UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо громадян України, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, викладачі, історики, які з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Українці, які мають активну громадську позицію, працюють у царині освіти, журналістики, є громадськими діячами. Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Анжелікою Досенко, кандидатом наук із соціальних комунікацій, доцентом кафедри міжнародної журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.
Анжеліка Досенко, фото з особистого архіву
Мене звати Анжеліка Досенко. Люблю читати, але з початком війни на це майже немає часу. Люблю кінематограф. Але й нині не часто дивлюсь фільми)
Люблю свою родину і щаслива від того, що я мати двох чудових дітей — це величезне щастя і відповідальність.
Люблю і хочу жити: життя має бути мирним!
Яким було ваше життя до цієї війни, можете описати, будь ласка, яким було 23 лютого 2022?
Наше життя було безмежно щасливим, ми просто не розуміли цього. Завжди думали, що краще десь, аніж в Україні. Зараз розумію, що найкраще було саме у нас прекрасна країна, чудові люди, сміливі чоловіки, найкрасивіші діти.
23 лютого пам’ятаю як ранок жаху, адже ми усі до кінця не вірили, що світ допустить війну. Напередодні ми з друзями балакали, що у XXI столітті цивілізований світ просто не допустить війни, що буде якесь дипломатичне рішення.
Сьогодні той день відкарбувався у свідомості відчуттям прокинутися від вибуху бомби, не розумінням як діяти, як врятувати рідних. Суцільний жах і немічність.
Чи можете сказати, що ця війна просто змінила напрямок вашого життя, що до 24 лютого і після – це два різних життя, немов дві різних людини, у переносному сенсі?
Однозначно є до і після…І це страшно усвідомлювати, що у тебе було колишнє життя. Звичайно ми всі різні тепер — сміливіші, більш відважні, але….Я добре пам’ятаю твір М.Ремарка “Три товариші”, таке втрачене покоління після Другої світової війни. Розумію, що на долю українців знову припаде та сама доля, що й тоді.
Чи передбачали ви подібний сценарій розвитку подій взагалі для себе? Що будуть ракети над Києвом літати, над Львовом. Медіа багато писали про можливу війну ще задовго до її початку. Чи те, що сталось 24 лютого, виявилось цілковитим сюрпризом для вас.
Ні…ніколи! Я була не готова, мій чоловік, друзі — усі, кого я знаю, були не готові. Ми й досі, напевно, тільки усвідомлюємо весь жах, хоча й так довго у ньому живемо. Такі речі важко описати словами — вони невимовно болять. Бачити зруйновані будинки, чути, читати про загиблих: тих людей, яких знаєш і яких ні. Розуміти, що від ракет і обстрілів гинуть усі. Ракета не помилує ні дитину, ні кволу людину. Це розуміння того, що на фронті гине цвіт української нації. Це не забудеться ніколи.
Як постраждало ваше рідне місто внаслідок російського вторгнення? Як воно переживало перші дні, тижні війни, коли над українським небом літали тисячі ракет?
Моє рідне місто — Кривий Ріг. Йому дістається й досі, адже Дніпровщина межує з Донеччиною. Ракети літаю і руйнують, вбивають. Коли рашисти потрапили ракетою у дамбу — затопило третину міста. Руйнування значні, але люди тримаються.
За ці майже десять місяців великої війни які історії, моменти найбільш закарбувались у вас в пам’яті? Історії трагічні, або ж навпаки такі, що надихають, чіпляють за душу.
Пам’ятаю, як призвали у ЗСУ мого чоловіка, як ми збирали його, скільки я плакала і як плакала моя доня. Історій знаю багато і знаю багато сімей, які втратили рідних на війні, але говорити про це важко. Як можна описати чужий біль правильно? Певно, ніяк…
Знаю, як важко хлопцям на Донеччині, як важко було звільнити Херсон. Пам’ятаю, як друг мій сказав: коли ми заходили в Херсон, ми й самі не очікували такої зустрічі. Як люди обіймали, цілували, плакали. Хочеться вірити, що така реакція буде скрізь (і у Донецьку, і у Луганську…хоча розумію, що це не так). Але вірити хочеться.
Як складалась доля у твоїх друзів, знайомих близьких під час війни, можливо хтось долучивсь до збройних сил, став волонтером чи ще якимось чином сприяє нашій допомозі?
Майже кожну родину, що я знаю, торкнулась війна: багато хто не залишав України та проходять війну разом з нею, 90% з них — це саме люди чоловічої статі (або ж чоловік і дружина служать), усі волонтерять: купують, збирають, возять, опікуються певними бригадами, здають кров тощо. Кожен, кожен без винятку щось робить, навіть якщо це здається дрібницею, це насправді важливо.
Чим ви займаєтесь зараз переважно, окрім роботи?
Виховую дітей, здаю кров, збираю речі для переселенців. Були думки піти до ЗСУ. Але мене відмовив чоловік: мовляв, якщо з ним щось трапиться, у дітей має лишитися хоч хтось із батьків…Це болить і лякає, але усвідомлюю, що на жаль, він правий.
Ви працюєте викладачем в університеті. Як зараз складається ваша робоча атмосфера, у зв’язку з цими жахливими обстрілами та фактично знищенням нашої енергосистеми?
Працюємо як можемо: онлайн, у всіх месенджерах і платформах. Намагаємося виконувати свої обов’язки максимально добре. Розуміємо, що важко викладачам і студентам.
Чи діляться ваші студенти своїм досвідом війни, наприклад, під час пар чи в інший час, які думки в молоді на цю тему? Можливо є історії від студентів, які справили на вас велике враження, якими можете поділитися.
Багато про це говоримо неофіційно. Є дехто з моїх колишніх студентів, що служать, але з ними важко вийти на зв’язок. Відстежую по ФБ, добре, що є соцмережі. Особливо пишаюся Владиславом Дунаєнком — хлопець служить, працює, говорить на весь світ про рашизм!
Є ті, хто займається волонтерством попри велику небезпеку і ризики. Усі стараються перемогти цю навалу зла, і я цим безмежно пишаюсь.
Але є й ті серед моїх студентів, кого через війну з нами уже нема. Вони загинули, і від цього дуже боляче. Молоді люди, які не заслужили такої долі. Згадуємо, не забудемо ніколи!
Новий рік у нас не за горами. Цікаво дізнатись, яким бачите наступний 2023 рік в цілому для України та для себе особисто, що хотіли б досягти, зробити в цьому непростому, але, переконаний, що визначальному для України році? Які ваші головні цілі?
Нема цілей — є бажання почути про перемогу.
Немає задач, є одна мрія — побачити свою родину разом знову. Ми дуже сумуємо за чоловіком і нашим татом. Молю Бога, щоб він повернувся додому. А далі… Ми — українці! Все відбудуємо, налагодимо, і будемо зі сльозами до кінця життя згадувати все це. І головне — виховувати своїх дітей і онуків так, щоб вони ніколи не пробачили рашистам!