Розкажіть, будь ласка, як та коли Ви познайомилися з Володимиром?
Ми з моїм чоловіком познайомилися, коли мої родичі будували собі будинок, робили дах, точніше «підкидали» стелю. Зібрали всіх знайомих і родичі, а Вова повинен був прийти нам розказувати, як це робити. Він був будівельником. Молодий, ще й запізнився, а я, не дочекавшись, коли він прийде, по драбині почала залазити туди наверх, а коли залізла, повертаюся, за мною лізе молодий чоловік із зеленими гарними очима і посміхається.
Так, доречі, в той день, він мене по всіх кутках горища, заганяв, щоб я кругом забивала цією сумішшю глини і соломи, я сама невеличка. А всі сміялися: «це точно перевіряє, наскільки вона уміла, трудолюбива». А коли їсти готували, ну, обід, то там одна знайома все ходила, всіх перераховувала і так теж говорила: «оце там одна сім’я, оце друга сім’я, оце наша Юля із отим молодим спеціалістом». Так що мене ще тоді так якось прирахували. На початку червня ми познайомилися, а 10 серпня ми вже розписалися, це витримавши місячний термін, як потрібно. А коли ходили подавати заяву, моя знайома була на той час завідувача РАГСу, він її просив: «а можна раніше розписати?». Віра Іванівна каже: «ні, не можна», «А що ж так довго чекати?». Вона каже: «хоч роздивишся чи вона вміє борщ варить». Він каже: «якщо треба, я борщ і сам зварю». Вона каже: «тоді, Юль, беремо цього, нам підходить. Раз, борщ вміє сам варити».
Ой, кумедний. А скільки років вам тоді було та Володимиру Івановичу?.
Мені було 28 років, а йому – 26.
Цікаво. Де він народився?
Він народився в Миргороді, тут і проживав. І школа, в яку він ходив, я зараз працюю в ній.
Тобто, ви проживаєте там же, на місці, так?
Так, в Миргороді. Був такий, знаєте, дуже усе любив розізнати, розвідати. Усе він в місті знав, що, де і до чого. Я, наприклад, багато чого не знала, що в якому там місті, закутку, де побачити, де старі склади там, ще щось. Вони з хлопцями обов’язково все це знали. Активне життя вели.
Допитливий такий дуже був.
Допитливий, так, саме так. Ми багато мандрували. Цікаво було щось новеньке дізнатися. І вже коли пізніше і на війні був, то хлопці казали, уже пізніше розповідали, що так, «це не той, що сидів на місці, цей і сходить міг там, до ворога в тил розізнати, що де і до чого». Зовсім не боязкий.
Відчайдушний звісно. Багато друзів в нього взагалі було?
Знаєте, він якось умів знаходити і спільну мову з багатьма, але можна сказати, що з усіма так близько і не сходився. Він якось умів пізнати людей і так розрізняв, де людина з добрими намірами, а де людина з якою не дуже хотів сходитися. Друзі звичайно є і зараз, знаєте, можу сказати, що він міг знайти мову і із молодими, бо коли загинув, йому було 50 років, а хлопці, з якими він там воював, були переважно молоді. Але, ось, недавно ми спілкувалися з лейтенантом Іллеєю. То він каже: «ми багато розмовляли і так цікаво було нам слухати». Хоча не завжди сучасна молодь так любить якісь історії цікаві слухати.
А ось недавно іде бабуська, який так вже до 80 років, мене побачила і каже: «Юль, ну що ж це таке? Ну постійно тебе бачу сама й сама. А де ж Вова?» Я кажу, ви, мабуть, не знали, він був ще на початку війни, загинув. Вона як розплакалася: «Боже як ж, це ж мій друг, він же ж мені в усьому допомагав». Бо він от ходив на ремонтні роботи і навіть якщо бабусі там невелику роботу, він там знав, що не заробить ніяку там копійку, але казав: «А хто їй поможе?». Тобто із такими людьми поважного віку він знаходив теж спільну мову. Ну серед своїх особливо, знаєте, таких ділових чоловіків, то дуже цінували його думку. І навіть були такі спеціалісти-будівельники, які приїжджали, запитували його думку: «там поїхали, обов’язково подивишся, що ти на це скажеш». Був він такий авторитетний будівельник і цю справу він дуже любив.
А можливо він згадував своє дитинство, якісь цікаві моменти з дитинства? Яким він був взагалі?
