
Як ви починали свій шлях? Розкажіть про найперші свої волонтерства. Як ви їх знаходили, які були складнощі?
У мене довга історія з волонтерством. Колись у школі в мене була англійська мова факультативом, але в мене не було грошей, і з усього класу тільки двоє людей не ходили на англійську — я й ще один хлопець, двійкар. Але в мене є старший брат, і він був у спортивному класі. Там, звісно, всі не дуже хотіли вчитися, а він був відмінником. І за те, що він такий класний, чемний, прикольний, вчителька, яка вела англійську, сказала, що може мене вчити безоплатно.
На одному факультативі в нас якраз була тема про волонтерство. Я тоді вперше дізналася, що це така діяльність, коли ти своєю експертністю ділишся безкоштовно. І мені здалося, що це знак, ніби мене взяли безоплатно сюди, й викладачка волонтерить для мене. І мені захотілося теж волонтерити, щоб віддячити за це.
Я ходила, долучалась, прибирала в межах ініціативи «Зробимо Україну чистою» з мамою, з подружками: то озеро прибрали в Тернополі, то парк, то саджали дерева. Що могли, те й робили. Складнощів на початку, здається, не було, бо мама рано почала працювати в IT й навчила мене гуглити. Тому я просто гуглила, якщо щось не розуміла — розбиралась, і мені цього вистачало. А взагалі більше я ті волонтерства організовувала, а не шукала — завжди підбивала всіх щось прибрати, щось зробити, щось організувати.
Як ви потрапили до Пласту?
У мене є двоюрідна сестра, яка мене затягувала на різні гуртки, а потім сама зникала, а я лишалася — бо мені було соромно казати людям, що мені не подобається. З Пласту вона теж встигла втекти, але я сказала: «Я вже знаю всі ці твої штучки, і я не поведуся». Ми поспорили. Та я програла сестрі чотири заняття в Пласту.
У Пласті ти займаєшся в гуртках. Гуртки одностатеві, там до десяти людей у кожному класі. І за віком тебе розподіляють туди, де є місце, вибрати, з ким ходити, особливо не можна. У сестри якраз було мало людей у гуртку, і вона покликала мене до себе. Мені там сподобалось — веселі дівчата, спілкування на різні теми, якась робота, десь волонтерство, прогулянки в парку, пікніки. Прикольна движуха, хоча мені й з друзями цього вистачало, ще й їздити треба було в центр з околиці Тернополя.
Лишилось одне заняття, і сестра сказала: «Все, влітку я тебе не чіпаю, а восени підемо на день народження до хлопчачого гуртка». А хлопці… Показала нам фотки, і це виявились буквально всі секс-символи Пласту того часу. Я така: «Все, підемо». Коли я прийшла, виявилось, що вона їх попросила заздалегідь — мене там оточили з усіх боків, запрошували на танці, розпитували, хто я така. Ну коротше, оточили мене увагою. І все, я вирішила лишитися в Пласті.
З якими труднощами ви найперше зіткнулися в Пласті? Як ви з ними справлялися?
На початку труднощів якраз не було, дуже класне середовище. У школі я звикла, що завжди від тебе щось вимагають — от, наприклад, я добре знала математику, і мене відправляли на олімпіади, а в хор не брали. А тут якраз можна обрати, що хочеш — пробуй усе, і дуже класно, що тобі ніхто не казав, що ти погано чи добре співаєш, бо переважно всі там були аматорами й робили, що хотіли. Це було середовище дослідників — усім усе цікаво, усі пробували, і було байдуже до якихось оцінок.
А коли мені виповнилось 18 і можна було набирати свій гурток, тоді почались труднощі. Це були 2000-ні роки в Тернополі, така діяльність була дуже непопулярною, місто невелике, мені було дуже складно набрати гурток. І я зіткнулась з тим, що коли ти сам щось робиш — це одне, а коли маєш бути лідером, кимось керувати, менеджерити — це вже інше, і мені здавалось, що це взагалі не моє, все складно, бо я навіть дітей не можу набрати, а що я з ними буду робити. Це другий рівень роботи в команді, коли береш відповідальність ще й за когось. Тут мені було трохи складно.
З дорослішанням це якось усе минуло само. Якихось особливих труднощів більше не було.
Хто чи що найбільше вплинуло на вас у перші роки в Пласті?
Найбільше вплинуло саме середовище, де все можна. Немає прав, немає взагалі таких категорій — правильно-неправильно. Ти хочеш щось зробити — робиш, як умієш, можеш попросити допомоги, можеш сам зробити, можеш зібрати команду. Може, хтось до тебе приєднається: «О, я теж цим цікавлюсь, нумо разом». Дуже нечітке, універсальне середовище, де реально можна робити все, що хочеш.
Я довго не могла повірити, що так буває, що тебе ніхто не оцінює, не треба складати якісь іспити. І навіть якщо ти все робиш погано, не раз, а разів сто — це ніяк негативно на тебе не вплине. Це середовище позитивно на мене вплинуло, я розкрилась, стала впевненою в собі, і за це щиро дякую.

