UA
EN
Учителька з окупованої Херсонщини пані Анастасія Кириленко сподівається на якнайшвидше звільнення свого селища. Про умови життя в захопленому регіоні, свою діяльність, думки щодо долі людини та сподівання наша героїня розповість нам особисто.
Вітаємо. Розкажіть, будь ласка, про Ваше життя до повномасштабного наступу
Я звичайна людина, дружина та мати, проживаю у сільській місцевості. До повномасштабної війни працювала вчителем мови та літератури у школі. На роботу завжди ходила із задоволенням, отримувала максимум позитивних емоцій від спілкування, особливо з молоддю. Маю педагогічний стаж понад 20 років, вмію легко та доступно подати матеріал, у якому перш за все намагаюся сама розібратися. Десь прочитала, що люди, які народилися в травні, приходять у цей світ, щоб навчатися, тому я вважаю себе вічним учнем, який пізнає різні речі.
До 24 лютого нам здавалося, що найбільша проблема освіти – це дистанційне навчання й пандемія. Нам не подобалося займатися в Зумі, тому що немає повноцінного контакту між учнем і вчителем. Бо дуже складно заохотити дітей та змусити їх активніше брати участь в обговоренні того чи іншого питання. Ми були впевнені, що це катастрофа і намагались опановувати різні онлайн-інструменти, можливі ігрові форми, щоб викликати інтерес школярів до важливих тем за 20-30 хвилин уроку (хоча вкластися у цей час було досить нелегко). Але з початку повномасштабної війни ми зрозуміли, що то все було лише початком випробовувань…
Кажуть, що коли в душі Везувій, то з емоціями важко впоратися.
Поділіться, будь ласка, як почався Ваш ранок 24 лютого 2022?
Мені зателефонувала колега майже о 5-ій ранку і сказала, що слід негайно збирати тривожну валізу. Я не могла зрозуміти, для чого все це потрібно, але вона мені чітко вимовила, що розпочалася війна: «Беріть свої документи, збирайте теплі речі й приготуйте укриття». Після цього я розбудила свою меншу доньку, і ми почали готувати все та намагалися подолати емоційний виплеск. Коли ти стривожений і рівень хвилювання зашкалює, то важко зібратися й критично мислити.
Перед світанком я вже чула якісь дивні звуки і думала, що то просто вітер розгойдав двері у сараї чи десь лопочуть фіранки, щось подібне до цього заважає спати, але то вже розпочалися обстріли. Це була дійсно трешова ситуація, як каже молодь. Про війну ми знали із книжок, фільмів, і нам здавалося, що можна бути героєм, партизаном, а коли все сталося, то виявилося, що зовсім нелегко бути тим самим лицарем і при цьому залишатися людиною, вміти керувати своїми емоціями, бути спокійною. Цей тривожний стан теж передається дітям, вони зчитують твій настрій і розуміють, що якщо мати не спокійна, значить не зовсім все гаразд.
Пам’ятаю той день, коли вперше побачила псевдовизволителів. Це сталося на вузенькій вуличці, коли я їхала на велосипеді: на зустріч мені рухалася величезна колона БТР-ів, машин з мінометами, де сиділа купа військових, які направляли автомати прямо на мене. Я мусила стати скраєчку, підійти до чийогось двора, але всюди було зачинено, не було можливості ніде сховатися. Мені хотілося розчинитися у повітрі, стати маленькою дівчинкою, крихіткою, якоюсь Дюймовочкою, щоб мене не побачили, проїхали повз. Таке відчуття мізерності через те, що ти не можеш нічого вдіяти, і не знаєш, що у голові у того окупанта, а можливо йому вже відданий наказ розстрілювати мирне населення. Наше село тоді ще не чуло про Бучу, Ірпінь (це сталося пізніше), адже заїхали до нас у перші дні повномасштабного вторгнення. Рашисти просто проїхали тією вулицею, і надалі я зустрічала сотні раз таких колон, більших і менших. Орки не дотримуються ніяких правил дорожнього руху: їдуть центром вулички дуже швидко (це не 40 у межах села чи 60 на його околицях), їм однаково, чи їдуть поряд машини, чи йдуть дорогою пішоходи, дітки, вони ніколи не пригальмовують.
Потім почалися подвірні обходи: російські військові демонстративно проїжджали на бронетехніці, попереду й позаду йшли солдати з кулеметами, зупинялися біля будинків, обдивлялися двори, будівлі господарського призначення. Серед них були зовсім юні та бувалі. Дехто по-інтелігентному просив вибачення за незручності, дехто відверто говорив, що мусять виконувати наказ командира, а дехто мав гострий холодний погляд, що аж тремтіло серце. Спочатку при зустрічі ми уникали прямого погляду в очі, проходили повз з опущеною головою, швиденько купували необхідне і тихо зникали. Пізніше стали зазирати у вічі й шукати ЛЮДИНУ, як це колись із ліхтарем робив Сократ. Непрохані гості й зараз скупляються в магазинах, на базарчику, розраховуються рублями та вимагають, щоб у місцевих приймали російську валюту. Час від часу до односельців навідуються до хат із запитаннями та претензіями: «Чому не співпрацюєте?». Рашисти проводять обшуки, заглядають в кожен куточок, ящичок чи шафку, перевіряють телефони, шукають жовто-блакитний прапорець, сердечка чи будь-яку символіку і тоді або розбивають, або змушують видалити всю інформацію. Після таких зустрічей люди приймають рішення виїхати із села на підконтрольну Україні територію або через Крим до Польщі. Ті, хто лишився, видаляють із гаджетів все, що може скомпрометувати: листування, відео, меми тощо.