Дуже багато він згадував дитинства і взагалі, ну і хлопці пізніше, його однокласники. Ось нещодавно однокласниця дзвонила, сказала: «ми вже запланували, коли закінчиться війна, ми обов’язково всі зберемося, запросимо тебе і будемо згадувати про Вову, бо таких історій було дуже багато». У нас у місті, коли тут запропонував електронний журнал про воїнів, які загинули. Я їм запропонувала, давайте, щоб не тільки те, що я розкажу, а може й друзі його. Погодилися. І там декілька людей спогади записували. Однокласники сказали, знаєш, ми так сіли, ну коротенько написали, але якби так окремі історії, то, мабуть, цілу книжку назбирали б.
Мені часто розповідав, що ще в дитсадок, як ходив, то дуже, як був таким організатором. Колись ми просто з ними йшли, може, я так сумбурно розповідаю, але як оце згадалася. Йде така немолода жіночка: «ой, Вова, це ж ти?», те-се, а тоді: «а це хто?», а він: «це моя дружина». І вона: «о, Вова, і він такий хороший був, я ж його вихователька з дитсадка. Такий хороший хлопчик був, такий хороший, я ж на нього могла цілу групу залишить». Постояли і тоді відійшли, і він каже: «колись недалеко від нас, тут, де ми живемо» (ми живемо у центрі Миргорода) будувався ще тоді 9-поверховий будинок. Він каже: «зібрав їх усіх і на будівництво туди усіх і повів». Це в 4 роки. От, каже: «ми вже стоїмо там, усе розглядаємо, вже зайшли на перший поверх, а виховательки, як прибігли, так бідні бігли, перечіпалися, ледь би нас позводили звідти». Так що були такі цікаві історії.
А коли вже на роковини, ми на поминальний обід зібралися, то його однокласник теж розповів історію, яку я до цього й не чула. Хоча Вова багато розповідав про дитинство, про хлопців, де вони були. А це Юрко, з яким він з першого класу дружив, і до останніх днів вони спілкувалися, то Юрко каже: «знаєш, нам купили по велосипеду, це в школу, ще в початкові класи ходили, і ми, отак по під річкою, у нас тут річка зовсім поруч, на тих велосипедах, і їдемо, їдемо, я оглянувся, а під Вовою обвалився берег, і він з тим велосипедом у воду. Ти б бачила! Він за кілька секунд звідти вилетів разом з велосипедом, і таке, мов би, він і в воді й не був».
І бешкетник був.
Так, тоді дуже часто вони любили згадувати Юрко і Вова мій, що біля школи було болото, зараз його вже немає. От, і на перерві вони пішли туди, до того болота, каже, із кори пускали якісь кораблики. От тоді, каже, глянемо, риба. Так ми ж, каже, наловили повні носки риби, приходимо в клас, мокрі, а всі інші ж контрольну пишуть. І уявляєш, яка в нас хороша вчителька була. Вона на нас подивилася і сказала: «хлопці, ми вже тут далеко зайшли, вже ви все одно не встигнете писати диктант, давайте додому і рибу віднесете, і переодягнетеся». Так що було таке, що згадати.
В Авдіївці в 21-му році вони стояли. Розказував Вова мій, і тоді як його вже не стало, його побратим, Коля Батун, дзвонив мені та каже: «а Вова тобі розказував, як ми рибу ловили?» Кажу: «так, розказував, я на нього сварилася дуже», бо між ними і вагнерівцями там був ставок, де водилася гарна риба. Ну, а оскільки ставок, мов би, був ні там, ні там, то ніхто дуже не наважувався у тому ставку рибу ловити. Ну, він й, каже: «ми ж кругами все одно ж ходили-ходили, з підручних матеріалів взяли, все одно ж зробили собі вудки». І в мене навіть і фотографії є, які Коля мені прислав, що майже повне відро такої дебеленької риби наловили. Так що хлопці дійсно були такі, які могли зорієнтуватись. Таких історій я можу багато теж розповідати.
Так це мило звучить, навіть у тому віці, все одно якісь такі дитячі трошки забавки, так доволі мило.
Ще одну історію згадаю, якраз перед Паскою. Це, мабуть, у 15-му році. Він був у АТО, 15-16 рік. Дзвонив мені якраз перед Паскою, чистий четвер, дуже рано. І каже: «ну, що ти вже поумивалася?» Кажу: «так, он уже там приготувала, зараз буду умиватися. А ви ж, оце далеко від того, щоб де-небудь поумиватися». Він каже: «чого? Тут недалеко ось у лісі є озерце. Так ми ж пішли. Ну й що, що холодно, але ж чистий четвер». Так що вік там зовсім не заважав війдчайдушним вчинкам.
Ой, да, дійсно, пустощі ще були в голові. Чим він захоплювався в юності або в дитинстві? Які хобі в нього були?
