуже тісно спілкуємося.
Було дуже тяжко з початку зрозуміти, як ефективно і раціонально витрачати кошти. Це зараз у нас є проблеми з донатами, та й взагалі збори йдуть повільно, але на початку війни будь-які збори закривалися швидко. Їх виставляли, й за годину-дві вся сума була зібрана. Після цього поставало питання, як правильно витратити кошти, що купити та де. Тому, що бачення цивільного на той момент і фактичної потреби військового дуже сильно відрізнялося. Нам довелося вчитися не тільки на практиці, а й на помилках самої практики. І це, певно, було найважче, але як тільки я почала займатися виключно своєю сферою, тобто юриспруденцією, то стало набагато виснажливіше, адже завжди присутній людський фактор. Люди роблять дуже багато помилок, а за ці помилки хтось повинен відповідати.
За них відповідальна зараз директор нашої організації, а це дуже хороша людина. Оскільки за чийсь неправильно оформлений документ буде відповідати вона, то усі наші старання спрямовуються на те, аби ці помилки виправляти. Люди у своєму натхненні допомогти часто помиляються або роблять щось некомпетентно, тому таких кейсів дуже багато і з ними доводиться розбиратися індивідуально і постійно.
Коли долучається більше людей до фонду, виникає делегування обов’язків. Кожній людині окремо стає легше, але кількість помилок зростає. Як тільки ми почали розширюватися, я почала займатися юридичним супроводом. Потреби почали зростати. Кошти, які є в нас сьогодні (а це стабільно мільйон гривень кожного місяця) почали фіксуватися. Відтоді все стало набагато виснажливіше. На початку виснажливо не було.
Можете розказати про декілька масштабних зборів чи потреб, які вдалося закрити фонду?
Попереднього року через рахунки фонду пройшло 32 мільйони гривень.
Ми дуже тісно співпрацюємо, ну принаймні співпрацювали, з паном Стерненком. Ми допомагали йому зробити закупівлю дронів, а він допомагав нам у фандрейзингу.
Напевно, наймасштабнішим проєктом минулого року були 130 дронів Mavic (це відбулось за одну закупівлю). Здається, ми передали ці дрони 22 військовим частинам.
Були п’ятимільйонні збори на оптику. Зокрема це прилади нічного бачення, тепловізори, біноклі відстанеміри. Нещодавно в нас відбувсь кругленький збір на п’ять автомобілів.
Ми співпрацюємо з різними компаніями й закриваємо потреби в зборах на тепловізійні дрони. На систематичній основі працюємо з вісімдесятою бригадою. Ми вже передали їм всього на понад 4 млн гривень. Нещодавно ми нарешті отримали 35 законтрактованих дронів.
Та і взагалі роботу, яку виконує наш фонд кожного місяця, — є колосальною, як на мене. Адже ми передаємо приладів близько на мільйон, і близько на мільйон контрактуємо. Тобто фактичний обіг фонду за місяць складає 2 млн. Для мене це все дуже масштабно.
Ще ми співпрацюємо з військовою школою «Боривітер», а саме фінансуємо навчання особового складу. Наскільки пам’ятаю, виділяємо їм кошти щоквартально в розмірі до 400 тис.
Ви говорили, що останнім часом донати поменшали. Можливо, знаєте, як фонд намагається залучити більше людей до зборів?
В моєму відділі всього чотири людини, тому у нас дуже велике навантаження. У зв’язку з цим я знаю мало про те, що відбувається в інших підрозділах, окрім, логістичного, з яким дуже сильно пов’язана наша діяльність. Чесно кажучи, з усіх боків мій зір завалений тонами макулатури.
Але я знаю, що наш відділ фандрейзингу намагається кооперуватися з YouTube-блогерами, мережами закладів громадського харчування. А також я особисто намагаюся щось робити з медійною активністю в соцмережах.
Наші збори йдуть шляхом співпраці з юридичними особами, тобто великими компаніями. Найчастіше це IT-компанії.
Нещодавно проводився «Гомін» у внутрішньому дворику театру Лесі Українки у Львові, організований нашим фондом та “Загоном кіноманів”. Ми дуже часто практикуємо благодійні аукціони. Ми беремо, наприклад, снаряди, гільзи й т.д. Митці їх оздоблюють, намагаються зробити з того артоб’єкт. А ми, своєю чергою, намагаємося це файненько продати, але суспільство і цим зараз дуже перенасичене. Тому й аукціони не є дуже прибуткові, якщо можна використати слово «прибуток» для неприбуткової організації.
На мою думку, донати зараз зменшилися не через те, що люди втомилися від війни, а тільки тому, що в нас поступово зростає рівень безробіття. Усі накопичення, що люди мали до початку війни, поступово почали закінчуватися, якщо вже зовсім не закінчилися.
І донат — то вже питання того, щоб пожертвувати чимось своїм для когось. Тобто, є вибір або закрити свою мінімальну фізичну потребу, або задонатити. І суспільство виснажується не стільки психоемоційно (хоча це теж трапляється, на жаль), а просто фінансово. Ті, хто можуть донатити, досі донатять. З моїх спостережень — це переважно IT-сфера. Вони працюють на західний ринок і отримують, відповідно, західні зарплати.
