Війна, чужа країна та шлях адаптації

Фото з власного архіву

Війна, як і усі жахливі речі, завжди зустрічає нас зненацька. Вона залишається темним відбитком на серцях людей. Попри те, де ми знаходимося та що відчуваємо, ми намагаємося жити далі, розуміючи, що життя продовжується. Це стосується і тих, хто тікав від війни за кордон та робив усе, аби не зламатися.

Бондар Софія – юна дівчина, яка весь час жила в Україні, але через повномасштабне вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Там вона й намагається адаптуватися до нових умов, навчається та просто живе. Це розповідь про людину, яких сьогодні у нас безліч, і чия історія може здатися такою знайомою для тих, хто мав покинути свою домівку.

Софіє, розкажіть, як ви зустріли 24 лютого, перший день повномасштабного вторгнення? Які були тоді ваші емоції, чи були якісь міркування щодо переїзду до іншої країни у вас або у ваших родичів?

В ніч з 23 на 24 лютого я не спала, і вже була приблизно шоста ранку, коли збиралась йти спати, але в наш груповий чат з друзями прийшло повідомлення від друга з питанням, чи все у нас добре. До його повідомлення я ніяких вибухів не чула, тож не зрозуміла, з якої причини він вирішив це запитати, ще й о 6 ранку. Відповіла, що в мене все добре й поставила зустрічне питання: “А що?”. Він усе пояснив і я перші декілька годин перебувала в стані зневіри, що все це дійсно відбувається. Мама була не вдома, ночувала в моєї старшої сестри. Я їм подзвонила, запитала, як вони та що мені слід робити. Зібрала частину речей, переважно, це були документи і якийсь одяг і поїхала до них. Туди ж приїхали мій брат з його дружиною, бо в сестри найбільш безпечне планування квартири. Першу ніч провели в укритті, але з нами була маленька дитина, Ярослав, син сестри, на той момент якому було 3 рочки, який не розумів, чому ми знаходимось тут, скільки ще часу ми тут проведемо, хто всі інші люди, з якими ми перебуваємо в укритті та коли ми вже повернемося додому. Було дуже складно пояснити йому реальний стан речей, тому вдень 25 лютого вирішили повернутись до сестри додому й облаштувати в неї коридор і санвузол. До останнього не думала, що ми кудись виїжджатимемо, хоча родичі вже розглядали деякі варіанти. Вранці 4 березня зібрали необхідні речі й поїхати спочатку у Львів, а далі – як піде.

Тобто, певний час ви перебували у Києві. Що саме “підштовхнуло” вашу сім’ю переїхати?

Нашою мотивацією поїхати був страх залишитись без роботи й, безумовно, ключову роль зіграло те, що із нами була мала дитина. До Львова ми виїжджали усі разом, великою, так би мовити, компанією (я, мама, сестра, її дитина, брат та його дружина), але далі наші шляхи розійшлися. Брат з дружиною поїхали в село недалеко від Львова до її батьків. Ми ж пішли на потяг Львів-Перемишль. Натовпу було дуже багато, але оскільки ми були з дитиною, нас пропустили на початок черги, де були інші сім’ї з дітьми, люди похилого віку та люди з інвалідністю. Вагон був наповнений максимально, всі сиділи з дітьми, з тваринами, з сумками на руках, інші валізи й частина людей стояли в проході, деякі навіть в тамбурі потягу перед виходом.

Фото з власного архіву

Як пройшла поїздка? Чи довго це усе тривало?

Їхали ми достатньо довго, бо в якийсь момент наш потяг зупинився і простояв на одному місці приблизно дванадцять годин. Але поруч були волонтери, котрі годували нас. Коли приїхали до Польщі – там теж добре зустріли. Нагодували, напоїли, допомагали зорієнтуватись, що, де і як ми можемо зробити; подарували діткам іграшки. Приїхали в Перемишль ми пізно вночі та через годину вже сиділи на потязі на Вроцлав. Вранці були на місці, де декілька годин прочекали на наших родичів з Німеччини. І вже ввечері 7 березня ми прибули в табір для біженців в Лейпцигу. Там ми зареєструвались, переночували, і провели частину наступного дня.