Розкажіть про свій шлях до ролі виховниці в Пласті. Що було найскладнішим у цій ролі?
Шлях був недовгий. Просто всі дівчата з мого гуртка, які довго ходили до мене, повступали в інші міста або країни. Я лишилась одна в Тернополі. І мене так затягнуло. Мені там подобалось, і я хотіла далі лишатися в цьому середовищі, плюс я була дуже вдячна за те, що мені дали, тому коли я сама стала повнолітньою, хотіла віддячити за це.
Я переживала, що не впораюсь. Бо коли ти в гуртку до 18 років, можеш обіймати різні посади, і мені здавалось, що з багатьма я справляюсь добре. Але я вважала, що саме лідерська посада не для мене, і боялась, що з власним гуртком буде так само.
Але моя цікавість завжди сильніша за страх — це така риса характеру, за яку я дякую. Мені буває страшно, але й цікаво, і саме цікавість завжди перемагає. І тому я в рік повноліття пройшла всі потрібні тренінги й набрала гурток. Найскладніше було подолати страх, що я не впораюсь як лідер — керувати дітьми, брати відповідальність за когось. І, звісно, набрати гурток у невеликому Тернополі 2000-х, де ця тема була дуже непопулярна, теж було непросто.

Як батьки ставилися до вашого членства та волонтерств у Пласті?
Батькам завжди було байдуже, вони не мали часу на моє з братом виховання. Вони в такий спосіб самостійно вирішили дати нам багато довіри — може, тому, що ми були відмінниками.
Батьки мене за волонтерство в Пласті ніяк не засуджують, але особливо й не підтримують, і мені класно від такого нейтрального ставлення — я відчуваю в цьому якусь повагу до того, чим я займаюсь.
Як змінювався ваш характер та внутрішні цінності під час волонтерства в Пласті?
Я була дуже скромною дівчинкою, думала, що мені завжди чогось не вистачає. Хоч я й була відмінницею, але нас так виховали, що відмінник у нас — це мінімум, стандарт, а не привід пишатись собою. У Пласті я потрапила в безоцінне середовище, де тебе не засуджують за результат, і довго не могла повірити, що так буває. Коли повірила — сильно розслабилась і змінилась, розкрилась, стала впевненою в собі.

У яких волонтерських проєктах поза Пластом ви брали участь?
Спортивне волонтерство, саджання дерев, прибирання, допомога притулкам з тваринками, робота з ветеранами — багато всього. Легше сказати, де я не брала участь, ніж де брала. Прикольно, бо завжди якесь комʼюніті, прикольні люди-волонтери.
Які найнезвичніші волонтерства у вас були?
Складне питання, бо їх так багато було, що я вже до всіх звикла. Але трохи незвично мені працювати з ветеранами, бо я не емпат, і мені непросто — вони якось інакше бачать цей світ, на відміну від мене. Мені дивно, бо зазвичай я дуже проста, прямолінійна, а з ними треба трохи акуратніше, бо їх це може травмувати. Волонтерство в мене завжди асоціюється з певною атмосферою, у яку ти вливаєшся, бо там люди з близькими тобі цінностями.
Продовження історії — у другій частині матеріалу.
Редакторка — Гарець Катерина