Уже дев’ять місяців не дозволяю собі писати чи говорити те, що на душі, від чого болить серце. Це нагадує часи репресій. Будь-яке необережне слово може накликати біду на рідних чи близьких людей, тому мовчимо. Та іноді мовчання говорить більше за слова. Ми мовчки донатимо на байрактари, броньовики, ліки, протези, на все, що може наблизити День Перемоги та допомагає вірити в майбутнє наших дітей. Мусимо тихенько ховатися в укриття, коли над нами зриваються ракети, проводимо поглядом запущені з нашої сторони смертоносні заряди, телефонуємо швидко рідним в Дніпро, Миколаїв, Одесу, попереджуємо про прильоти, нагадуємо правило «двох стін» і молимося: щоб не влучили, вижили, витримали. Ми просимо Бога зберегти за наших Захисників і дякуємо щохвилини за відданість, невсипущу віру в перемогу справедливості. Вони наші воїни світла!
Пам’ятаю як знімали прапор у нашій школі… Тоді ми всі були на роботі, вчителі сиділи в учительській. Ми побачили з вікна, як під’їхав БТР, з нього вийшов російський солдат з автоматом, а потім ще один. Поки спустилися з другого поверху на перший, він вже зняв наш Прапор, але не кинув на підлогу, а склав як хрустинку і забрав з собою. На фразу: «Що ви робите?» він відповів: «Как-то так». Біля школи довго не висіло ворожого триколору, аж поки частина школярів не пішла до навчального закладу. Це були діти батьки яких взяли допомогу російськими рублями та підтримували «нову владу». Чимало мешканців взагалі виїхала з села, частина дітей навчається просто вдома без книг, за допомогою Інтернету, користуються онлайн-підручниками.
Ілюстративна світлина вилучена з ресурсу https://pin.it/4qq1fC7
Тобто ці діти виходять на зв’язок з українськими вчителями?
Діти не мають права займатися в українській школі навіть онлайн. Якщо їм і дозволяє наявність зв’язку (а Інтернет часто зникає й усі опиняються в інформаційному вакуумі), то ніхто не говорить з нашими вчителями, все тримається в таємниці, адже це підпільна робота. Неподалік від мене живе родина, яка має двоє школярів. Я до них тихенько прибігаю, щоб сусіди не знали, ношу їм книги, пояснюю матеріал з різних предметів.
Підручники, які не встигла здати у бібліотеку, та власні з домашньої скарбнички стали для мене справжнім порятунком, адже я втратила можливість себе реалізувати як вчитель. Окрім фізичної роботи на городі я не знала, чим себе зайняти. Це гостро відчулося з початком нового навчального року, 1 вересня, коли мої учні вітали мене з усіх куточків України і за кордону, було багато сліз у той день…
Коли вже більше 20-ти років працюєш в освіті, у тебе сформовано певний авторитет, є здобутки, ти хочеш нести знання, усвідомлюєш, чого хоче сучасна молодь і як правильно це подати. І тут раптом ти опиняєшся поза бортом життя, не можеш себе реалізувати, та це так страшно.
Багато моїх колег у глибокій депресії, вони не виходять зі своїх будинків, бояться потрапити на очі «новій владі». Я також не з’являюся у центрі села, не ходжу до магазинів, до рідних їжджу околицями, щоб рашисти не зустріли часом і не причепилися за якусь дрібничку та не здогадалися, що працюю вчителем для України.
Російські військові приїздили до кількох моїх колег-викладачів і мали неприємну розмову: випитували інформацію стосовно онлайн-школи, казали, що вчителі намовляють дітей не ходити до навчального закладу, вони питали хто такий Степан Бандера, як колеги ставляться до «нової влади» тощо.
Пані Анастасіє, скажіть, чи заселяються рашисти до пустих хат?
Так, особливо нещодавно заселились у частину пустих будинків. Шукають місце із вигодами. Є мешканці селища, які перед своїм від’їздом пустили до хат квартирантів, то російські військові їх виселили. Тепер росіяни там господарюють, риють якісь траншеї, можливо, там розміщуватиметься техніка або ж готують для себе місце для схову.
Підкажіть, будь ласка, якщо можете, чи спалюють у Вашому селі нашу літературу?
