UA
EN
Щоденний гул окупації
Я родом з Полісся, селища Іванкова Вишгородського району Київської області. Після закінчення школи весь час жила в Києві. Свого часу мала модельний бізнес, з чоловіком Геннадієм Попенком займалися організацією творчих заходів. Якби хто сказав, що тодішній досвід організації великих подій на декілька тисяч людей допоможе керувати роботою 200 людей під час війни — ніколи б не повірила.
За новинами не стежила: вдома не мала ні телевізора, ні радіо, увесь час як щаслива мама приділяла донькам — дворічній Святославі й дев’ятирічній Богдані. Чоловік оберігав від хвилювань, щоб не зникало молоко для доньки. Але не знаю, наскільки це було правильно, бо з початком широкомасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року я була зовсім розгублена. Покинули дім в чому були, тільки молодшій один комплект змінного одягу взяли. Чоловік якісь документи вхопив, але в поспіху забув усі паспорти.
Поїхали в Іванків до батьків, сподіваючись, що все швидко закінчиться, — і фактично рушили назустріч навалі. Поки обмірковували подальші кроки, виїхати вже не встигли — територія опинилася під окупацією. Це був найстрашніший для мене період життя, не дай боже нікому таке переживати. Суцільна безпорадність, безпомічність, нерозуміння, що буде завтра, що буде за хвилину.
Окупанти проклали над нашим селищем маршрут вертольотами, і майже щоночі летіли бомбити Київ. Одного березневого ранку було сонячно, тож вирішила хоча б трохи побути з дітьми на вулиці. Раптом гелікоптер завис просто між нашим будинком і господарською спорудою. Він був так низько, що, попри поганий зір, я бачила окуляри пілота, його волосся й навіть цифри на бомбі. Я не знала, чи він зараз її скине, але думала лише про одне: аби не на наш двір.
На щастя, лихо нас оминуло й тоді, і протягом усього часу окупації — російські військові до нас фізично не дійшли. Наша вулиця тупикова, виходить до річки, а вони таких вулиць боялися.
Біля мосту, що знаходився неподалік від нашого будинку, постійно стояв гул — на Київ рухалися довгі колони ворожої техніки. Коли ще був зв’язок, чоловік із зятем тихенько запускали дрон і передавали на Київ інформацію про їх рух. Одного дня ми почули, що колони повертаються, подумали, що передислокація. А потім настала незвична тиша. Ми вийшли до річки й побачили, як течією несе ящик від якихось боєприпасів. Приблизно за пів години пролунав сильний вибух — нас від землі підкинуло сантиметрів на 10. Згодом стало відомо, що окупанти підірвали міст. А повернення колон виявилося відступом.
Наступного дня дізналися: Іванків деокупували. Не повірили навіть: 1 квітня — День сміху. Це був день неймовірної радості! Намагалися знайти зв’язок, щоб подзвонити рідним, повідомити, що живі й здорові, бо ніхто не знав, що з нами.
Початок волонтерської справи
Вже на другий день після звільнення селища ми з чоловіком зрозуміли, що міст перебито, продуктів у магазинах немає, аптеки зачинені, банківські картки не працюють. Оскільки Гена працював у медійній сфері, вдалося домовитися про гуманітарну допомогу. Побачивши, як неорганізовано розподіляли іншу гуманітарку, вирішили створити власний волонтерський центр, де допомогу збирали, фасували й передавали насамперед тим, хто найбільше її потребував.
Коли через місяць ситуація з їжею й товарами першої необхідності налагодилася, чоловік, який пішов добровольцем до війська, запропонував плести маскувальні сітки. Він знав, що вони потрібні військовим, а я тоді сприймала їх просто як шматки ганчірок і не дуже захопилася ідеєю.
Це зараз можна придбати спеціальну основу для сітки, обрати необхідні кольори спанбонду. Навесні 2022-го цього й близько не було. Із землячками, які були зі мною з першого дня нашого волонтерського центру, який назвали 4.5.0 — фразою військових, що означає: «все добре, ситуація під контролем», почала писати дописи в соцмережах із закликами приносити тканину й старий одяг. Люди відгукувалися. Ми вибирали речі потрібних кольорів, закуповували нитки й самостійно плели основу.
Потім знайшли склад зі старим військовим одягом ще з 80-х — він був вологий, запліснявілий і мав нестерпний запах. Після розвантаження цілого КамАЗа кинули клич у Facebook із проханням допомогти з пранням. До роботи долучилися працівниці дитсадків, бібліотек, Будинку культури та інші жителі селища. Навіть одяг окупантів зрештою став частиною маскування для українських військових. Речі втікачів знайшли на покинутих позиціях у лісі, випрали в річці, висушили й уплели в сітки.
