"Робили усе, що можливо": історія Іванни Пономаревої

Ця історія про Іванну Пономареву, маму, туристичного агента, українку. Іванна розповідає про своє життя до війни, пояснює чому прийняла рішення залишатись закордоном, якби важко воно їй не давалось, та ділиться своїм баченням того, якою буде наша країна після перемоги. 

– Розкажіть, будь-ласка, трошки про своє життя до повномасштабного вторгнення.

– До війни я жила в місті Черкаси з чоловіком і двома дітьми. Я працювала в туристичному агенстві, відправляла людей подорожувати. Люди подорожували багато, тому роботи вистачало. У мене дві доньки, тоді вони ходили в садочок. У чоловіка робота дистанційна, він живе вже більше 10 років в Україні, але є громадянином російської федерації. Якось так, тоді все було добре.

– За кілька тижнів до вторгнення було багато інформаційного шуму і напруги щодо можливого початку війни. Чи очікували ви тоді що може початись війна?

Розмови якісь були, але ми, як і всі, не хотіли в це вірити. Я пам’ятаю, як після перегляду новин розмовляла з чоловіком про це, особливо коли в останні тижні з’являлось багато інформації про бомбосховища, тривожні валізки. Також тоді були моменти пов’язані з моєю роботою, люди часто запитували про квитки закордон, щоб «перебути» поки все стихне, або про те чи варто кудись виїжджати. Звичайно у мене не було точної відповіді на друге питання. Мій чоловік не вірив в те, що може початись війна, і навіть розмовляти про це не хотів. Я не знаю, може це був психологічний захист, але він сміявся і вважав що це просто неможливо, казав: «Ти що, в 21 століття так щоб з танками, як в другу світову? Та ну, ти що, не видумуй. Зараз такого не може бути». Ніхто з наших друзів в це не вірив і не хотів про це говорити. Бо дійсно не хотілося думати про це. Хотілося вірити, що це просто якась політична гра, і далі це нікуди не зайде.

– Яким було ваше 24 лютого?

– Так склалося, що тоді я з сім’єю була вже не в Україні. В цей час щороку у мене і в чоловіка відпустка, і за 5 днів до початку воєнних дій ми виїхали у Таїланд і в нас були квитки на три тижні. Оскільки у нас різниця в часі – ми на 5 годин вперед, тому коли почали з’являтись новини про початок наступальних дій і про перші вибухи ми вже давно прокинулись. Ми почали обдзвонювати своїх рідних, деяких ми навіть будили, в Україні ще було дуже рано – 5-6 година ранку і багато людей ще спали: мої батьки, брат, друзі. Весь день ми провели на телефоні, на зв’язку з усіма рідними з намаганнями якось допомогти і чимось зарадити. Звичайно, було дуже страшно, і ти не розумієш як ти можеш допомогти звідси, і просто не віриться в те, що це відбувається. Зараз пройшло 9 місяців і досі важко згадувати цей день.

– Яким далі було ваше життя?

– Важко описати цей емоційний стан: це тривога і, мабуть, відчай, апатія. І це все вперемішку, мабуть, як в кожного з нас. Думки були різні: в один час здавалось, що потрібно їхати додому, бути зі своїм народом, якось боротись. З іншого боку, у мене маленькі діти, і я розумію, що тут я хоча би була спокійна, що мої діти в безпеці. Ну і знову ж таки, у мого чоловіка громадянство рф, і не було зрозуміло як повертатись і чи пропустять його на кордоні. Ці роздуми тривали досить довгий час, але все-таки, чоловік вмовив мене залишатися в безпеці і допомагати усім чим можемо звідси. Але ці сумніви залишаються й досі, тому що дуже хочеться додому. 

В перші дні, як і більшість українців, що знаходились закордоном, ми виходили на проукраїнські мітинги. Звичайно ми донатили на різні збори, волонтерські фонди. Також ми з чоловіком розповідали про те що відбувається в Україні нашим друзям закордоном, агітували їх жертвувати кошти на допомогу Україні. Намагались допомагати внутрішньопереміщем особам з одягом, з пошуками житла. Робили все, що було можливо.

– За чим ви сумуєте найбільше в Україні?

