Він пішов сам воювати, чи його мобілізували?
Ну призвали його у 2015-му році. По повістці він пішов, мабуть, я от не пам’ятаю, мабуть 6 лютого йому вручили повістку і в наступну суботу о 8 годині він пішов проходити медогляд і мабуть через годину він уже був вдома, хоча туди далеко було йти, кажу: «ну як справи?», «все в порядку», кажу: «так а що тобі сказали?», «нічого не сказали, все в порядку!». Ну звичайно що в мене душа хвилювалася заглянула, кажу: «так, а тут написано в понеділок з речами», «Юль, я і не проходив усе. Сказали, що потрібно йти, якщо не підеш ти – будуть брати молодих. Юль, я не хочу щоб йшли молоді».
Така благородна ціль у нього була.
Знаєте, зараз дійсно таких людей мало, для яких отака висока мораль вона ще існує.
Так дуже мало зараз таких!
Він був людиною потрібною тут вдома, і в мене в квартирі, в під’їзді його знаєте біля будинку він багато чого зробив: і те відремонтував, і те зробив, і плитку поклав, і оте зварив, і ось там загородив, і все…
Без роботи сидіти не міг!
Не міг!
Як взагалі відбувалось його служба: його мобілізували, куди він потрапив?
Коли у 15-му році його мобілізували, він потрапив в Дніпро, бо він ще в юності коли проходив службу, то був десантником, тому його відправили в 25-ку. І мабуть, вони десь під Дніпропетровськом там і проходили підготовку, таку досить серйозну підготовку. Він розповідав, що там техніка така серйозна. Не фотографував, докладно не називав, але говорив, що це така. От я цим зацікавлена, теж залізла в Інтернет, поцікавилася, подивилася, яка це там техніка. Плюс те, що він десантник і він був у Русі вогневої підтримки. Якщо ви знаєте, то це найгарячіші точки, всі були його. Навіть коли його не було, пізно ввечері телефонує незнайомий номер: «А Купола можна?», кажу: «справа в тому, що він уже не зможе відповісти». «Та ми ж оце з 10-ї бригади, ми з ним там колись пересікалися, ми з ним хотіли порадитися, бо він завжди нам допомагав у цьому».
Так, і розумний, і всім допоможе, просто неймовірна людина.
Тому мені так і важко.
Так, я розумію. Я навіть не уявляю, як… Як би я відчувала себе на вашому місці.
Я сама не уявляю, як я до цього часу.
Нічого, нічого. А після… Де він взагалі знаходився? Ну, гарячі точки… Можливо, ви хоча б приблизно знали, в яких він був?
Ну, коли в 15-му, знаю, що він точно був Волновасі, Катеринівці, Широкіне Донецький напрямок. Тоді були, після невеликої ротації, на Луганському напрямку, Золоте. Золоте, я не пам’ятаю, там поруч ще які-то.
У самому епіцентрі.
Так, в самих епіцентрах. І коли вивели його з отієї Волновахи під Донецьком, там такі важкі місця. Думаю, ну, слава Богу, то коли потрапили в Луганську область, то там, мені здається, що ще важче. Ну, а коли, оце в 21-му році, він вже пішов сам. Він мені почав розказувати, що хлопці, з якими вони пересікалися в 15-му – 16-му році, телефонують і кажуть, що: «ми оце зараз там стоїмо, оце ж не вистачає». Ще такі часи, якось і роботи не дуже багато зараз знайдеш було і якось йому не вистачало таких хлопців мужніх, з якими можна було б і поговорити і якусь таку справу серйозну. То в 21-му році тоді він заключив контракт з 72-ою бригадою і після навчання, то вони теж були в Авдіївці. Пізніше я спілкувалася з його побратимами і з їхньою медсестрою, то каже стояли вони найдальше, найважча точка, яка знаходилися так в сторонці, а навпроти вивозили як не вагнерівців, так російський десант. Там спокійно ніколи не було. Коли вже потрапили, вже в повномасштабну війну, він казав не знаю, або в сторону Донецька їхатимемо, або під Київ. Кажу: «Боже, якби ж біля Києва, це ж тут поруч. Я якщо ж то можу й приїхати, це ж не Донецьк, а тоді потрапили, що й не казав і де, але ж пізніше виявилося, що це були Козаровичі Вишгородського району, хоча написано, що він загинув поблизу Мощуна по документам, але теж кажуть, що там була найважча точка.
Ніби і під Києвом і поруч, але…
Але…
Може він розповідав якісь історії цікаві, навіть може не цікаві, а для нього важкими були історії? Саме з того часу як він перебував в АТО, або з початку повномасштабного почав служити.
