UA
EN
Я хотіла саме до цього моменту перейти. Під Мощун їх був наказ туди йти, правильно?
Мій чоловік не був під Мощуном, він був в Козаровичах – дамба Козаровицька, Київське водосховище. Він був там із шостою ротою.
А як ви дізналися про те, що його вже немає?
Дев’ятого телефонував він, десятого десь близько часу ночі він мені зателефонував, я не спала перед цим дві ночі, я зовсім не спала. А на третю, це я буквально після дванадцятої ночі, я задрімала і він мені зателефонував. Я кинулася, він каже: «ти заснула була, мабуть», кажу: «так, ну, буквально хвильку». «Я тобі телефоную, щоб сказати, що в мене все нормально. Я тебе дуже люблю. І зранку тобі зателефоную». Кажу: «може ти трошки мені щось розкажеш?», «Ні, ні, ні. Мені ніколи, зранку». А на ранок я йому телефоную – нема зв’язку. Тоді приходить смс, що є зв’язок, я набираю, знову нема зв’язку, і оце ось так. Я по своїх справах, а годин, мабуть, у дві у нас була повітряна тривога і я разом із своїми сусідами спустилися в підвал, на початку ми ще туди ходили. І тут телефонують мені з роботи, з бухгалтерії і кажуть, прийшов там знайомий, він був афганець, у нього були зв’язки з медсестрою із 72-ї бригади. І мені кажуть: «тут дзвонить Гена, він хоче з тобою поговорити, давати слухавку?». А я кажу: «ні, не хочу». Чому я так сказала, я не знаю. Вони кажуть: «чому?». Kажу: «тому, що повинен був ще зранку зателефонувати Вова, а він мені не дзвонив і це мені будуть розповідати, що з ним щось трапилося».
Ви вже просто розуміли, що з ним щось трапилося і вам не потрібно було підтвердження цьому.
Він так довго не міг мені не телефонувати, а той мені сказав: «так, дзвонила медсестра, сказала, що Вова загинув». А далі ніхто не дзвонив, бо туди в Козаровичі зайшли на те місце рашисти, і зв’язку там в лісі не було і я дзвоню до цього Гени, і він каже: «там усі шукають! що ти думаєш тільки тобі це важливо?». Тоді я знайшла в інтернеті номер, як він себе зарекомендував, пошуковець 72-ї бригади, до нього телефонувала, а він казав, що: «ніде, ніяк, в зведеннях такої інформації немає. Ви не переживайте, воно там є таке, що відкривали підвали, а там хлопці переховувалися, а може він додому прийде. Може так буває, що хлопці після контузії ідуть. Краще б так було. Тоді знайшла телефон гарячої лінії, там Ірина була. Вона мені теж щодня підтверджувала, що немає такої інформації. Коли я дзвонила на телефон мого чоловіка, а ми спеціально йому купили такий телефон де батарея була 10 тисяч ампер, і навіть коли його вже привезли, то телефон ще мав 12% зарядки. Найшли на 13-й день, і то, скажімо, з допомогою цієї медсестри, яка волонтерам у Київ, я їй переслала фотографію, а вона їм. Був він там, телефон, військовий квиток, гаманець були в поліції. Я щодня туди телефонувала, але ніхто не брав слухавку. Я навіть і не знала, що він там може бути, бо я ж кажу слово «Ірпінь», і тоді ми телефонували, куди можна, і в Ірпіні знайомі ходили, дивилися, що там є похоронені просто так з боку дороги люди, і стояли там кілочки із прізвищами, і там читали, і в Ужгороді шукали, і в Броварах шукали, і в Київі я обдзвонила всі лікарні, морги, але вони ж там не відповідали, вони казали, що нема, або: «ви вже телефонували, чому ви телефонуєте?» Дуже важко. Людей із Донецька, Харкова, із цього напряму їхали туди до Києва дуже багато, якби я хотіла, я б мабуть не виїхала в ту сторону зовсім. І навіть коли вже з’ясувалося, де він, то з Миргорода до Києва навіть приїхати не можна було, їхали не через Бориспіль, бо тоді евакуація йшла, а через Черкаси до Білої Церкви. Його забрали хлопці.
Ось ця медсестра розповіла, що він у госпіталі знаходився, так?
Ні, вона нічого не відповіла. Вони повідомили в частину, де він, а я дозвонилася до цього пошуковця Сергія Гюрзи, і він мені відповів: «так, а що, вам вже зателефонували?» Кажу: «ні», а він: «ну його знайшли». Кажу: «так, а він живий чи ні?» Він каже: «я не знаю, сказали, що він там у клініці на Оранджерейній». А пізніше, мабуть, через півтори години зателефонував, що, на жаль…
Тобто, офіційно про те, що він постраждав і потім, на жаль, загинув, ви дізналися майже через дві неділі?