Що, на вашу думку, найскладніше в роботі волонтера?
Найскладніше в роботі волонтера — це коли ти не встиг допомогти. Є дуже багато кейсів, коли тебе прохають про допомогу, і коли ти вже знайшов усі ресурси, щоб допомогти, але ця допомога втрачає актуальність.
Найбільше розчарування — це коли тобі пишуть, що вже немає кому допомагати. Взагалі робота волонтера — це така виснажлива штука. Ти знаходишся десь посерединці. Тобто, ти й не перебуваєш у світі цивільного життя, і є зовсім не військовим.
Ти не можеш себе віднести до світу військових тому, що це взагалі інша парафія. Вони інакше сприймають світ і знаходяться зараз в надлюдських умовах. І казати, що я біля мілітарного руху — це показувати неабияку гординю і самолюбство. Тобто, ти десь посерединці та розриваєшся між першим та другим. Це дуже виснажує психологічно.
Виснажує будь-яка невдача, оскільки ти розумієш, що це не особиста поразка, яку можна виправити, а життя людини, яку чекають та люблять. І ти інколи не встигаєш, або робиш шось неправильно.
Найскладніше в роботі волонтера — це той факт, що волонтерство дуже впливає на всі інші сфери твого життя. Просідає робота, навчання, якась мінімальна комунікація з людьми, без чого ти не можеш існувати. І чим більше виснажуєшся, тим гіршою стає твоя продуктивність у роботі. Дуже багато волонтерів почали трошки “кушати пілюль”, тобто антидепресантів, бо вони фізично того “не вивозять” (стає важко це все переживати – ред.).
Але найскладнішим є, певно, не встигати.
Як вам вдається боротися зі стресом та виснаженням?
Не можу сказати, що я дуже стресую. Я емоційно дуже холодна людина. І мені вистачає внутрішнього ресурсу, аби контролювати стрес та розпач.
Мабуть, мені найбільше тут допомагає кава. Як тільки її вип’ю, мені стає набагато легше працювати та думати. Але це я. І я, певно, є винятком, як би це не прозвучало пафосно чи себелюбно.
Інші складніше справляються зі стресом, бо окрім стресу ти ще втрачаєш більшість друзів.
Майже всі мої друзі, з якими я спілкувалася до та під час війни, нині загиблі. В понеділок я буду їхати на похорон того хлопця, якого проводжала у Львові 24 лютого на війну, того самого друга, який їхав разом з моїм молодим чоловіком захищати нас від російської навали.
Поступово психіка у деяких людей адаптується, а у деяких ні. І ті, в кого не налаштувалось психічне здоров’я, змушені звертатися до психотерапевтів та приймати якийсь «допінг», або ж проходити терапію.
Оскільки немає часу на відпочинок, то більшість волонтерів, яких я знаю, відверто кажучи, приймають ліки. Справлятися зі стресом в умовах постійного стресу не виходить.
Що для вас є приємного у роботі волонтера?
Приємного для мене є відчуття певної помсти. Оскільки, будь-яка твоя праця переростає у щось. Умовно, дрон сам по собі, або тепловізор не несе ніякої користі, то є просто прилад. Але коли ти передаєш його у руки компетентних людей, які вміють цим користуватися і навіть за умови втрат матеріальних засобів можуть здобувати більшого, ніж ці прилади коштують, то ти відчуваєш певну сатисфакцію.
Ворог забрав роки моєї юності, моїх друзів. Якоюсь мірою як юрист я ще й переживаю і за суверенність внутрішню і зовнішню, а також за територіальну цілісність моєї держави. Я в нього хочу забирати те ж саме.
Мене як і, певно, будь-яку здорову людину буде тішити те, що ми отримуємо своєю діяльністю «око за око, зуб за зуб».
Ще тішить, коли ті, з ким ти спілкуєшся повертаються і віддячують тобі. І ти дуже радієш, коли бачиш їх живими, здоровими, деяких навіть щасливими.
Моя мотивація взагалі має трошки в основі помсту.
Чи займаєтесь ви ще чимось, окрім волонтерства? Можливо, маєте хобі, що вас надихає і дає сили рухатися далі?
До війни я мала дуже багато захоплень, які так чи інакше були дотичні до юриспруденції. Я трошки crazy about юриспруденція (шаленію від цієї діяльності – ред.). Тому, я відвідувала дебати англійською мовою на певні юридичні теми.
Я займалася музикою, але нині на це зовсім часу не вистачає. Зараз усі мої хобі обмежуються літературою, звісно ж, не професійною, тільки художньою.
Інколи можу грати на синтезаторі, але багато часу собі як особистості не приділяю. Адже я сповідую таку думку, що поки триває війна, особистість значення не має. Значення має лише об’єднане суспільство, яке протидіє чомусь. Тому мої хобі, захоплення, плани та відпочинок відійшли не те що на другий план, а на майбутнє десь за обрієм.
Це друга частина інтерв’ю. Щоб ознайомитися з першою, переходь за цим покликанням.