Як проходив процес адаптації? Що допомагало?

Моя двоюрідна сестра, яка живе в Німеччині з самого дитинства, дуже багато допомагала нам з оформленням документів і з іншими питанням, які ми не могли вирішити без знання німецької. Саме вона знайшла німецьку сім’ю, яка погодилась допомогти біженцям, дозволивши проживання в їхній квартирі. Це була молода пара із маленькою донечкою. Ми жили разом з ними місяць, поки були в процесі оформлення різних документів і пошуку квартири. Німеччина на той момент дуже допомогла нам фінансово і досі продовжує це робити.

Що було далі?

Далі ми вже переїхали, трохи освоїлися в німецькому середовищі, почали ходити на курси з німецької мови.

Тепер про саму Німеччину. Якими були перші дні переїзду?

Перші дні було дуже незвично. Інша країна, інші люди, інше суспільство, інша мова. Якби не двоюрідна сестра – все було б набагато складніше. Але це все одно було не дуже легко. Декілька днів поспіль нам все ніяк не вдавалося потрапити на оформлення документів, бо була неймовірно велика черга, з якою за один день не встигали працювати, й багатьом доводилось по декілька днів поспіль приходити, аби таки потрапити на приймання. В перші два дні нам не вдалося потрапити в перелік тих, хто таки зміг потрапити на приймання. На третій день ми з мамою прийшли до будівлі о третій годині ночі, займати чергу заздалегідь. Були люди, які прийшли раніше за нас, тому ми були тринадцятими. Було холодно і хотілося спати, але цього разу нам таки вдалося оформити перші документи. Потім ми закінчували оформлення вже в інших закладах, тому з такими великими чергами більше не стикались.

Які речі суттєво відрізняють життя в Німеччині та в Україні?

Одна з перших відмінностей, з якою ти стикаєшся після прибуття сюди, – сортування сміття. Тут цьому приділяють більше уваги, ніж в Україні. Є 4 різні баки – для паперу, пластику і харчових відходів. Все інше, що не підходить ні під одну з цих категорій, йде в четвертий бак з іншими відходами. Скло потрібно викидати в спеціальні контейнери, які теж поділяються на декілька видів в залежності від кольору скла – біле, коричневе, кольорове. Якщо основні контейнери для сміття знаходяться в кожному дворі, то контейнери для скла розташовані переважно по місту. Для старих електроприладів і речей, які містять в собі небезпечні речовини, старі медикаменти тощо – існують спеціальні пункти прийняття. Спочатку було трохи незвично, проте зараз ми робимо це автоматично, не замислюючись.

Друга відмінність, яка мені дуже до вподоби, – кількість велосипедів у місті. Усі – від малих до людей похилого віку – їздять на велосипедах. Дорога до школи або на роботу, проста велопрогулянка з рідними чи друзями – велосипед тут є невіддільною частиною життя. Вже й сама приєдналася б до німців, але велосипеди тут дуже дорого коштують.

Наступна відмінність, до якої я й досі не можу звикнути, – це години роботи магазинів. Якщо в Україні ти без проблем можеш знайти продуктові й не тільки, які працюють цілодобово по 7 днів на тиждень, то тут таких не знайти. Більшість магазинів працюють з понеділка по суботу, а в неділю працюють лише на вокзалі, та й ті за скороченим графіком до шостої вечора.

Ще німці дуже люблять планувати все наперед. Без так званих “термінів” тут не обійтись. Termin з німецької перекладається як “зустріч”, “прийом”. Якщо ти хочеш щось зробити або з кимось зустрітися – краще планувати все заздалегідь. Саме тому потрапити до лікаря тут не так легко. Я так декілька місяців провела в очікуванні свого прийому.