Офіційно, скажімо, мені так ніхто й не повідомив із керівництва, щоб так, як людям звідти зателефонували і офіційно повідомили, у мене такого і не було. Я на наступний день, коли оце ось через волонтерів і медсестру дізналася, я вже сама пішла у військомат, чотири рази мені переписали похоронку, бо робили все помилки. І ось тоді хлопці, взявши її, знайомі, поїхали туди забирати. Звідти з Миргорода, звідти привезли.
Тобто, через дві неділі ви знайшли вже його, так?
Так-так-так. 10-го він загинув, 24-го привезли, а 25-го його похоронили у березні.
Дуже така важка історія, важко про таке говорити. Я ще хотіла запитати, нам сказали, що в нього було позивний «Призрак» чи «Привид»?
Ну, «Призрак», казали хлопці «Призрак». Коли він був в 25-ці, його називали «Купол».
А звідки ці позивні взялися? «Купол», «Призрак» чому так?
«Купол» казали хлопці того, що він об’єднував, його ще й учителем називали, і того «Купол». А «Привид», хлопці казали, що він так умів ходити тихо і непомітно, що був, як «Привид». І казали, що бувало таке, що його навіть ні тепловізори, нічого не могли помітити. Так мені просто пояснили. Настільки я знаю, я більше знала за «Купол», а тут я вже дізнавалася пізніше. Але його знали і по прізвищу, і по імені. Ще один його побратим, якого я знала потім загинув тут також, в Козаровичах. Я хотіла, що хоч би там поставити якусь меморіальну дошку. Я розумію, що я знайшла той паркан, під яким його 120-та міна догнала. Паркан там весь розбитий і людям під парканом зрозуміло, що не потрібно ніякого знаку. Я думаю, хотілося б мені десь там поставити меморіальну дошку, а коли я говорила із старостою Козаровичів, вона каже: «мабуть, би бажано всіх написати». То ось Макар, і кого я не питала, кажу: «ну, хто ж такий Макар?» Ніхто не знав. Тоді мені ця староста допомогла знайти – це Макаренко Андрій. То тоді, коли вже я почала фотографії і дані розсилати, то: «О, точно, це Андрій Макаренко. Так-так, ми всі знали». То про мого чоловіка і по прізвищу, і по імені знали.
Зрозуміло. Чи може, якось у вашому місті вшанували його пам’ять? Можливо, вулицю назвали, чи щось таке інше?
Вулиці не називали, і, чесно кажучи, я проти. Знаєте, чому? Проти того, що дружини підписують ось ці звернення до президента. Я, так як і мій чоловік, я маю свої моральні переконання, що це не я повинна просить таке.
Я з вами погоджуюся повністю.
Якщо, то це повинні бачити його побратими, його керівництво. Керівництво подало на орден «За мужність». Він, я думаю, не на сто, а на тисячу відсотків, чи наскільки це можливо, оправдав його (орден – ред.). Багато хто, їхній старшина, Олексій, ой, не пам’ятаю, Леонід, мабуть, Олексійович, їхній старшина, той мені казав: «та я ось прапор пришлю, і туди подам документи, і ось ми запишемо відеозвернення до вашого керівництва міста». Але, так воно і залишилося, все на словах. А вулиці називати… Я теж дуже проти цього. Колись, ще був мій чоловік живий, ми з ним на нашій дачі працювали, і кажу, що у нас на дачі правильна назва вулиці – Березова, а поруч Тополина, а далі там Калинова. Ось це назви для вулиць, а прізвища, маю таке переконання, на іншому місці треба вшановувати. А те, що в нас тут є, ведуться такі суперечки, що ось назвем вулицю ім’я одного героя, а там ще дев’ять чоловік воює з цій вулиці і люди проти того, щоб перейменували. Була вулиця Українська, а перейменували Федорченка, і люди, які живуть там, дуже незадоволені цим. То я б не хотіла, щоб назвали ім’ям прізвищем мого чоловіка, а люди нехотя ліпити ті таблички, чи потім пізніше підкидали ті таблички. Є «Алея Слави», там його є портрет. Дуже б хотілося, щоб, я ж кажу, саме в Козаровичах, де він загинув, його меморіальна дошка вказувала, що він саме там був і захищав. Їх там на тій дамбі, казали, було зовсім мало, 7-8 чоловік, а дамба дуже важлива була в Гостомельському напрямку. Дуже хотілося, щоб його ім’я згадали і на меморіалі «Захисникам Київщини», бо він там був.
Ну, звісно, треба пам’ятати наших героїв. А ви сказали про орден «За мужність», то він його отримав?
Отримала я посмертно.
Вам також за мужність треба орден видавати?
