UA
EN
Під час масштабного російського вторгнення в Україну багато людей були змушені покинути свої домівки та шукати притулку в інших країнах. Яна, 23-річна актриса і фотографиня з Києва, зараз живе в Берліні як українська біженка. Вона приїхала до міста всього за 10 днів до вторгнення і зараз працює в українській компанії FotovRamke, магазині-лабораторії аналогової фотографії в Берліні.
Всупереч викликам, з якими вона зіткнулася, Яна залишається зосередженою на своєму захопленні мистецтвом і фото.
Чи можете ви розповісти мені трохи про себе та про те, як ви приїхали в Німеччину? Яким був для вас процес пошуку притулку в Німеччині?
Мене звати Яна. Мені 23 роки, я з Києва. Приїхала в Берлін за 10 днів до повномасштабного вторгнення з хлопцем, який Берлінець. Я акторка, фотографка. Зараз живу в Берлині та працюю в українські компанії. Це магазин-лабораторія аналогової фотографії FotovRamke.
Можете мені розповісти про ваш досвід у фотографії та кіномистецтві в Україні ?
Так, в Україні я з восьми років була в дитячому театрі та знімалася в рекламі. Також я брала участь у створенні чотирьох фільмів, в одному з яких я зіграла найголовнішу роль.Це був “Стоп Земля”: саме від цього фільму я отримала найбільші відгуки. Премʼєра картини відбулася у Берліні, на Берлінале, та на Одеському кінофестивалі. Останній рік в Україні в мене дійсно був дуже насичений.
Я розпочала займатися фотографією у дванадцять років, на цифровому фотоапараті, а вже через три роки я відкрила для себе плівкову фотографію. Зараз я розумію, що мені це подобається найбільше. Я мала багато комерційного знімання в Україні, працювала як контент-менеджерка в соціальних мережах, але вже згодом я вирішила, що більше не хочу займатися комерційною справою. Зараз я зосереджена на історії з мистецтвом і над тим, щоб просто бути фотографинею.
Ви сказали, що прем’єра була в Україні та також в Німеччині. Чи є певна відмінність у відгуках від Українців і Німців ?
Насправді через пандемію я не змогла приїхати на премʼєру фільму в Берлінале. Коли його презентували, мені було цікаво чи змогли вони зрозуміти нас з субтитрів, чи змогли вони зрозуміти українську творчість через власну європейську призму. Виявилось, що так, тому що ми отримали нагороду в нашій конкурсній програмі, де нас оцінювали підлітки. Від українців також був великий відгук, бо це була Одеська прем’єра.
А вже в Києві прем’єра відбулась 20 січня 2022 року, за місяць до початку повномасштабного російського вторгнення. Було неймовірне відчуття ейфорії, це був дуже приємний досвід, але зараз трішки боляче, бо тоді я не встигла насолодитися цією першою славою. Зараз в Німеччині іноді бувають покази, я скоро поїду, до речі, в Горліці, дуже маленьке містечко, куди мене запросили від кінотеатру. Також до цього покази пройшли в Лейпцигу, Берліні та у Португалії, під час кінофестивалю “Молодість”. Фільм продовжує отримувати нагороди та це дуже приємно, що творчість живе. На жаль, кіноіндустрія в Україні наразі не існує, або існує тільки на волонтерських засадах, без грошей і без великих проєктів.
Як ви вважаєте, чи змінилось ставлення європейців після повномасштабного вторгнення до української творчості?
Стовідсотково змінилося. Багато людей бажають відкривати українське, читати та дивитися. Звичайно, мій хлопець заангажований, бо він жив в Києві пів року, але навіть в ньому я бачу цю зацікавленість і в мові, і в літературі.
Можете мені, будь ласка, розповісти про ваші перші дні в Німеччині, вже після того, як почалось повномасштабне вторгнення?
Я приїхала як туристка. Приїхала просто відпочити від цієї напруги в Києві, яка наростала щодня. Я відчула занепокоєння батьків мого хлопця Люка, вони дуже сильно переживали за мене і намагалися підтримати.
Чим саме проявляється підтримка з боку батьків вашого хлопця?
Після повномасштабного вторгнення я пам’ятаю, що ми щодня ходили на демонстрації та як можна гучніше проявляли власну позицію. Я пам’ятаю, що постійно була на зв’язку з родиною та друзями. Дуже сильно переживала, але все ще не уявляла що це назавжди (я маю на увазі на довгий період). Також змінилось ставлення в колі друзів мого хлопця, бо вони почали дуже співчувати. Побачила більше зацікавлення про те, як в нас в Україні. З мого боку було дуже багато порівнянь, що тут в Берліні не так, як в Києві й таке ставлення в мене було довго, десь пів року. Стан, коли ти просто постійно шукаєш щось, що було схоже на твоє рідне місто.
