Для Вікторії Антонюк волонтерство з часом стало не просто способом допомагати, а усвідомленою відповідальністю — взяти на себе конкретну справу й довести її до результату. У другій частині розмови Вікторія також розповідає про українське волонтерство очима людей за кордоном і пояснює, чому підтримка іноземців особливо цінна — адже для них допомога Україні є свідомим вибором підтримати людей і країну, з якими вони не мають особистого зв’язку. Іноді готовність приходить уже тоді, коли починаєш діяти.

До повномасштабного вторгнення Вікторія Антонюк навчалася на маркетологиню, працювала над першими проєктами й лише починала визначатися, чим хоче займатися далі. 24 лютого вона була у рідних Чернівцях. Коли до міста почали приїжджати люди, які були змушені залишити свої домівки, Вікторія разом із друзями долучилася до волонтерської роботи: сортувала речі, пакувала гуманітарні вантажі й робила все, що було потрібно в той момент. У першій частині розмови Вікторія розповідає, як пройшла шлях від перших кроків у волонтерстві до системної роботи над благодійними проєктами, як за цей час змінився її підхід до допомоги та з якими труднощами доводиться стикатися.

Після важкого поранення Іван Роман пройшов шлях від лікарняної палати до параспорту — стрільби з лука. Сьогодні разом із дружиною Ларисою Василюк вони щосуботи повертаються до лікарні у Львові, де колись проходив реабілітацію Іван. Але вже не для лікування, а як волонтери — щоб допомагати іншим пораненим військовим, а також цивільним повірити, що життя після втрат триває. Лук, власний досвід і переконання, що добро має повертатися добром, стали основою їхньої волонтерської роботи.

Волонтерство може мати різні форми — від прибирання занедбаної території та висаджування рослин до пошуку історичних фактів в архівах, екопросвіти й терапевтичного садівництва. У Львові простір «Розсадник» став місцем, де ці напрямки перетинаються: тут відновлюють територію, вирощують рослини для міських ініціатив, допомагають людям соціалізуватися та відновитися через взаємодію з природою. Усе це вже шостий сезон робить команда волонтерів, яка починала з розчищення занедбаної частини парку, а сьогодні поступово перетворює її на відкритий простір для нових волонтерських ініціатив. 

Війна торкнулася кожного з нас. Усі змінилися, змінився й устрій організацій. Цей матеріал буде присвячено змінам, які торкнулися нашої героїні — Марти Чебан у її волонтерстві з початком війни. Як змінювалося середовище, у якому вона виросла; як усередині великої спільноти проявились конфлікти й розбіжності в поглядах; як демографічні втрати вплинули на саму структуру організації; як вона особисто переосмислила свою роль — спробувала новий для себе вид волонтерства після перерви та чим живе зараз.

Для одних волонтерство почалося з війною у 2014 році, а для інших — у 2022-му. Проте волонтерство було й раніше — це незаперечний факт. Просто мало хто знає, яким воно було тоді. Наша героїня — Марта Чебан — волонтерка до глибини душі. Це вже спосіб її життя, який вона обрала задовго до того, як це стало масовим явищем. Усе починалося в Тернополі, у ті роки, коли волонтерство ще не було модним чи популярним — коли людей, готових допомагати безкоштовно було дуже мало. Проте наша героїня почала й не тільки почала, а й продовжила діяти далі.

У перші дні широкомасштабного вторгнення Ірина Алексєєва думала лише про те, як врятувати двох маленьких доньок і пережити окупацію рідного Іванкова на Київщині. На другий день після деокупації разом із чоловіком вони створили волонтерський центр, який займався гуманітарною допомогою, а через місяць сконцентрувався на плетінні маскувальних сіток. За понад чотири роки їх тут сплели майже 100 тисяч квадратних метрів, підібравши під конкретну місцевість — від соснових лісів Чернігівщини до степових просторів Херсонщини.

Для Олени Мосендз волонтерство нерозривно пов’язане з її особистою історією. Вона народилася на Херсонщині, і 24 лютого 2022 року її рідна Нова Каховка опинилася в окупації. Там залишилися її мама, бабуся, брат із родиною та друзі дитинства. Сама Олена в той час була у Львові й шукала спосіб бути корисною та допомогти тим, хто залишився на окупованій території. Разом із подругою вона почала передавати медикаменти цивільним на Херсонщині. Коли шляхи передачі допомоги були заблоковані, Олена переключилася на підтримку військових медиків, на якій зосереджена й сьогодні.

У другій частині інтерв’ю Надія говорить про дружбу, стереотипи та соціальну ізоляцію, з якими досі стикаються люди з інвалідністю. Згадує 10-річну дівчинку з Донбасу, з якою познайомилася у Львові, розповідає про втому, моменти, коли сил майже не залишається, і про те, що допомагає їй продовжувати. А наприкінці розмірковує над тим, у чому полягає феномен українського волонтерства.

У першій частині інтерв’ю Надія згадує своє життя до повномасштабного вторгнення, розповідає про боротьбу з постійним болем і про те, як почала волонтерити. З нею говоримо про людей, яких вона зустріла за ці роки, про досвід, який змінив її розуміння того, що означає допомагати. Надія ділиться важливою думкою: іноді найважливіше, що ми можемо зробити для іншої людини, — просто бути поруч.

З перших днів повномасштабного вторгнення Юлія Качанюк стала частиною волонтерського руху: організовувала збори, доставляла допомогу українським захисникам на прифронтові території, до цієї справи приєднався і її маленький син Макар. Він декламував написані мамою вірші, допомагаючи збирати кошти для українських військових. Ми поспілкувалися з Юлією про те, як розпочався її волонтерський шлях, що стало для неї переломним моментом, яку особисту ціну довелося заплатити за бажання допомагати, що дає сили не зупинятися навіть після найважчих випробувань, а також про те, як за роки повномасштабної війни змінився український волонтерський рух.