27-ий день. 22 березня. Майже звичайний ранок, окрім віддалених «Градів» о п‘ятій. Але людська натура така загартована, що звикає до всього. Тож і я спершу панічно підлетіла з ліжка, прислухалась і заснула далі. До речі, вже насмілилась спати менш одягненою. Проте до піжами, як до Москви рачки. Хоча яка вже там Москва…
Розбудив мене біологічний годинник, який за час війни значно зсунув свої стрілки, і сонце. Яскраве весняне сонце. Коли бачиш таке в мирний час, дуже сильно хочеться жити. Коли бачиш таке у воєнний час, жити хочеться ще дужче. На столі стоять подаровані на восьме тюльпани. Вони розпустили свої бутони ніби закликаючи світле майбутнє, яке й так не за горами.
Встаю з ліжка, перевіряю повідомлення від друзів. Я вже не читаю новинну стрічку кожного телеграм-каналу. Мені стає достатньо короткого фронтового зведення, а ще кілька слів від Олексія Арестовича чи Євгена Карася. Не знаю, як назвати це явище. Примирення? Прийняття ситуації? Окей, залишимо це на потім. Якщо зранку мій мозок не готовий до потоку нової інформації, то до самоаналізу тим паче.
Роблю коротку зарядку. Тіло теж втомилось і переживає стрес, треба йому допомагати. Виходжу на кухню. Сім‘я трапезує, сміється й розповідає сни. Бабусі наснилося, що вона йде містом у шикарній зеленій сукні. Ми її обов’язково придбаємо після перемоги! А на сніданок, до речі, тост із авокадо. Дивно сприймати його не просто як їжу, а як жест нормального життя. Життя, яке було «до»…
Умиваючись і снідаючи, я подумки дякую всім, кому тільки можу, за можливість поїсти, поспати, за доступ до води й світла. Це важливо. Водночас відчуваю такий дисонанс! Я можу робити такі буденні прості речі. Я можу навіть трохи більше, у той час, коли люди просто сидять у вогкості й холоді, навіть не відаючи, чи вціліла хоч цеглинка їхнього помешкання.
Згадується мені, як у період ковіду (так-так, виявляється, що й ти був, але ми зараз маємо нагальніші турботи, ніж твої нові штами) всі писали в соцмережах: «От тепер ми по-справжньому цінуватимемо людей, свободу тощо». Ні, от ТЕПЕР! Тепер ми точно засвоїли урок про цінності, про дружбу, про волю, про життя.
Календар підказує, що сьогодні субота. Нам із мамою захотілось наблизити її до звичної попри чутні вибухи та якось відволікти одна одну. Як казав великий Шекспір, робота зцілює біль, тож навести лад у будинку було непоганою ідеєю. Головні відмінності цього ритуалу сьогодні – як можна швидше і як можна тихіше. Швидкість, бо «а раптом ховатись». Тиша, бо голосні звуки викликають тривогу. Хоча ця пані навіть фоном вже оселилась у наших головах.
Ще одна данина нормальності – мамина випічка. Її заспокоює робота з тістом, а запах кориці дарує відчуття, що близькі поряд і з ними все добре. І от поки я збираю думки у слова для зв’язного тексту, мама заходить до кімнати з тією булочкою. Смак ніби той же, але інший. Та ні, то насправді ставлення інше: ти сприймаєш це як манну небесну, а не як константу.
Наступним жестом життя «до» став похід за продуктами. Звучить дуже просто й буденно. Не буденно лиш те, що де-не-де пусті полиці з хлібом і водою, овочів небагато, проте є. Якщо чесно, я дуже рвалась піти по продукти, бо це така собі «прогулянка» через місцевий парк.
На 17-ий день уже немає тої паніки, що в перший чи другий. Пам’ятаю ті нескінченні затори й черги скрізь, де тільки можна стояти. Пам’ятаю ті натовпи із сумками на зупинках. А ще пам’ятаю водія таксі «кавказской наружности», який віз мене додому втридорога, а на фінал побажав гарного дня. Дякую тобі, чоловіче! Сподіваюсь, ти набрався совісті не дерти три шкури, якщо не виїхав, звісно.
Йдучи дорогою, я вдихала свіже повітря, раділа теплу й згадувала різні моменти життя, коли бачила якийсь рідний куточок. Вже без туги, а лише із приємним лоскотом усередині. Школа: тут я знайшла друзів, які й сьогодні зі мною, допоможуть навіть у цю хвилину. Ота лавка в парку – там був перший поцілунок і найщиріші розмови. Я тут народилась і виросла, тож кожен дюйм села має для мене значення. Понад усе я не хотіла б бачити ці місця зруйнованими вщент, бо тоді це означало б зруйнувати спогад, який я так ревно оберігаю.
Що ж, від ліричного відступу повернемось до жестів нормальності. Вечеря із сім‘єю. Ми так само чекаємо один одного до столу, ми так само радо слухаємо про день кожного навіть якщо зараз вони однакові.
Уже 19:00, час вимикати світло. У темряві загострюється слух, а спалахи здаються яскравішими. Хочете нову романтику весни 2022? Уже не модно спостерігати за зорями. Тепер пари дивляться на зарево та сліди від ракет. Батьки щовечора мають такий променад, тато розказує мамі що це і де, і їй не страшно.
Так проходить день, який хочеться максимально наблизити до нормального. Та навіть такий, він супроводжується почуттям вини й синдромом того, хто вижив. Нова болячка, яку опісля перемоги лікуватимуть тисячі.
Опісля перемоги, ми будемо лікувати багато чого: і спалений дощенту Харків, і мужній Київ, і родичів загиблих, і біженців. Будемо. Так само єдино і згуртовано, бо насправді Україна – Велика Держава, а не той золотоординський сусід.
