UA
EN
Добрий день! Рада, що знайшли час для нашої бесіди! Розкажіть, будь ласка, більше про себе. Звідки Ви та чим займаєтесь?
Добрий день! Мені також дуже приємно, що Ви погодилися взяти в мене інтерв’ю. Я народилась на Херсонщині та десять років проживала в Херсоні. Як почалась повномасштабна війна півтора місяця я жила в окупації, а потім зі своєю сім’єю виїхала на Рівненщину, зараз проживаю в Рівному. За фахом я юрист, трохи працюю в цій сфері, але зараз багато часу займає волонтерство, а іншу частину часу я приділяю мистецтву.
Чи очікували Ви на початок повномасштабного вторгнення? Як минуло Ваше 24-те лютого?
Саме на таке вторгнення, мабуть, я не очікувала. 24 лютого десь о 5 ранку мені зателефонувала мама. Сказала, що почалась війна та обстрілюють місто. Батьки на той час мешкали в Бериславі. Навпроти нього розташовується місто Каховка, яке досі окуповане. Казала, що там дуже сильні вибухи. За декілька хвилин ці вибухи стали чутними й у Херсоні, обстрілювали Антонівку, Чорнобаївку. Чесно кажучи, було просто страшно, але цей страх був дивний, бо ти не знав, що робити. У той момент я просто була вдома, читала новини, телеграм-канали, спілкувалась зі знайомими військовими. Іноді друзі, що перебували за кордоном, писали про те, що в Чорнобаївці відбувається й питали, чи я далеко звідти. Я жартома відповідала: «Так, дуже далеко. Від мого під’їзду цілих 11 кілометрів». Що робити було взагалі невідомо, бо фактично ніхто з цивільних не був до цього готовим. Усі про це знали, чули, але особливо готовим не був ніхто.
Розкажіть, будь ласка, про життя в окупації.
Коли російські військові ще не зайшли в місто, активісти почали робити протитанкових їжаків, але тодішній мер сказав припинити цю діяльність, усе буде нормально. Мене трохи обурює нерозуміння людей, які не мешкали в окупації, і коли їм говориш, що за декілька днів з початку повномасштабного вторгнення з полиць магазинів зникло все, вони з викликом жалю до себе говорять, що у їх містах було так само. Різниця в тому, що за декілька днів магазини вже були повні, а на правому березі Херсонщини – лише через 8 місяців. Бракувало всього, продукти ще трохи залишались, викладали останнє. Жителі сіл Лівобережжя завозили овочі, поки був відкритий міст. Гігієну та ліки треба було шукати, як у фільмах про виживання. Хлібозаводи не працювали, бо не було сировини. Тримались маленькі пекарні, але в черзі треба було стояти по 3-4 години й в одні руки давали одну хлібину, тобто якщо сімʼя велика – треба було йти декільком. І це все супроводжувалося обстрілами.
Декілька ночей ми провели в підвалі, потім це було без сенсу, бо від прямого прильоту підвал міг не те що не врятувати, а навпаки.
Кожен шурхіт у підʼїзді лякав, стук до дверей ще більше. Були мародери, але вони лякали менше, ніж росіяни, які викрадали людей і катували. З батьками звʼязок іноді був відсутній від 3 до 7 днів.
Багато тварин не вижили через непереносимість звичайного корму і відсутність ліків. Один з моїх котів помер від розриву серця, тварини не розуміють, що таке війна й вибухи.
Попри складне становище ми допомагали нашим військовим. У мене багато знайомих серед мотоциклістів, які мешкають і в містах, і в селах, які допомагали слідкувати за рухом ворогів.
Страшно від невідомості. Страшно, що гине стільки наших людей. Лячно від того, що невідомо, чи буде куди повернутися. У батьків будинок вже не дуже придатний для життя. Квартира, де я мешкала у Херсоні – без вікон, ще й квартири під нею були затоплені. Виїжджали всі з одним рюкзачком речей, багато речей так і залишилися вдома, можна сказати, що всі. Яке буде життя далі – невідомо нікому…
Ви згадували, що деякий час жили в окупації. Можете розповісти, коли Ви вирішили все-таки покинути рідне місто? Ваша родина переїхала разом з Вами?
