UA
EN
Привіт усім підписникам Kyiv Defenders, а також всім тим, хто вперше з нами на нашому каналі. Ми продовжуємо серію бесід із дуже мужніми і сильними людьми, які стали боронити нашу країну і наближають нас до нашої перемоги. Маємо можливість поспілкуватися з унікальним героєм – це хлопець, який приїхав боронити нашу країну з Америки і зараз ми дізнаємось його історію. Сподіваюсь ви почуєте відповіді на питання, які очевидно хотіли би задати нашому гостю.
Вітаємо, Алексе! Дуже вдячні, що ти вирішив захищати нас, що ти вирішив змінити своє життя, аби врятувати наші життя. Розкажи нам свою історію.
Мене звати Алекс, проживав у Сполучених Штатах. Я служив в армії з 2007 по 2012 рік. Чотири рази служив в Афганістані, за цей час. Потім повернувся і, по суті, просто жив нормальним життям, поки все це не сталося, отож я вирішив приїхати сюди і допомогти.
Чи ти памʼятаєш цей момент, коли ти вирішив їхати в Україну?
Так, тож я працював супервайзером на виробничому підприємстві. І бачив, що… ти знаєш, я спостерігав за тим, як все готується до 24 лютого. Тому я бачив, що росія виводить війська на кордон. Знаєте, люди про це казали: вони можуть вторгнутися, а можуть і ні. А я знаю історію України, що це відбувається протягом сотень років. Тому, я все зрозумів. Я звернув увагу ще в 2014 році, коли вони фактично вторглися в Крим, і слідкував за всім майже увесь час. Тому, коли це сталося цього разу, я сказав: “Гаразд, я поїду туди допомагати”.
Отже, ти досвідчений солдат, і ти боєць?
Так. Це було все разом. Враховуючи мій досвід і те, що я можу привнести, щоб допомогти – тренувати, навчати та допомагати як я вмію і можу. У росії не було необхідності вторгатися, але вони все одно це зробили. Тож для мене було цілком очевидним їхати сюди допомагати чим можу.
Коли ти приїхав сюди?
У березні.
Минулого року?
Так.
Ого! Це було дуже швидке рішення!
Так.
Як ти пояснив рідним і друзям, чому ти збираєшся в Україну?
Я просто сказав їм, що я збираюся це зробити. Нас вивели з Афганістану, а я хотів поїхати туди працювати за контрактом, але все ще працював супервайзером тоді. І, знаєте, на той момент я нічого не робив у тому напрямку. Але коли побачив, що росія вторглася, я вирішив приїхати сюди. Зв’язався з хлопцями у Facebook, намагаючись з’ясувати, як сюди потрапити. Вони сказали мені звʼязатися з Легіоном. Я зробив це. Це було дещо спонтанне рішення поїхати сюди. Ти розмовляєш з хлопцями, які збираються, а вони: ти можеш померти, коли прийдеш сюди. Я такий: гаразд, це, мабуть, тепер моє життя.
Наскільки я зрозуміла, ти мав уявлення про Україну до того, як приїхав сюди. Ти щось знаєш про нашу історію і що це не завжди хороша історія, особливо з нашими сусідами. Але якщо ти мав певне уявлення про Україну, то що ти очікував тут побачити? А може, знайшлося щось, чого не очікував побачити?
Я справді не знав чого очікувати. Це було дуже дивно їхати в місце активної війни. На той момент не було ППО, не було нічого. Люди казали мені, що вони [росіяни] били по колонах, які вʼїжджали, бо знали, що заїжджають іноземці. І ти такий – я не знаю, чого очікувати. Тож це було дуже дивно. Але бути тут та просто споглядати, які тут люди – це надзвичайно. Всюди бачиш людей вдягнутих в український прапор. Тут люблять свою країну і готові воювати та вмирати за неї. Насправді дивовижно просто бачити, як люди пишаються тим, що вони українці.
Чи вразила тебе українська зима?
Так. Набагато холодніша, ніж ти думаєш.
Особливо в полі, а не на вулицях.
Так. Я зі Сполучених Штатів, і цей холод зовсім інший, ніж я звик.
Як пережив?
Страшенно мерз, чекав весни.
Хворів?
Так.
І неодноразово гадаю?
Це траплялось часто.
Як би ти описав українських воїнів? Можливо вони воюють несподіваним чином? Чи поводяться якось інакше? І чи помічаєш ти різницю між українським і російським солдатом?
