UA
EN
Малюк, розкажіть про себе, як розпочалась ваша історія?
Я сам з Чернігівської області, мав свою будівельну справу. Працював у цій галузі. На момент 2014 року в мене було замовлення за кордоном, тож перебував там. Завершивши роботу, повернувся додому. Тоді вже почався Майдан. Мої друзі збирали першу Чернігівську сотню, коли вже були бої там. Запропонували поїхати разом з ними. Я зібрався й поїхав.
Чому ви вирішили поїхати на Майдан? Скільки часу ви там провели?
Хотів змін у своїй країні. Патріотизм грав. Пробув на Майдані тиждень. Там я отримав свою першу контузію. Тоді вона була легка. Поруч розірвалась світлошумова граната. Відчуття були такі: розрив, шум у вухах, помутніння в очах, нудота, чумний тоді ходив. Я не розумів, що це таке. Це аж потім, коли потрапив на війну, зрозумів що це в усій «красі».
Нас вивели, декількох людей, ми ж вважалися підрозділом і мене відправили додому «відлежатися». Тоді розпочались ці трабли: анексія Криму, війна на Донбасі. Не АТО, а саме війна. Зараз повномасштабна війна в розгорнутому вигляді, тобто тоді ми бачили квіточки, а зараз ми бачимо ягідки: усю орду, усю масу артилерії та всього іншого.
Коли ви повернулися додому після Майдану, чим займалися?
Коли я повернувся додому, тоді розгортали перші блокпости. Допомагали нашим хлопцям військовим. Я ж тоді займався своєю справою, були гроші. Ми допомагали всім, чим могли, навіть на блокпостах чергували. Через деякий час почав створюватися батальйон «Чернігів» і мої хлопці почали йти туди. А я пішов у Збройні сили України. Спочатку я цього дуже довго добивався, але не виходило. Воєнком не хотів мене брати, він дуже добре знав мою родину. Не хотів, щоб я йшов на війну. Але згодом досяг свого, дали повістку і я поїхав. Спочатку був Чернігів, потім Київ, далі нас перевели до Львову, де ми пройшли два тижні підготовки й нас розподілили по різних військах.
До якого війська відправили вас?
За результатами розподілу я опинився в доблесній 93 окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». До моменту повномасштабної війни – це вважалась дуже потужна бригада. Бригаду боялись. Орки, коли знали, що заходить 93 бригада, могли вийти в прямий етер і повідомити: «У полон нікого не берем». Вони нас боялись.
Девіз нашої бригади був таким: “Завжди повертаємось. Нікого не залишаємо”.
Я пишався службою в цій бригаді. Пройшов у її складі бойові дії з побратимами, починаючи з Пісків, потім Донецький аеропорт… Я один з багатьох, хто залишився кіборгом.
Розкажіть про бойові дії в Донецькому аеропорту. Чому ви вирішили піти туди, знаючи, що можете не повернутись?
Моя перша сутичка з російськими загарбниками була в Донецькому аеропорту.
Перший захід був на метеостанцію – це територія Донецького аеропорту. Наша група зайняла тоді оборону селища Піски, Опитне і третя рота сходила на ДАП. Були поранення, втрати. Комбат вийшов на зв’язок, сказав, що бере тільки добровольців. Добробати, які були на метеостанції видихлись, їх треба було посилити. І ми тоді двома відділеннями, на двох бехах, під час обстрілів у бою, увірвалися туди й прийняли бій. Пробули ми 4 дні, потім нас підкріпили й ми вийшли.
Згодом настав момент, коли потрібно було їхати в сам Донецький аеропорт. Комбат каже, що наказу не було, але треба їхати. Знову ж таки брав добровольців. Я викликався й поїхав.
Знаєш історію, чому саме кіборги? Був жорстокий бій. І вони виходять по радіо перехвату: «ТА МИ НЕ МОЖЕМО ЇХ ПРОБИТИ! ВОНИ ЯК КІБОРГИ! ВОНИ НЕ ПАДАЮТЬ! ЩО НАМ РОБИТИ?! ВОНИ НЕ ПАДАЮТЬ! ВОНИ ВСТАЮТЬ І ЙДУТЬ! МИ НЕ МОЖЕМО ЇХ ПРОБИТИ!». Це був істеричний запис з етеру сєпарів.