Так, ми жили в окупації півтора місяця. Їхали ми разом з моїми батьками. Батьки мешкали в іншому місті, це 70 кілометрів від Херсону. Ми з ними домовились зустрітись неподалік від Херсону. Знайшли таксиста, який погодивсь вивезти нас, адже на шляху чекала купа російських блокпостів. Десь о 6 ранку ми виїхали до міста Дар’ївка. Багато кому було насправді морально складно виїжджати через те, що там твій будинок, можна сказати, усе твоє життя там.
Виїжджати, мабуть, було страшніше, ніж лишатись там, тому що не було ніяких домовленостей, зелених коридорів. Коли ми їхали, то потрапляли під обстріли росіян. Деякі люди виїхали на мотоциклах та велосипедах. Росіяни зупиняли нас просто на дорозі посеред поля в той момент, коли наші стріляли по їх позиціях, тобто вони прикривались звичайним мирним населенням. Було дуже багато нарікань, жартів щодо того, «навіщо ви туди їдете, ви ж чуєте, хто зараз обстрілює, звідки ці уламки з’являються, це ж не ми обстрілюємо, ви ж бачите». Обшукували все, брали, що хотіли, навіть такі дрібниці, як знеболювальне. У той час, коли обшукували машину, бувало, що декілька разів у тебе за спиною знімали зброю з запобіжника. Ти чуєш цей звук і не знаєш залишишся живим чи ні. Відчувалось, наче ти зробив вдих і весь час, що ти їхав на підконтрольну територію, ти взагалі не дихав. І тільки тоді, коли ми побачили український прапор, змогли видихнути. Я спілкувалась з багатьма людьми, усі кажуть, начебто все було в сірих тонах. А коли ти вже виїхав на підконтрольну територію, то почав дихати й розрізняти кольори.
Важко уявити, що Вам та Вашій родині довелося пережити. Ви знайшли свій спосіб боротьби з окупантами – це надзвичайно круто! Розкажіть, як виникла ідея аукціонів та коли відбувсь перший?
Спочатку це була лотерея. У мене час від часу аукціони та лотереї. Виникло це взагалі з того, що я побачила, що деякі люди за донати розігрують речі, що самі виробляють. Тому вирішила спробувати щось зробити зі своєю картиною.
Перша лотерея в мене була у жовтні 2022 року, тоді я намалювала картину з черешнями. За неї ми зібрали десь 6500 гривень. Я вважаю, що це досить непоганий внесок до основного збору.
Потім я познайомилась з одним рівненьким художником (Костянтином Качановським), який мене познайомив з Кольою Сєргою. Другу картину я вже підписала у Колі. У новинах я побачила, що пілот Karaya (Вадим Ворошилов) катапультувався. Я йому написала і він мені відповів – це одразу підняло мені настрій. Ми домовились, що я підпишу у нього картини. Одна з них буде розіграна на аукціоні, а друга буде їздити по виставках. Першу картину в мене викупили минулого року орієнтовно за 7-8 тисяч гривень. А друга картина вже була на трьох виставках у Києві.
Єдине, чого мені не вистачає на всяких таких штуках – це активності моєї аудиторії та знайомств. Я знаю, що проводяться різноманітні офлайн аукціони, але я не можу знайти спосіб туди потрапити й подати свою картину. Я гадаю, що не кожен може отримати підпис пілота – героя України, тому це дуже крута штука, на яку знайдеться багато охочих.
Ви згадували, що крім аукціонів ще проводите лотереї. Що розігруєте та де шукаєте лоти для них?
Бувають гільзи з літаків, підписані пілотами, фото пілотів з підписами, шеврони, світильник був зроблений з ПТАБу (протитанкової авіаційної бомби), турнікети, ну і картини звісно.
Ви самі займаєтесь цим чи Вам хтось допомагає?
Усе, що повʼязано з картинами – сама. Іноді допомагають близькі зі зборами, іноді підписники створюють собі банку й закривають частину збору.