Дякуючи Богові, такого поки немає. Я розумію, що ситуація зі всім цим може погіршитися у будь-який момент, та росвяни можуть почати масово ходити по селищу, забирати гаджети (такі випадки є). Самі жителі зізнаються, що поки спокійно, поки наказу не було все знищити.
Наших чоловіків часто піддають тортурам, допитують із застосуванням сили, струму. Для цього, певно, возять у районний центр. Можуть також побити тих людей, у кого рідні були в АТО чи мешканців, які «щось не те» сказали під час розмови зі своїми, серед яких також є зрадники або ще з певних причин завдати тортур. Ти можеш щиро поділитися інформацією та своїми думками з якоюсь близькою людиною, а потім виявляється, що вона вже і не своя.
Я для себе зробила висновок, що погано знаю людей і хочу поглибити свої знання з фізіогноміки, навчитися краще розуміти мову тіла. Ніколи не могла подумати, що деякі колеги з моєї школи погодяться співпрацювати з окупантами. За ними суму не маю, хоча намагалась завжди бачити у людях якісь кращі сторони – відзначати їхню професійність, творчість, вміння нестандартно мислити. Випадковостей у житті не буває: усі, хто з’являються в нашій долі, чогось нас навчають.
Нещодавно ознайомилась із книгою австрійського психотерапевта Віктора Франкла «Скажи життю “Так!”», який під час Другої світової війни потрапив до концентраційного табору. У нього загинула вся родина, а самому вдалося вижити. У книзі Віктор Франкл розповідає, як він пережив цей жах, а я це все ототожнюю зі своїм життям в окупації. Натрапила на його вислів, який не дає мені втратити здоровий глузд, залишатись людиною і вірити в майбутнє: «Ті, хто думав, що війна закінчиться завтра-післязавтра – здалися першими, ті, хто думав, що війна ніколи не скінчиться, здалися другими (вони загинули у цьому таборі), а ті, хто побачили себе вище тієї ситуації, вижили». Перебуваючи у нелюдських умовах, автор книги уявляв себе в аудиторії серед студентів, професором, який реалізується як фахівець своєї справи.
І це підпільне маленьке волонтерство із сусідськими хлопчиками рятує мене! Я теж створюю собі паралельну реальність, у якій бачу, що займаюся улюбленою справою: навчаю і навчаюся, подорожую Україною, відбудованою, розквітлою. У цей час почуваю себе дивовижно, бо працюю, мандрую, пізнаю світ і насолоджуюсь життям, втілюючи найкреативніші проєкти.
Ще замислююсь над тим, що нині Українці змінюють свою долю. По-перше, пізнають, ким вони є і змінюють своє ім’я. Ми довго були під авторитарним гнітом, нами управляли та смикали за ниточки, й тепер ми їх рубаємо, адже усвідомлюємо, що ми Українці, не якісь малороси, хохли. Ми розмовляємо рідною мовою і позбуваємося комплексу меншовартості, тому ідентифікуємо себе з Україною. Розпочалася наша нова історія, завдяки чому ми знаходимось на наступній сходинці. І щоб не повторювались знову гіркі цикли минулого, мусимо створити новий сторітелінг, де відчуватимемо себе Українцями, які живуть у європейській державі, а не на якійсь підлеглій окраїні.
І ще Українці змінюють своє місце та оточення, звісно, це відбувається не за планом. Чимало мешканців різних областей вимушено покинули свої домівки. Українці зі східних, південних регіонів евакуюються на захід нашої країни, із вдячністю приймають допомогу, знайомляться із новими людьми, особливостями їхньої культури. Вони бачать, що нав’язаний російський стереотип «Захід проти Сходу» немає жодного підґрунтя під собою. Це знову ж таки досвід для того, щоб побачити краще себе та інших, щоб переконатися, що ми один народ, хоча кожен регіон зі своїми традиціями, звичаями, смаковими вподобаннями тощо.
Нам також потрібні покаяння і самоаналіз: поки ми себе не змінимо, не зміниться ситуація. Згадаймо східну мудрість: «Хочеш змінити світ, розпочни із себе». Слід ретельно зануритися у себе, проаналізувати, що вчиняємо гарно чи негарно, як ми ставилися до цього до війни, тоді переоцінка цінностей відбудеться на всі 100 %.
Мої учні спілкуються українською мовою. Вони вже сидять на валізах і хочуть скоріше повернутися додому. Дівчата та хлопці кажуть, що в них найкраща школа та найкращі вчителі. Вони цінують те, що мали та розуміють, що з рідною землею пов’язані енергією роду, як і давньогрецький герой Антей, якому рідна земля надавала силу. Діти переконані, що Україна – найкраще місце для реалізації та для життя.
Все те, що зараз відбуваються, – це ціна свободи. Страшні події нас лікують, ми міцніємо, і дух стає незламним. Ніякі обстріли, блекаути ніколи не знищать бажання бути вільними.
Ми переможемо, все переборемо, витримаємо, і буде все гаразд!
