UA
EN
24 лютого 2022 року ми всі прокинулись уже іншими людьми, так. Можете повернутись трошки у часі й описати, будь ласка, де ви були того дня, як розгортались події для вас?
Чим ви займались тоді у перші дні, тижні великої війни?
Квитки на поїзд до Харкова не знадобились… 24 лютого я мала повертатися із зимових канікул у Харків – місто мого студентства, проте війна внесла свої корективи. Мене чекала нова робота, новий семестр навчання, мирне життя, натомість отримала повну невідомість. Мені здається, це слово максимально передає мій емоційний і фізичний стан протягом першого тижня Великої війни. Невідомо, що робити далі, невідомо, що я зараз відчуваю, а може не відчуваю нічого? Проте, я була з тих людей, які сподівались на 2-3 тижні, березневий переворот в Росії та покладав надії на НАТО, яке закриє небо. Тож, очевидно, що наступним розділом мого сприйняття війни стали розчарування, зневіра, ненависть. Визначним фактором для мене стали переоцінка цінностей і усвідомлення того, що варто шукати новий шлях. Шлях, де моє життя буде цінним для країни. У часи, коли хтось по чужій волі його втрачає, моє – має докласти максимум зусиль, щоб змінити цю тенденцію, щоб приносити користь. Адже лише тоді в ньому буде сенс.
У Харків я так і не поїхала, але почала допомагати країні зі свого рідного міста в Кіровоградській області: мама, я, моя молодша сестричка долучалися до плетіння маскувальних сіток. Уся моя стипендія йшла на донати. Паралельно я шукала можливості для себе виїхати на навчання за кордон. Так і сталося, але навіть звідти, попри семи-, а згодом десятигодинну різницю в часі я волонтерила. Першим моїм досвідом волонтерства став на той час новостворений благодійний фонд Yellowblue Force Foundation. Я усвідомила, що можу допомагати Україні не тільки фізично або фінансово, але й своїми навичками. Тож, я доєдналась до комунікаційної команди Фонду, ми співпрацюємо і донині. Також я залучалась та волонтерила в проєкті Mentor Ukraine, покликаному допомогти талановитим студента з України отримати стипендію на навчання за кордоном. Для мене великою честю було співпрацювати з найбільшим в Україні благодійним NFT-проєктом — “Meta History: Museum of War”, який зміг зібрати понад $1,5 млн для країни. Зараз я волонтерю в благодійному фонді “Побач Перемогу”, який надає мілітарну допомогу, а також працює над відновленням зору для військових та цивільних, щоб якомога більше українців змогли побачити нашу перемогу.
Ви брали участь у Воєнному Хабі медіа мобільності від Фундації Суспільність, опишіть, будь ласка, ваш досвід в рамках цієї програми. В чому взагалі цінність таких стажувань, на вашу думку?
Якраз участь у Воєнному Хабі медіа мобільності стала остаточним аргументом до тези: “Я повертаюсь додому”. Мирне життя за кордоном я змінила життям в Україні й діяльністю, яка зробить і його також мирним. І я не прогадала з вибором. Так, ми всі ще боремося за мир, проте принаймні моя соціальна роль також його наближає. Усвідомлення важливості місії журналіста мені надала участь у програмі стажування. Тож відтепер я стараюсь розвиватися в цій сфері.
Можу сказати з впевненістю, що я відчуваю, що моя робота цікава і корисна одночасно. Проте є ще куди рости, є простір для змін.
Чому приділяєте найбільш своєї уваги та фокусу сьогодні та які зміни прагнете вносити кожного дня своєю роботою? Як хотіли б долучитись до покращення цього світу загалом і життя в нашій країні зокрема?
Мало щасливо прожити своє життя, мені принципово важливо робити когось щасливим. І чим більше таких людей – тим щасливіша я. Ось такий простий механізм щастя маю.
Так, зараз новинами особливо щасливим нікого не зробиш. Проте вони несуть правду, а ще маю на меті вже ж дочекатися того дня, коли одна новина зможе зробити щасливими аж понад 44 млн людей.
Чи є молодь України сьогодні рушійною силою прогресу і розвитку, на вашу думку? Що нам бракує, можливо, як представникам молодого покоління, аби дійсно змінювати країну та світ на краще?