Ми жили з батьками Люка, у його маленькій кімнаті, там я відчувала себе дуже погано, навіть не дивлячись на те, що його батьки купували мені одяг, нитки, щоб в’язати. Разом готували українські страви, дивились фільми українською. Не дивлячись на турботу, яку вони мені давали, все одно це не було моє місце, не те місце, яке я обрала. Всі мої речі залишилися в Україні. Я думаю, що знову почала жити, а не існувати, коли ми з хлопцем переїхали на зйомній квартирі.
Що ви маєте на увазі під “знов почала жити”, тобто до цього це було лише існування?
Так, це було існування, не було ніяких планів. Я хворію на депресію і в мене почався рецидив. Я працювала з психотерапевтом, тобто перший місяць з повномасштабного вторгнення я була на якомусь адреналіні, коли я намагалась захостити всіх, кого я можу, знайти всім якусь допомогу, підтримувати, але потім прийшло розуміння, що війна надовго, що мої сили допомагають локально, але вони не можуть зупинити наступ військ в Києві, де живе моя мама, я не можу забрати її, бо вона сама не хоче.
Чи було або є у Вас відчуття провини за те, що Ви та людина, яка вижила?
Звичайно. Я відчувала, що якби не мій хлопець, я б нікуди з Києва не поїхала. Я була настільки впевнена, що нічого не відбудеться, що я не брала нічого важливого з дому. Почалась провина, що я в Берліні, в безпеці, а краще, щоб я була там і страждала з усіма. Згодом це пройшло, бо я зрозуміла, що бути біженкою – це зовсім не легко. Це не те саме коли людина переїжджає, бо заздалегідь це планувала. Звичайно, я не можу сказати, що мені гірше ніж українцям в Україні, але і порівнювати обидва стани не можна. Мені здається, що всі українці, які проживали в Україні на момент, коли почалось повномасштабне вторгнення, постраждали. Вимушена еміграція – це неприємна подія, бо ти ніяк до неї не готувався і це неможливо було передбачити.
На які труднощі Ви натрапили, як українська біженка в Німеччині?
Мова. Не дивлячись на те, що якісь прогресивні молоді люди в кав’ярнях знають англійську, представники державних та соціальних установ не знають англійської або відмовляються нею обслуговувати. Була потрібна допомога батьків Люка і самого Люка, бо я не розуміла як тут все працює.
Чи стикалися Ви з дискримінацією до Вас або до інших українців в Німеччині?
Саме я не стикалася. Через бюрократію, звичайно, люди, які працюють в соціальних установах, не були задоволені коли я приходила, тому що в них стало ще більше роботи.
Якою була підтримка української громади та інших організацій ?
Мабуть, інформаційна. Люди створювали чати в Telegram, де багато допомагали. Можливо, мені трохи не вистачало, щоб українці, які спілкуються німецькою, взяли б на себе цю тяжку історію те, що ти не знаєш мови та правил країни. VITSCHE організовували проукраїнські протести. Потім вони також разом з creative culture Berlin створювали заходи на яких юридичні компанії давали поради творчим людям. Наприклад, як подаватися на гранти. Там були локальні організації пов’язані з кіно, музикою, мистецтвом та літературою. Я там знайшла юристів, які мені безплатно допомогли податися на фриланс.
Які Ваші довгострокові цілі в Німеччині?
Насправді це дуже важко, але я прийняла факт, що я тут залишаюсь і це тепер моє місто і я б хотіла вивчити німецьку мову, щоб мати можливість безплатно здобувати освіту. Тут дуже хороші можливості для мистецтва. Я вже зробила один проєкт, за підтримки американського посольства і європейського союзу, найближчим часом повинна бути виставка. Моє перше завдання – знайти роботу, я вже виконала, залишається виконати друге – перестати нервувати, дати собі розслабитись, тому що я тут захищена і соціально, і фізично.
Що Ви порадите іншим українським біженцям, які розглядають можливість переїзду до Німеччини?
Підготуватися що тут все займає довгий час, це бюрократична держава, до цього потрібно морально підготуватись. Вивчити мінімальні права в цій країні, щоб убезпечити себе і бути свідомим.
Чи Ви б хотіли щось сказати німецькому уряду чи німцям загалом про свій досвід українського біженця в Німеччині?
Вони вважають, що у всьому винні мігранти й газ дорожчий через Україну. Мені дуже б хотілось сказати, що мігрантам тут складно і це важкий досвід і хотілось би більше підтримки від німців. Також я б хотіла, щоб більше німців виходили на протест на підтримку України та не розглядали можливостей не давати зброю, а також прочитати книжку Сергія Плохія “Брама Європи”. Можливо, зробити лекції по університетах, де будуть розповідати історію України й де будуть показувати, що це не збройний конфлікт, а це агресія фашистів росіян, які намагаються знищити українців.
Також я б хотіла звернутися до українців, які в інших країнах, не тільки в Німеччині, розмовляти українською мовою, бо саме так ми показуємо хто ми є і якої національності.
Матеріал підготовлений журналісткою Алікою А., студенткою ТНУ І.Вернадського для Українського медіа truthfulreporting.org в рамках проєкту “Життя Українців в Канаді та Німеччині після початку масштабного російського вторгнення”