Знаєте, колись я у Фейсбуці, написала, що моя душа, мабуть, там із ним теж десь залишилася. Колись одна каже: «ну такого ж не може бути», ну ви просто не були в цій ситуації, не зможете зрозуміти. Як кажуть: «як ти оце пережила», то я його ніяк не пережила, я до цього часу в це не вірю. До цього часу переді мною його портрет, вірю, що він десь поруч, він мене чує, він знає, іноді мені допомагає.
Він точно поруч! Він у вашому серці принаймні.
Це однозначно. Бо я, знаєте, навіть є люди, які заздрять, кажуть, ну як вони кажуть: «заздримо по білому. Бо ви прожили 24,5 роки так, як є люди і одного дня не прожили». Ми дійсно один одного відчували і коли він в 15-му році поїхав з дому, то це був перший раз, коли ми так надовго розлучилися.
А я так розумію, дітей у вас немає?
Ні, у нас дітей нема. Хоча він і я дітей любили, любимо. Племінники у нас були, ночували, разом їздили відпочивати. Наші знайомі приходили з хрещениками обов’язково раніше. Зараз мені дуже і в цьому плані важко, бо коли приходять свята, я звичайно згадую, як тут було повно людей, коли спілкувалися, разом співали, грали в ігри, виходили у ліс, до річки і в футбол грали. Коли Я в школі працюю, в мене початкові класи і часто так же Вова спостерігав: «Ой, ти про них там хвилюєшся». Тоді, коли поїхав, то хлопці там щось посварилися, то щось не послухалися. Кажу: «Ага, побачив, як з ними! Так в мене хоч менші: насварився, десь посміявся, десь ще щось. А в тебе, ще складніше». Іноді спілкуюся я з його побратимами і медсестрею Світланою. Вона каже: «Боже, якби ви знали він же як батько про всіх потурбується, він рано піде за всіх відстоїть пост, бо хлопці молоді можуть і заснуть, за всіх обов’язково хвилювався.
А він єдина дитина в сім’ї?
Ні, у нього є старший брат. У них мабуть, років вісім різниці. У них дійсно якось зовсім різні інтереси, то вони майже не спілкувалися.
А з батьками, які в нього були відносини?
Мама дуже рано його померла. Ми в 97-му році одружилися, а вона померла в 98-му році. Він дуже любив її. Якщо, скажімо, батько у нього такий суворіший, хоча в нього і з батьком дуже хороші були відносини. Батько його там навчив і рибалити, і мисливством займатися, і хазяйнувати, ремонтувати. Батько був, скажем таким, з руками. Вова міг і поремонтувати телевізор і зробити будь-що. У мене таке враження, що не було такого, що він не зміг зробити б. Батьки теж господарством займалися і дача у них була, вони цим любили займатися. Він обов’язково там з зарплати мамі треба дати на косметику, щоб вона і колготки нові купила, і помаду.
Нічого собі, турботи така!
З великим задоволенням і теплотою згадував своїх діда і бабу (батьків матері), в яких було господарство, де він їм допомагав. Він згадував, що й поросятко водилося в них, на якому він любив покататися зверху, і листя йому назгрібає, їсти дасть, ще й каже: «потім почухати за вушком і покататися попробую». Він любив і за кроликами приглянути, то казав: «я може, й неслухняний був. Ну, баба, якщо щось я не так зробив, мене з палицею зустрічала і так добре по спині заїде. Я ніколи їй нічого й слова оцій жінці і своїй жінці, я не міг перечити». Так що дійсно, такі відносини…
Я думаю, він був таким хазяйновитим, то, мабуть, вже прищепили його рідні. Брат рано поїхав з дому, і вони не були близькими зовсім. Є в нього тут однокласники, друзі, з якими він був набагато ближчим. Цікаво йому було з ними. І де ми з ким не зустрічалися, коли кудись їздили, мандрували, обов’язково з усіма знаходив спільну мову, якісь загальні інтереси.
Колись, коли ще, мабуть у 15-му році, по телебаченню передали, що там, із Широкино, вийшли війська РФ. Я ще тоді так подивилася, а Вова довго не телефонував, тут телефонує, а я кажу: «а де ви були?», а він: «ось там в Широкино, ми так класно розвернулися, від нас тікали». Він був дуже позитивний, казав: «Ще ви про нас колись почуєте». Мені хочеться, щоб про таких людей дійсно почули.
Це людина, яка мені дійсно близька, тому мені дуже б хотілося, щоб його пам’ятали, вшановували і взагалі для нього щось зробить. Якщо можна щось зробити, то звичайно! Усе, що можу!
Дякую вам за вашу історію, що ви це все витримали і ми зараз можемо поспілкуватися, щоб дізнатися про нього!
Він для мене був і другом, і чоловіком, і дещо навіть сином, бо я за нього дужу-дуже завжди хвилювалася. Він мені завжди казав: «ти моя дріботулька, бо ти для мене теж усе».