Дуже багато. Він і з хлопцями й мандрував, й на велосипеді їздили, і обов’язково отакі ігри рухливі, вони отут біля будинку грали. Потім між будинками заливали каток взимку, каталися на ковзанах, грали у хокей. Рибалка це з дитинства і до останньої неділі перед війною. Війна почалася в четвер, то ще у попередню неділю в Білій церкві, їх запросили, там є заповідник, і невеличкий ставок, і вони туди їздили рибалити. Так що рибалка – це обов’язково. Нарди, карти, я не знаю, от усе.
Все по трішки. А щось таке основне було?
Основне… Будівельник він був, і йому це дійсно подобалось. У мене в квартирі, от у нашій квартирі, зроблено все його руками: і підлога, і опалення, і водопровід, і електрика, і меблі. Дуже йому подобалося працювати з деревом. Балкон зроблений його руками. Двері вхідні з дерева вирізані його руками. Дуже йому подобалось працювати з каменем. У багатьох, у миргородців є пам’ять, яку він зробив власними руками. Робив ремонти, і дуже йому подобалося робити каміни. Він взагалі пічник був, працював по цій спеціальності, і дуже йому подобалося каміни викладати, а потім, як вони горять дивиться, від цього теж велике задоволення отримував. І навіть коли у 2020 році поїхав в Авдіївку, от, каже: «заїхав і глянув, бліндажик один такий, другий, от, і низина. Так ми з хлопцями, відразу вибудували новий бліндаж, бо пізніше так восени позаливали водою ті, що нижче було, а то й в хорошому місці. Сухенько, і нам там було добре». Тому, я ж кажу, це його було і хобі, і задоволення. Любив квіти садити. Любив дуже дачу, я не любила, а він і дерева садив, і квітів привіз, понасаджував. Різносторонній був дуже.
І коли навіть отак я щось не знала, якусь історичну подію, якось щось десь зробити, я йшла до нього. Хоча я маю вищу освіту, я працюю в школі, я вчителька, а в нього не було вищої освіти, але він добре знав історію гетьманів, ну, от, про таких визначних людей, він такі цікаві історії розповідав племінникам. Оце, зійдуться, і вони тут з задоволенням щосуботи приходили, слухали його історії, розповідав цікаво. От, то я завжди от, що не знала, обов’язково приходила до нього. Він дуже багато знав, а якщо не знав, діставав ноутбук/планшет і обов’язково щось новеньке звідти теж шукав. Ось мені треба до людей там йти щось робить по будівництву, подивлюся, як це по-сучасному, по-новому зробить. Дуже любив дизайн.
Люди, які от його запрошували до себе ремонт робити, вони про це не турбувалися, що треба там дизайнера запрошувати, бо він приходив, гляне от: «а давайте ось отак. А ось тут я бачу отак». І коли він ще дивився, він вже бачив, як це буде в кінцевому результаті обов’язково. Фантазія розвинута була дуже добра.
Виходить і розумний, і руки золоті, просто ідеальний чоловік.
А так я усім і розповідаю, а ті, хто його знав, і багато хто говорить, що таких уже… Не виробляють. Не виробляють, не випускають.Він ще й десантник. Він ще й в небі любив літати.
Нічого собі, стільки в нього захоплень. Як він все встигав?
Ну, в 15-16 році він був у 25-й десантно-штурмовій Дніпровській бригаді. І навіть казав, що дуже хочеться туди повернутися, якби не проблеми із спиною. І ще так планували, що ми обов’язково, я ж то не стрибала з парашутом, що ми обов’язково ще собі плани будували, що це зробимо. Тепер не знаю, як це мені зробить. Ми перед цим планували сходити на Говерлу, то вже, як його не стало, я цим літом виконала це завдання. Так що у мене ще є плани, які треба за двох зробити.
На пам’ять про нього. Ви сказали, що у нього вищої освіти немає. Тобто він після школи більше ніде не навчався? Чи була середня у нього освіта ще?
Він навчався в Хорольській автошколі і десь у Полтавському, я навіть не знаю де, на пічника, а тоді він був у лавах Збройних Сил. На той час він у Ленінграді десь був. А тоді, коли приїхав, він прийшов на арматорний завод слюсарем. Ну, а звідти вже, так скажем, у нього професій було багато, навіть перечислити, як от важко: і пічником був, і покрівельником. Він ніякої роботи не боявся. Руки у нього були наскільки умілі. У мене таке враження, ну от, що нічого не було… Ні! Він казав, що немає таких людей, які не бояться. Бояться всі, але треба все переборювати. Прийшла колись із роботи, заходжу до себе, ми живемо на п’ятому поверсі, виглядаю у вікно, а мій чоловік ходить по даху сусіднього будинку, так по краю там показує, де що треба відремонтувати. У мене серце хто зна куди дівалося поки дочекалася, що вони злізуть. Так за нього хвилювалася. Він отакий відчайдух.