Є такий вираз: «Нічого не знаю – моя хата скраю» – це так не працює. Чому одні повинні йти, а інші ні? А я що, не такий? Краще я зупиню їх там, ніж біля свого дому.
Коли я йшов на війну, я прекрасно розумів, що можу не повернутись.
Моя історія в бою за Донецький аеропорт завершилася тим, що мене винесли без свідомості. Я не добув до кінця ротації декілька днів.
Був бій, обстріл, я перебігав з однієї точки на іншу. В десяти метрах від мене стався розрив 120 міни. Я не спіймав жодного уламку, але спіймав вибухову хвилю й мене виключило.
Вивозили мене на мотолизі, де були двохсоті та трьохсоті. Найцікавіше те, що за паперами мене провели як двохсотого. Потім розібрались, виявили, що я живий, усе добре, сталася помилка.
Вранці моєму батьку принесли похоронку. Він не повірив. Його реакцію списували на шок, але батько був впевнений, що я живий.
Увечері йому зателефонував мій керівник взводу й повідомив, що я живий, але поки не можу говорити.
Коли прийшов до тями, вже сам подзвонив батьку, сказав: «Тату, я живий».
Як розгорталися події далі?
За паперами я пройшов двохсотим. Це був один з найскладніших моментів. Була помилка, з часом все стабілізувалось. Але факт був. Як казала одна бабуська: «Довго житимеш».
Трохи відновившись, я поїхав додому у відпустку. Там теж була цікава історія. Я зайшов до військкомату, а там працівники на мене дивляться великими й здивованими очима. Вирішив пожартувати над ними й кажу: «Що? Не чекали? А я ось за вами прийшов. Воскрес і прийшов по ваші душі!». Ну посміялись.
Коли відпустка закінчилася, я знову повернувся на службу, ми ще стояли в Пісках. Згодом була довгоочікувана ротація – нас змінили й ми потрапили на відпочинок. Але все одно іноді виходили допомагати іншому батальйону, коли на них сильний штурм був. Пам’ятаю один з таких моментів: ми вилітаємо на бесі, дві колонки під музику AC/DC і так у бій вривалися!
Весною 2015 року нас поставили на позицію під Авдіївкою, пробули там довго. Теж брали участь у тяжких боях.
А вже у вересні я звільнився із Збройних сил.
Пробув вдома недовго, мене вистачило на півроку і я знову прийшов до військкомату. Воєнком сказав, що з мене досить, навоювався вже й улаштувався до Військової служби правопорядку в Збройних силах України.
Прослужив я там теж недовго, бо був занадто правильним і потім мене перевели до 59 окремої мотопіхотної бригади. У 2018 ми потрапили на Маріупольський напрямок. Там я отримав ще одне поранення уламком у ключицю та контузію.
Після місяця реабілітації я знову ж таки повернувся назад і помстився за свою горку.
У нас позиція називалася «Вегас» – це 60 метрів до сєпарів, тобіш ми чули, що вони там говорять, а вони відповідно нас. На той час це була тяжка позиція. Туди мало хто хотів ходити. Але ж я не шукав легких шляхів, як то кажуть: “Відданість завданню: мета досягнута!”
Далі знову була ротація, потрапив у госпіталь на лікування, там познайомився з однією прекрасною людиною, яка допомогла мені перевестись до Оперативного командування «Південь». Там я прослужив 8 місяців.
Потім з особистих причин було здійснено переведення в 57-му окрему мотопіхотну бригаду й за збігом обставин, я знову потрапляю в Піски. Це був 2018 рік. Через великий проміжок часу Піски змінилися до невпізнаваності.
Повоював. Добув свій 3-річний контракт, звільнився зі Збройних сил і пообіцяв собі, що більше я не повернуся в цю армію.
Але доля зіграла зі мною злий жарт і через 5 місяців я знову пішов служити.
Чому ви вирішили вже втретє повернутися до Збройних сил?
Чогось мені не вистачало в житті. Я підписав новий контракт на 1,5 року.
Потрапив до своєї першої бригади – це 93 бригада «Холодний Яр». Вони тоді стояли на Луганщині. Я приїхав 28 лютого 2020 року, якраз у той момент, коли вони пішли на штурм. Мені це нагадало 2014 рік – активна фаза, такі тяжкі бої пішли, артилерія шмаляє, стрілянина.
Перебуваючи на службі в Луганщині, я познайомився з дружиною.
Ви познайомились там, на службі?
