Психологічна броня журналіста: як зберегти себе під час війни

Найгірше під час війни не вибухи. Найгірше, коли тиша. Вона лягає на груди важче за бронежилет. Ти знаєш, що після тиші завжди щось буде, і це «щось» рідко хороше. Ми, журналісти, не герої. Ми просто ті, хто не може відійти вбік. Бо якщо не знімеш, ніби й не було. І від цього страшно: реальність може зникнути, якщо її не покажеш.

Коли страх стає буденністю

Перший обстріл пам’ятаєш до секунди: звук, дим, як падаєш на землю і як потім руки тремтять, коли тримаєш камеру.

А далі – звикаєш. Уже не пригинаєшся під час кожного «виходу». Просто робиш свою роботу. Вмикаєш мікрофон, знаходиш світло, шукаєш слова.

А потім, коли повертаєшся в тил, не можеш заснути, бо тиша звучить гучніше за вибухи.

Люди, які залишаються

У кожному репортажі – чужий біль. Старенька, що втратила дім і не плаче, бо «сльози не гріють». Хлопець, який тримає кота замість брата. Солдат, що каже: «Не знімай моє обличчя, мама ще не знає».

І ти стоїш перед ними, стискаєш диктофон і думаєш, як не зламатися, коли не ламаються вони.

Психологічна броня – це не стіна

Броня – це не холод. Це здатність залишатись живим усередині.

Іноді вона в чорному гуморі колег, у каві з пластикового стаканчика на блокпості, у короткому повідомленні «живі».

Іноді – у сльозі, яку дозволяєш собі лише тоді, коли ніхто не бачить.

Бути свідком – теж поранення

Коли ти день за днем дивишся на руїни, мозок починає економити емоції. Але ті, що не вийшли – залишаються.

Журналісти теж мають право на терапію, на відпустку, на тишу. Бо інакше починаєш бачити світ лише через приціл об’єктива – і забуваєш, що є життя без шолома та бронежилета.

І все ж…

Ми повертаємось у поле знову й знову. Бо кожна історія – це пам’ять, а пам’ять – це зброя.

І, можливо, наша психологічна броня – це не байдужість, а любов. Любов до життя, яке ми намагаємось зберегти словами.

Редакторка: Гарець Катерина