Так. Знаєш, в Україні дуже багато різних типів солдат. Все влаштовано, як в Америці. У вас є територіальна оборона, а це, по суті, звичайні люди, які хочуть воювати за свою країну. Вони не отримали багато підготовки, але вони готові йти і воювати за цю країну, що неймовірно. Далі у вас є хлопці, які воюють ще з 2014 року, вони вивчили стандарти НАТО, вони дуже тактичні, дуже розумні, добре озброєні, мають прилади нічного бачення. По суті, вони як НАТОвські спецпризначенці. Також різниця в тому, що українці воюють за свою країну. Вони борються за кожен дюйм землі, за який можуть, тому що це їх земля. А росіяни справді не знають, за що вони воюють. Вони тут лише тому, що їм наказано прийти сюди.
Вони розчаровані?
Так, моральний стан у них дуже поганий. Живуть у полі. Часто у них немає необхідного спорядження. Тож зими для них такі ж погані, чи й навіть гірші. Потім українці мають гарне обладнання, тож вони можуть вижити. Їм набагато… не те щоб легше, адже тут не буває легко, бо це війна. Але набагато краще, знаєте, воювати за свою країну, маючи тут моральну підтримку з боку своєї родини. Хлопці можуть піти на фронт, повернутися, побачити свою сімʼю. Це справді важливо.
Як зазвичай на тебе реагують цивільні?
Люди розуміють, що я не українець, але проявляють любов. Це дивовижна річ. Люди дуже цінують, що ти тут.
А як вони показують це? Обіймають тебе?
Якщо їдеш у кузові, люди показують знаками сердечко, дають цукерки. Або просто: “Слава Україні” І це дуже приємно. Люди розуміють, що ти тут, аби допомогти. І це чудове відчуття, коли тебе за це цінують.
Що найбільш миле тобі дарували цивільні?
Люди постійно дають нам їжу.
Їжу?
Так, я великий хлопчик, я люблю попоїсти, тож це дуже приємно.
І як тобі українська кухня?
Мені подобається! Я дуже люблю борщ. Але залежно від того, хто готує: чи це домашній, чи, знаєте, від армії. Той не такий смачний, як домашній.
Домашній найкращий, це правда. Хто чекає на тебе вдома?
У мене є сімʼя. У мене вдома син, мама і тато. Я намагаюся не дзвонити їм часто, бо стараюся зосередитися на перебуванні тут. Але вдома у мене є родина, за якою я сумую.
І як довго ти збираєшся лишатися тут?
Я сподіваюся скоро, що все це завершиться найближчим часом, але лишатимусь стільки, скільки потрібно.
Ти, знаєш, “скоро” – нічого не означає.
Так, знаю.
Що ти сам маєш на увазі, кажучи “скоро”?
Я намагаюся зрозуміти, як швидко може закінчитися така війна. Тому що я знаю, що в таких місцях, як Запорізька область немає простого рішення. Жодна країна НАТО не воювала у такій війні. Є мінні поля глибиною в кілометри, у сотні кілометрів завширшки. Вони не розуміють, наскільки це масштабно. Ви не можете перемістити хлопців через ці поля. Ви не можете пересувати транспортні засоби, бо за полями стоїть артилерія, яка стріляє по вас. І ви дійсно не можете рухатися. Хлопці, по суті, гинуть, намагаючись перейти ці поля. Я не думаю, що в світі є країна, яка могла б це вирішити. Але хлопці продовжать боротьбу, поки не повернуть всю свою землю. Іншого виходу в українців немає.
Ми будемо боротися за нашу землю.
Так.
Чи можеш розповісти про своє найскладніше військове завдання?
Наразі це саме боротьба з артилерією. Знаєш, коли я був тут минулого року, було набагато гірше. Вони стріляли в десять разів більше, ніж ми. Тож ти сидиш там, в окопі, годинами. Бум. Бум. Бум. Ось так ведеться ця війна. Це дуже олдскульна, окопна артилерійська війна. І це дуже важка війна, особливо коли все заміновано, і ви не можете рухатися. Тож бійці просто стріляють один в одного з артилерії. Це дуже важка та повільна боротьба.
Це зміниться?
Я сподіваюся, щойно першу лінію оборони буде прорвано, все піде дуже швидко. Але я насправді не знаю. Надіюся, що це буде скоро, але я планую залишитися довше. На стільки, скільки буде це потрібно.
Дякую тобі. Що ти дізнався про Україну за ці півтора року? Можливо, запамʼятав щось, що знадобиться у звичайному житті, що привезеш додому?