Картини з підписами відомих людей та наших захисників – це справді дуже круто! Як Вам вдається це втілювати? Як ви шукаєте цих людей чи можливо вони Вас знаходять?
На жаль, мене якщо знаходять – то просто підписуються, а я вже запитую щодо такої взаємодії. Але зазвичай сама шукаю людей та охочих допомогти.
Чи пам’ятаєте найбільшу суму, яку вдалось зібрати за один аукціон чи лотерею? Що це було? Чи ведете ви облік загальної суми, яку Вам вдалось зібрати?)
Так, це була картина з підписом пілота армійської авіації Birdie. У тій лотереї зібрали 30 000 тисяч гривень. Саме за лотереї та аукціони понад 100 000 гривень загалом точно, а з усіх зборів за 2 роки близько 2 мільйонів гривень.
Як ви обираєте твори для аукціонів? Чи маєте якусь особливу тематику, чи певний стиль для картин?
Якщо це буде підписуватись у військового, то це може бути його логотип, логотип бригади або щось пов’язане з його тематикою (літак, гелікоптер).
А в інших людей це може бути що завгодно.
Чи стикались Ви з критикою у вашій волонтерській діяльності?
Іноді писали чи не задорого для картин, а так – ні. Одного разу я розігрувала шолом російського пілота, який підписав наш пілот. Тоді я була висміяна російським телеграм-каналом мені довелося на тиждень закривати сторінку, бо посипалось багато негативних коментарів з болота.
Розумію, що це жахлива ситуація. Не хотілось покинути справу після цього?
Після цього ні, нагнітає, коли збори йдуть усе складніше й складніше. Ти вигадуєш усе, аби зацікавити людей, а воно не йде, тоді така думка з’являєтся дуже часто. Багато відомих блогерів закривають збори максимум за тиждень і без усіляких призів, а тут буває збір може тривати й місяць.
Розумію, з цим зараз стикається багато волонтерів. Сумна тенденція насправді. Як Вам вдається зберігати мотивацію та ентузіазм у такий складний час?
Це точно. Чесно, сама не знаю, просто не хочу, щоб окупація була всюди, не хочу, щоб це відчули всі, не хочу, щоб ворог був на нашій землі, не хочу, щоб гинули люди. Але хочу зробити внесок у Перемогу. Люди мають зрозуміти, що треба допомагати військовим, бо потім буде пізно.
І якби це не звучало, але на допомогу сімʼям загиблих, я не маю звісно нічого проти цього, збирається грошей більше і швидше. Та річ у тому, що бувають випадки, коли ті донати важливіше направити на збереження життя військових. Тому надзвичайно важливо зробити це вчасно.
Погоджуюсь з Вами! Як Ви використовуєте зібрані кошти, на які потреби вони йдуть?
Це буває все що завгодно: від білизни для поранених до дронів та гвинтівок.
Можливо у Вас є якась історія, яка Вас зворушила під час волонтерської діяльності?
Найбільше мене зворушує, коли військові донатять або дружини загиблих військових, це найщемливіше для мене. Це та допомога, яку я б не могла приймати, та іноді вони навіть наполягають.
Яку пораду Ви можете дати людям, які хочуть поєднати творчість з волонтерством?
Розраховувати свої сили, не хапатись одразу за декілька зборів і не намагатись допомогти всім і одразу. Обережно підходити до продукту своєї творчості, іноді він може бути не зовсім доцільний для благодійного розіграшу. Наприклад, якесь зображення може бути неприйнятним для наших військових.
Яка Ваша найпотаємніша творча мрія?
Мрію підписати картину у Залужного (хоч у нього і є моя картина з кавуном, але особисто ми не бачились), ще одну – подарувати Буданову. Хочу мати змогу провести дві власні тематичні виставки.
Бажаю Вам успіху у реалізації Ваших задумів і мрій. Вони неодмінно здійсняться! Що найперше Ви зробите після нашої перемоги?
Поїду на море і на риболовлю з пілотами.
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Редакторка – Гарець Катерина