Перші полотна мали розміри 3×4 або 4×6 метрів — сьогодні це найменші формати, які ми виготовляємо. До того ж вони були важкими й не надто вдалими за відтінками.
Кожній позиції — своя «формула»: від перших спроб до власної технології плетіння
З часом я зрозуміла: якщо в сітці менше чотирьох кольорів, це вже «антисітка» — вона не захищає, а навпаки демаскує військових. Тому намагаємося максимально відтворювати природну палітру: використовуємо по чотири-шість варіантів зеленого, бежевого, а також чорний, сірий і коричневий.
Для цього прошу військових надіслати фото місцевості, яку потрібно замаскувати, і вже під неї підбираю тканину. Важливі не лише відтінки, а й розмір та розташування великих і дрібних фрагментів, що мають створювати природний малюнок без геометричних прямих ліній. Кожна позиція різна. Коли хлопці кажуть: «Я в лісі», уточнюю, який саме це ліс: листяний, сосновий чи змішаний, із темним чи світлим листям, із папороттю чи сосновими гілками під ногами. Так само важливо, це поле, дорога, річка, очерет, пісок або темна земля, і в якому регіоні — Херсон, Запоріжжя, Харків чи Полісся. Тому для кожної сітки я підбираю окрему «формулу» кольорів. Захисники кажуть, що наші сітки — топові.
Спочатку плели лише в Іванкові. Коли замовлень стало більше, ніж ми встигали виконувати, до роботи почали долучатися жінки з інших сіл громади. Сьогодні маємо дев’ять постійних сіл-учасників, а взимку, коли роботи на городах менше, приєднуються ще кілька. Тоді загальна кількість волонтерів перевищує 200, а в інший час стабільно плете близько 150 людей. У більшості це жінки, але є й чоловіки — водії, бо сітки — це також і логістика. Вихідних фактично немає. У нас є жінки, які навіть на Новий рік працюють до сьомої-восьмої вечора. Є волонтерка, якій 92 роки: їй уже важко ходити, але вдома вона складає та ріже стрічки. Іншій жінці, з Іванкова, 82 — щодня з восьмої до дванадцятої вона стоїть і плете.
А наймолодша наша волонтерка — моя Святослава. Вона починала із замітання, потім малювала для військових, а тепер разом зі мною ріже основу для сіток. Майже щовихідних заготовляємо по 200–400 метрів. Звісно, їй хочеться гратися, але вона жодного разу не відмовилася допомагати. Уявіть її бажання перемоги України, що свої дитячі заощадження вона відкладає на… танк.
На місяць нам потрібно в середньому 20 рулонів тканини. Вартість одного станом на сьогодні — 4 тисячі гривень, і ціна систематично зростає. Вдалося залучити партнера — український агрохолдинг. Підприємство виділяє кошти, яких вистачає на тканину, а на основу ми вже збираємо самі.
За моїми підрахунками, на сьогодні наш центр сплів для військових майже 100 тисяч квадратних метрів сіток. Це особливо багато з огляду на складну техніку плетіння, яка значно уповільнює роботу. Тож черга у нас стабільно становить місяць-півтора.
Також шукаємо для потреб військових холодильники, посуд, постільну білизну, подушку, матраци, ліжка, мікрохвильовки, одяг. Люди постійно долучаються, допомагають, і цей обіг речей не припиняється.
Коли сітки стають історіями і чому треба продовжувати
Хлопці телефонують і дякують за врятовані життя. Особливих історій було кілька, тож ми з чоловіком хочемо зняти про них фільм. Геннадій, який після трьох із половиною років служби через травму перейшов до роботи речником Міністерства ветеранів, уже написав сценарій.
Ось один із сюжетів, який відбувся насправді. Три екіпажі вирушили на виконання завдання. Коли над ними з’явилися ворожі дрони, один екіпаж встиг сховатися під маскувальною сіткою. Хлопці з другої машини перебігли до них, і це врятувало їм життя — їхню машину знищили. Третій екіпаж, на жаль, загинув. Загалом того дня маскування допомогло врятувати сімох людей.
Було й таке, що військові «забирали» нашу сітку в інших військових. Зайшли в магазин, виходять — а сіткою, якою був накритий пікап із необхідними речами, уже накрили іншу машину. Це визнання (сміється).
Останнім часом буває, що опускаються руки: потреб менше не стає, а можливостей меншає. Але пройде декілька днів, дівчата-волонтерки підтримають, зателефонують хлопці-військові: «Як вона вписалася — топова сіточка! Цілуємо вам руки». І ми продовжуємо.
Редакторка — Гарець Катерина