Бачити людей тут – це щось. У Штатах ти вже не побачиш, щоб люди так патріотично ставилися до своєї країни. Тут ти бачиш людей, які всі одягнені в блакитний і жовтий. Всі це носять – каблучки, одяг, просто прапор. Це справді дивовижно. Такого не побачиш ніде в світі. Активне вторгнення об’єднало людей. Ця країна дуже згуртована, люди люблять одне одного. Це дивовижно бачити.
Ти вірив до приїзду, що російська армія – друга армія в світі?
До приїзду так. Але ви знаєте, як працює олігархія. Кожен має отримати свою частину. Кожен має отримувати оплату, тому вони роблять це, беручи гроші на кожному кроці. Тож ви вважаєте, що техніка у них найкраща, топова. Але як це можливо, якщо кожен на кожному рівні має якось отримувати гроші? І всі вони це роблять, усі їхні генерали це роблять. Та всі в російській армії це роблять. Вони беруть гроші на всіх рівнях. І тоді це відбивається на обладнанні, яке вони купують. Нам завжди казали, що в росії є те, і те. Але тепер побачивши все в реальності – нічого такого в них немає. Корупція повністю зруйнувала їхню армію, і у них немає обладнання, яке працює, як вони запевняють. Я хочу сказати, є справді сильні російські підрозділи, і вони дійсно мають хороше обладнання, але його не так багато. Та й воно не таке хороше, як всі думали.
На твою думку, суспільний інтерес у США до цієї війни зменшився? І якщо так, то як ми можемо підняти його?
Я думаю, якби змінилась ситуація і хтось вторгся в Сполучені Штати, люди просили б про допомогу звідусіль. Дивіться, Америка була носієм демократії та свободи для кожної країни, для будь-якого місця. І зараз не час зупинятися. Це акт вторгнення, під час якого Росія прийшла сюди, ґвалтувала та вбивала жінок і дітей. Вони вбили невинних людей. І це не те, що можна так лишати.
Але, схоже, світ втомився від цієї війни.
Як і Україна. Але Україна не може зупинитися.
Ми не можемо. Але як ми можемо, знаєш, розштурхати світ, прокричати “прокиньтеся!? “
Людям треба приїхати і навідатись в такі місця, як Буча, і подивитися. А там, ви їдете по дорозі, бачите будинки, які танк розніс на частини, осколки розлетілись навсібіч, і вони досі там. Буча зараз не в зоні бойових дій. Вона просто за Києвом. Там знаходять масові могили, знаходять сотні вбитих. Людям не доводиться бачити такі речі у своєму житті: убитих зґвалтованих, викрадених… Ти йдеш вулицею в місці, яке не є зоною бойових дій, і просто бачиш будинок, рознесений на частини. Вони стріляли по ринку і рознесли ринок на частини. Чому? Людям не доводиться бачити подібне щодня. Вони якось втомилися все це бачити. Але коли ти насправді там і бачиш це весь час, ти бачиш рознесені будинки, уламки в них. Багато людей було вбито в таких місцях. Це дуже сумно бачити.
Ти коли-небудь бачив подібне раніше? Таку грубу війну, такі убивства, зґвалтування?
Ні.
Чому вони це роблять?
Не знаю. В армії Сполучених Штатів були дуже нечисленні випадки, коли хлопці робили дурниці та вбивали. Але всіх притягнуто до відповідальності. Якщо ви зробите щось подібне в армії, ви будете притягнуті до відповідальності. Ти потрапиш до вʼязниці за такі вчинки.
Але в російській армії наче просто дозволено це робити.
Так відповідальності немає. Там структура неправильна. Вони не відповідають за свої дії. І росіянам справді байдуже. Їм подобається ця тактика, вони використовують її, щоб лякати людей. Тому вони будуть ґвалтувати та вбивати, і ніхто не буде покараний. Україна має притягнути їх до відповідальності та показати обличчя ґвалтівників і вбивць.
Що ти думаєш про українських волонтерів?
Вражаюче бачити таких, як і ви в KyivDefenders. Ви, народ, робите все можливе, щоб допомогти зібрати донати, привезти транспортні засоби, привезти вантажівки, машини хлопцям на фронт. Дивовижно бачити, що навіть в тилу люди роблять усе можливе, щоб допомогти хлопцям, які воюють. Це справді вражаюче.
Пригадаєш випадок, коли волонтери особливо вразили?
Я не перебільшую – це відбувається постійно. Просто, якщо нам щось потрібно, ми кажемо волонтерам – про їжу, автівки, будь-що. І вони завжди: окей, зараз побачимо, що можемо зробити. Це надзвичайно мати таких людей.