Впевнена, що прогрес і розвиток у своє суспільство може привносити кожен, незалежно від віку. Проте молодь, має все ж величезне прагнення до змін, вірять в цей світ і в те, що його можна змінити.
Для того, щоб творити зміни, в нас є всі ресурси: ентузіазм, сили, доступ до інформації. Не вистачає лише віри в себе й усвідомленості, що ти можеш значити більше, ніж здається. Що зміни у світі можуть початися саме з тебе.
Можливо, дещо перегукується з попереднім питанням, але який внесок ви хочете мати як журналістка, громадянка України, людина для своєї спільноти, аудиторії, України у період молодості? Що прагнете зробити найбільше у ці, безумовно, прекрасні роки життя?
Насправді зараз важко щось планувати та задумувати, навіть мріяти в довгостроковій перспективі страшно. Війна принесла екзистенційну невпевненість, невпевненість у своєму майбутньому. Тож намагаюсь будувати плани на найближче майбутнє. Хочу створити щось своє для своїх. Стажуючись на Суспільне Культура, я вкотре зрозуміла, що дуже захоплююсь українською культурою. Подорожуючи Україною, я вкотре розуміла, як я люблю її міста і містечка. Тож зараз, хочу поєднати все в одне: створити проєкт про звʼязок культури, а саме розповісти, як культура кожного містечка України вплітається в глобальну культуру всієї країни й в наше ДНК. А ще хочу нарешті перестати писати “у шухляду” і спробувати себе у ролі авторки. Але це ще не точно, впевненості все ж бракує:)
Чи хотіли б мати можливість поїхати працювати/ вчитись за кордон на певний час?
Чи вважаєте великою проблемою відтік молоді з України в більш розвинені місця на планеті: Європу, США, Канаду тощо? Це явище, яке ми спостерігаємо, звичайно, вже довгий час. Набуло поширення ще задовго до початку великої війни, але, здається, що зараз через велике вторгнення та величезні проблеми ця ситуація буде тільки погіршуватись.
Як я згадувала, я мала змогу спробувати навчатися та працювати за кордоном. Безумовно, я вдячна за цей шанс і моєму ХНУ ім. Каразіна, зокрема соціологічному факультету, і Монреальському університету, що приймав. Проте, я усвідомила, що моє місце в Україні, тільки тут моє життя не стоїть на паузі. Тут мої рідні, тут я зможу самореалізуватися, тут я відчуваю свою цінність і важливість. І те, що я в силах щось змінити. За кордоном ти відчуваєш комфорт, вдома – жагу до змін, до змін на краще, як себе, так і своєї країни.
Для себе я вирішила, що безумовно, хочу ще брати участь у програмах обміну між університетами, навчатись на магістратурі за кордоном, аби перейняти досвід, отримати соціальний та культурний капітал. Проте застосовувати всі навички та знання, реалізовувати себе вдома – це принципова позиція.
Так, відтік талантів, на жаль, був завжди проблемою для нашої країни. Думаю, що усвідомлення своєї національної ідентичності має це виправити. Не кожен може на другий план прибрати свої інтереси і думати про майбутнє нації, зважаючи на її минуле і теперішнє. Це питання вибору. І будь-який з варіантів не можна засуджувати.
Якою бачите нашу молодь після нашої перемоги та себе зокрема? Чи це будуть невизначені у житті молоді люди, чи навпаки амбітні, зі знаннями та баченням, готові відбудовувати країну?
Наше покоління травмоване, але від цього тільки сильніше.
Думаю, війна – це неосяжна плата за право бути українцями. Це плата за те, щоб світ говорив про нас як про окрему сильну націю, яка не є частиною росії. Це плата за позбуття комплексу меншовартості, за популяризацію української мови, за відмову від ворожого контенту.
Війна перевернула наші уявлення, зробила позицію однозначною, дала розуміння, що все залежить від нас. Ми є поколінням, яке свідомо переживає війну. Це залишає свій слід в нашій памʼяті, змінює наші цінності та розмисли. Це робить нас сильнішими як націю, в авангарді якої буде молодь.