– Я багато подорожувала протягом життя, і я мала можливість пожити в інших країнах, але я чітко завжди розуміла, що в Україні мені найкраще. Мені вдома подобається все: клімат, розвиток нашої країни, відчуття своєї Батьківщини. Це все надихало і давало сили рухатись далі, розвиватись в своїй роботі, хотілось там виховувати дітей. Цього всього і не вистачає, всього, що у нас намагаються забрати. Українці дійсно дуже багато зробили для того, щоб нам було добре там, де ми є, і тому, можливо, з заздрощів, росіяни намагаються у нас це забрати. Тому, так скрізь добре, і мені подобалось подорожувати, але не залишатись десь жити. 

– З якими труднощами ви зіткнулись, коли вирішили залишитись в іншій країні?

– Ми з сім’єю вирішили залишатись в Тайланді, ця країна розташована в південно-східній Азії, дуже далеко від України. Тому жителів цієї країні війна в Україні турбує не так сильно, як, наприклад, європейців, ну і звісно країна не надає ніякої соціальної допомоги. І починати тут життя з початку насправді дуже важко. Ну і звичайно бюрократичні труднощі. Тут офіційна мова тайська, але, так як ця країна приймає багато туристів, то англійською тут теж можна порозумітись.

Дітям також було важко. З одного боку вони маленькі: меншій тільки виповнилось 4, а старшій 6, і це той вік в якому пристосовуватись до змін досить легко, а з іншого боку, вони все ж таки розуміли, що відбувається щось дивне. Якщо спочатку вони думали, що це просто відпустка, то звичайно через деякий час, вони не розуміли чому ми не повертаємось додому, чому вони повинні йти в інший садочок, спілкуватись з іншими дітьми, вчити нову мову. Вони також відчували наш емоційний стан, розуміли, що відбувається щось нехороше. Вони не могли спати по ночам, переживали, їм часто снилися кошмари. Ми намагались їм пояснити що відбувається і чому ми не можемо повернутися додому, і від цього їм ставало легше, але тим не менш, вони сумують за бабусею з дідусем та іншою ріднею, сумують за своїм домом.

– Чи приїжджали ви в Україну під час війни?

– В серпні я приїжджала ненадовго в Україну. Я їхала тоді без дітей і чоловіка, щоб вирішити свої деякі справи та побачитися з близькими. Тому, що діти залишалися в Таїланді, я була тут лише три тижні, але це були дуже щасливі дні. 

Вже починаючи з потяга в Київ відчувається незламність нашого народу. Більшість пасажирів – це жінки з дітьми, які повертаються додому. Ці люди повертаються додому, попри небезпеку, і це один з тих моментів, в які розумієш наскільки ж українці сильна нація. 

Ще хочу сказати, що дуже відчувалась різниця між тим, яку ти уявляв Україну зараз, і якою вона є насправді. Ти читаєш новини, і тобі здається, що всі люди тут живуть в постійному страху і переживаннях, але насправді ти приїжджаєш і розумієш, що це не так. Люди, замість того щоб розгубитись і впасти в паніку, навпаки, об’єднались і всі разом почали працювати заради спільної мети – перемоги, і це не може не надихати.

– Якою ви бачите Україну після війни?

– Ще сильнішою, ще більш впевненою країною. Ми вже показали всьому світові, що свого не віддамо. Ми вже по-справжньому об’єдналися заради перемоги, і тому я думаю, що ми ще раз об’єднаємось, щоб відновити все, що зруйнувала країна-терорист. Українці працьовиті люди, і досвід пережитого буде для нас сильним поштовхом до роботи над розквітом нашої країни в майбутньому. 

– Чи змінив вас якось досвід цих подій?

– Звичайно, ми всі змінилися, і ніколи вже не будемо такими як до війни. Прожити самому ті історії, які ти лише бачив в підручнику з історії і слухав від бабусі, звісно це тебе змінює. Коли я читала ті історії, мені здавалось, що я проживала і розуміла, що відчували ті люди, а зараз думаю, що ні, не розуміла. Насправді те, що можна прочитати чи послухати, воно було таким далеким від того всього горя, яке пережили люди. Тепер ми будемо тими, хто передаватиме наступним поколінням розуміння того, наскільки ж важливо знати свою історію і цінувати свою землю. 

– Дякую за те, що поділилися своїм досвідом. Слава Україні!

-Героям слава.