Яка була найшвидша допомога?
Так, насправді це отримати їжу та одяг, спальні мішки тощо. Я маю на увазі це стається негайно. Якщо у когось є, вони віддають нам.
У США, можна сказати, одна з найкращих програм реінтеграції для ветеранів війни. Що в неї входить, що ти про неї знаєш?
Так. Дуже важлива річ – це психічне здоровʼя. Це надзвичайно важливо, бо тут буде багато проблем, як тільки війна закінчиться. Проблеми вже є. Посттравматичний синдром. Важливо мати можливість поговорити з терапевтом, поговорити з психологом і зрозуміти, як вивести себе з цього. Тому що ви матимете багато солдатів, які припинили воювати, але які все ще справляються з травмою. Хлопців, які втратили кінцівки, хлопців, яких підстрелили. Тож коли все скінчиться, виникне багато проблем із психічним здоров’ям. Це має бути великою частиною програми відновлення ветеранів.
Програма дуже допомагає в усьому. Допомагає піти і знайти роботу, знайти собі заняття. Це має бути всеохоплююче, бо коли боєць повертається, у нього немає мети. Якщо у нього немає роботи, яка приносить йому задоволення, це дуже швидко виходить з-під контролю. Ти відчуваєш, що ти непотрібний. Хлопці воюють за свою країну, борються за свободу. Коли ти повертаєшся з війни, у тебе немає такого самого почуття. Ти почуваєшся нічого не вартим. Тому тобі потрібна група підтримки, яка допоможе.
Так, це велика справа, яку ми маємо зробити для нашої країни.
Так. Для ветеранів, особливо тих, які втратили руки, ноги. Ми повинні їм допомогти.
У тебе є мрія? Що ти збираєшся робити одразу після перемоги?
Не знаю. Святкувати, певно святкувати.
Як саме?
Я поняття не маю. Ми розберемося, коли це станеться. Я впевнений, що Майдан Незалежності буде переповнений людьми. Упевнений, що там буде велика вечірка.
Коли у тебе ротація чи відпустка, куди ти їдеш в Україні? Які гарні місця бачив?
Здебільшого буваю в Києві. Це місце, де ми розміщуємося до розпорядження. Київ – гарне місто. Тут прекрасні люди. Мені тут справді подобається.
Ти чув, що українки найкрасивіші у світі? Що ти на це скажеш?
Так, це правда.
Дякую. Розкажи, будь ласка, про свій позивний.
Тож мій позивний “Beef”. І я його не вибирав.
А хто вибрав?
Люди, коли я вперше приїхав сюди минулого року. Вони такі: сподіваємося, що ви не товстий американець, що втратив форму. А я кажу: ні. Для людей, які використовують метричну систему, я 191 сантиметр зростом, це 6,3 футів і приблизно 240 фунтів вагою. Тож вони кажуть: «О, добре, ти “Вееf” відтепер». Я сказав: «Гаразд».
Вони зреагували на твої форми.
Так, вони просто кажуть: «Ти великий хлопець, тому ми називатимемо тебе “Beef”». Я кажу: «Добре, круто».
Дякуємо тобі. Дякуємо за підтримку.
Дякую вам.
У тебе є відчуття, що ми українці воюємо з росією за весь світ?
Так. Я маю на увазі, що іншого шляху немає. Росіяни, всі знають, що їм багато разів сходили з рук подібні речі. Якщо поцікавитись історією України, це не одноразова подія, був не лише 2014 рік. Вони спричинили масовий голод після Другої світової війни. Вони вбили мільйони українців. Це було не раз. Росія притісняла українців десятиліттями.
Так. Тож давайте боротися з ними.
Так.
Дякую тобі.
І тобі дякую.
Отже, народ, ви знаєте, у нас є Kyiv Defenders, які допомагають нам донатами та роблять усе, що можуть. Якщо ви можете задонатити, це піде на чудову справу. Я знаю майже кожного з них тут. Вони роблять дивовижну роботу. Звітність, все йде на солдатів, хлопців на фронті, які воюють. Якщо ви можете пожертвувати що-небудь: долар, будь-які вживані транспортні засоби, все, що у вас є, ми будемо дуже вдячні. Дякую.
Дякуємо Алексу, дякуємо вам, що були з нами.
Цей матеріал опубліковано в рамках нашої співпраці з ГО “Київ Дефендерс”.
Це команда волонтерів з Києва, що надає допомогу українським військовим та населенню в гарячих точках.
Ви можете підтримати їхню діяльність тут, або задонатити на якийсь окремий збір.