Ні, в інтернеті. Познайомились, почали листуватись, спілкувались.
А вона знала, що ви на Луганщині?
Так, вона збирала й передавала мені посилки, там були домашні смаколики, котлетки, снікерси.
А потім я приїхав серед ночі до неї з великим букетом троянд. Аня не знала про цей приїзд. Перед цим сказав, що пішов на завдання, буду без зв’язку. О другій годині, зателефонував і сказав, щоб виходила. Ось такий сюрприз.
Зрозумів, що закохався, а згодом вона народила мені найгарнішу доньку.
Ви раніше сказали, що були на Маріупольському напрямку, тобто ви тримали оборону Маріуполя та відбили його від загарбників, у результаті чого Маріуполь був у складі України до 2022 року?
Так. Ми зайшли на позиції, Маріуполь уже був за нами й ми їх тримали, щоб вони не прорвались. У Волновасі теж воював.
Як розгорнулися для вас події 24 лютого 2022 року?
Я був удома. Ми спали. Мені зателефонував кум, каже: «Почалась війна». У Дніпрі було чутно вибухи. Сказав сім’ї, щоб були на зв’язку, чекали дзвінка, їх заберуть і вивезуть, а сам зібрався та поїхав до частини.
Зібрались та поїхали не роздумуючи?
Так! Я ж був кадровим військовим. Зібрався й полетів. Так і розпочалась у мене повномасштабна: Суми, Харківський напрямок, до Чернігова їздили на тиждень, коли вони відступали.
Що скажете про волонтерів?
Ми їх дуже цінуємо. Якби не вони – ми б полягли. Вони дуже багато для нас роблять.
Чи брали ви когось в полон? Як це відбувалось?
Звісно. Брали в полон, деякі з них самі здавалися. Заблоковували їх у підвалі та роззброювали. Ставили їм питання: «Чого ти сюди прийшов? Що ти робиш на моїй землі?!» Одні казали, що вони не знали, куди йдуть, це на початку. А деякі кричали, що йдуть звільняти народ від фашизму.
Ми вперше прийняли бій з російськими Псковськими десантниками в Донецькому аеропорту в 2015 році. Ми їм наваляли. От тоді ми побачили, що таке російська армія. Вони відступали, втікали, покинули своїх поранених.
На одному із зборів на РЕБ розігрували діораму з вашою участю, яка називалася “Побратими Малиш та Жук, АТО” за авторством художника-мініатюриста Маркуса. Розкажіть історію цієї діарами.
Нас було 4 людини, ми подружились на навчанні у Львові: Васька, Андрюха, Васька Жук і я. Ми дружили, разом й потрапили. Спочатку були в одній роті, а потім розділились.
Вранці з Жуком пили каву, сміялись як коні, хі-хі, ха-ха. Молодий хлопець, йому було 20 років.
Після обіду в нас був бій, на їхній позиції. Я чую, що передають, один – двісті, один – триста. Запитують, хто двісті, передають – Жук. Він не встиг сховатися від пострілу танка, його поламало.
Я не можу в це повірити, відразу застрибую в авто, мчу на ту позицію під час обстрілу, під час бою. З позиції виносив його на руках. Я йшов, горлав, кричав, мені було дуже складно в це повірити.
За місяць-два дзвонить мій телефон, я дістаю й бачу Вася Жук дзвонить. І тут мене накрило. Як він може телефонувати, якщо він загинув.
Телефонувала його мама. Це жорстко було.
Малюк, почувши ці всі історії, є розуміння, що ви пережили колосальний досвід і вважаєтесь дуже сильною людиною. Як вам вдається залишатись таким позитивним?
Навіть не знаю, як пояснити. Навчився тримати все в собі, хоча насправді це не дуже добре. Переважно мене тримає сім’я, завдяки їм я стараюся бути таким.
Яким ви бачите фінал війни?
Я хочу бачити тільки один фінал! Ми переможемо! Ми викинемо цих тварюк з нашої країни! І будемо святкувати перемогу! Спочатку ми її відсвяткуємо, усі дружно, буде великий єдиний стіл, будемо пити, а потім згадувати наших друзів, які загинули. А згодом усі разом будемо відбудовувати наші міста.
Яке перше місто ви відвідаєте після війни?
Чернігів. Хоч я був там лише проїздом, але поїду туди. Це мій рідний край. Буду відпочивати.