Остання відмінність, про яку я розповім і яка мені дуже до вподоби, – це виставлення речей перед домом. Дуже часто можна йти вулицею й помітити коробку з якимись речами – від прикрас, одягу, взуття і декору до посуду, меблів, техніки абощо. Німці роблять це з речами, які їм більше не знадобляться в використанні, часто в гарному стані, а охочі можуть безплатно забрати це собі. В нас таким чином вже з’явилися принтер і навушники, які працюють, лампа для підлоги й багато інших крутих речей в гарному стані.

Фото з власного архіву

Щодо твоєї сім’ї, як усе проходило у них?

Почну з наймолодшого в нашій сім’ї – з мого племінника Ярослава.
Було дуже складно знайти для нього дитячий садок, оскільки усюди не було вільних місць. Потрібно було подавати заявку заздалегідь, як мінімум за декілька місяців до початку навчання там.
В нас на це пішло 5-6 місяці.
Зараз він ходить в одну групу з німецькими дітками, спілкується, грається з ними. В нього все ще є складнощі комунікування з ними, але тепер це дається йому значно легше, ніж на початку. Він вже трохи розуміє німецьку, а нещодавно почав ходити додатково на уроки з німецької для дітей. Загалом можна сказати, що він вже майже пристосувався до життя тут.

Стосовно мене: в Німеччині діє закон про те, що до виповнення повноліття ти зобов’язаний десь навчатись. Після виповнення 18 років це вже лише твій вибір, навчатися далі чи ні. На момент переїзду мені було ще 17 років, але я вже тоді завершила 11 класів української школи, тому мені вдалося замість навчання в школі чи ліцеї піти на інтеграційний курс. Серед охочих потрапити на той курс були й інші неповнолітні, але їм в цьому відмовили, оскільки вони ще були в процесі навчання.
Я провчилася там 2 місяці, а потім з’явилась можливість перейти в Berufsschule (професійна школа), куди приймають у віці між 15-18 років. Там в нас була змога вивчити німецьку на рівень вище, ніж це пропонували на інтеграційних курсах.
Паралельно нас вчать базовим знанням з декількох професій, але більший акцент робиться на вивченні німецької. Після цього я планую рік вчитися в Studienkolleg. Це навчальний заклад, в якому іноземці із закінченою середньою освітою отримують підготовку до вступу до університетів Німеччини. І вже після Studienkolleg планую вступати до університету.
Щодо моєї мами або сестри – вони мали піти на інтеграційний курс, після завершення якого скласти іспит на рівень знання мови. Після цього мають можливість далі працювати за своєю справою або ж навчитись іншій. Наразі сестра вже склала іспит, отримала сертифікат на знання мови й шукає собі роботу. В мами це проходить складніше, оскільки вона має певні проблеми зі здоров’ям, тому вона ще деякий час не зможе працювати.

Чи зустрічалися тобі інші українці поза межами курсів?

Так, я неодноразово зустрічалася тут з іншими українцями, але деталей їхньої адаптації тут я не знаю. Усім було певною мірою складно, більшість стикалась з приблизно схожими проблемами, але в кожного свій власний досвід перебування тут, про який я не дізнавалася детальніше.

Стосовно України: на твій погляд, як відносяться німці до України та українців? Чи зустрічалися тобі якісь речі, які підтримували б одну зі сторін у конфлікті (українські або російські прапори, мітинги, акції)?

Німці дуже відкриті до нас, на початку дуже багато допомоги від них було, та й зараз є. Хоча від деяких своїх знайомих я чула, що коли вони навчались в німецькій школі, то зазнавали булінгу від німецьких школярів, які викрикували гасла країни-агресора. Як це все було насправді й що там відбувалось, – не знаю, чула тільки поверхнево. В мене самої, на щастя, такого досвіду не було і, сподіваюсь, не буде.

І наостанок, скажи, будь ласка, чи збираєшся ти лишатися у Німеччині й надалі, чи, можливо, плануєш повернутися?

Найближчі декілька років житиму в Німеччині, бо планую тут навчатись. Але після завершення навчання хотілось би повернутися до України, бо я дуже сумую за нею і за близькими людьми, які там лишилися.