Якісь секретів таких, надважливих, з нього не видавиш. Коли люди питали: «ну як там?», він каже: «те, що там, так як і тут, кожен сприймає по-різному. Якщо хочете точно знати як там – сходіть у військкомат і поїдьте туди подивіться, бо словами це не опишеш». А от такі історії цікаві розповідав. Ми взагалі з ним спілкувалися постійно, що пізніше там мені їхній чи друг, чи я не знаю хто, з 72-ки, казав: «я два тижні не телефонував з під Мощуна», кажу: «в тебе серце є?», «а що? Мені не було як», але не дивлячись на те, як там гепало, стукало, вибухало, я це все чула в телефоні. Вова мені телефонував навіть у ці складні дуже години і обов’язково кілька разів на добу мені телефонував. Якщо він потрапив в Козаровичі там трішки пізніше, він мені казав: «виїзжаю з Києва. Юль, та не переживай, кілька годин не буде зв’язку, туди доїду – потім наберу», а як доїхав, то: «Юль, я вже біля своїх хлопців». І він дуже хвилювався за них, що вони там, що вони без нього, що він не бачить їх. Чи я казала, що краще я б була біля нього і бачила, що там відбувається.
Ви дійсно відчайдушна жінка, за чоловіком…
Дуже відчайдушна, я дуже хвилювалася. Я ж вам кажу, що він такий, якщо навіть про такі історії, то розказував, що й котів вони заводили. У нього й собаки були. Коли в 15-16-му році він був, у нього була собака Лізка. Він все про неї розповідав. А коли були в Авдіївці, то там була Сонька, потом Сірко був, багато котів. Є й фотографії з котами, собаками. Це він любив. Про хлопців він часто розповідав. За ось того хвилюється і та ось того, а той там з дружиною посварився, він за нього хвилювався. Казав: «ти ось так роби, щоб сім’я збереглася». Знав усіх, хто звідки, і додому як приїджав, то на телефоні постійно був, бо то той подзвонив, що там якісь суперечки, жалівся. І ось такі історії як я розповідала, що по рибу ходили і навіть у чистий четвер, навіть вмилися десь там у лісі знайшли. То собака погриз чиїсь берці, теж розказував. Таке було, опудало робили, фотографувався біля нього. Хлопці ось присилали фото. Було, що заїхали там, кажу: «чим займаєтеся?», і дрова рубали, і рибу жарили, щоб смачно було, і м’ясо купували, як була можливість. «Ми ж тут теж люди, щоб отримали якесь задоволення». Колись розповідав, як борщ цілий день варили. Я кажу: «а чому цілий день?», а він каже: «тому, що по нам стріляють, а ми то в один куток зайдемо, багаття розведемо, то в другий. А воно то туди летить, то туди. Так ми взяли по центру розвели багаття і варимо. І ти знаєш такий смачний!».
Думаю їм борщ нагадував про домівку.
Скучали.
Він приїджав додому, починаючи з 24-го лютого?
Ні, з того часу не було. Останній раз він був вдома 20-го лютого. Він зранку поїхав, і тоді ще під вечір з хлопцями на рибалку десь вони виїжджали, 19-го в суботу приїхали, а 20-го проснулися і він думав, що пізніше, а тут йому телефонують, щоб до обіду був уже в Білій Церкві і пів на 9 це було. Він: «що робити?», кажу: «9:40 є Інтерсіті». Все, що можна було скидали у сумку і побігли на таксі, на Інтерсіті. А тут таке, я навіть… У нього ще ж була така просто історія для нього війна трошки раніше почалася, бо в ніч із 23-го на 24-те, коли вони виставляли техніку на відправку, він пішов до хлопців, які там патрулювали ж, охороняли ту техніку на залізній дорозі, він пішов і, зі мною по телефону говорячи, до хлопців ще: «хто оце отут насмітив, насіння клюкав?», «то там я стояв, ну що воно?», «нічого прибирай кажу!», «ну чим?», «хоч і шапкою змітай! Ну як оце? Тут громадське місце, ти собі дозволив тут насмітить!». Тут іде зі мною розмовляє і якийсь такий удар, мовби, десь чую глухий і не чую його, я вже і кричала, тоді давай перезвонила, думаю раз хлопці там поруч, якщо буду телефонувати вони ж почують. Коли, мабуть, за четвертим чи за п’ятим моїм набором, стогнучи обізвався, хтось його вдарив по голові, у груди, у спину. Хлопці його, воно вже пізненько було, відвели в госпіталь і пізно вночі йому робили і рентген, і голову зашили, три шва наклали. Коли рано вранці, то почалася війна, я не спала, бо, мабуть, близько четвертої, він мені каже: «все, я засинаю, і ще дали знеболююче». Я не спала, а тут у нас почалися вибухи, я в вікно виглядаю, бачу, що стоїть стовп диму, а що це вже початок війни, і не зрозуміла. І хлопці поїхали, він ще трохи залишався в Білій Церкві, тоді в Києві, а тоді доїхав до хлопців, отож. Він мені не називав, де і все, казав: «Ірпінь поруч, Ірпінь поруч».
Але вони вже розуміли, за кілька днів, принаймні, до 24-го лютого, що почнеться все?
Я думаю, що так. Він мені кілька разів казав, що скоріше всього, 98% того, що буде війна. Я в це повірити не могла. Але він казав: « я тобі пояснити не можу, бо я й своїм хлопцям не можу більше нічого говорити».
Ну так, зрозуміло. А ось ця ситуація, що хтось вдарив, якось з’ясували, що це взагалі таке було?
Я думаю, що це до кінця не з’ясували, але я думаю, що це теж щось було з типу, тих диверсантів, які чекали, що буде на ранок. Я не з’ясувала, бо, чесно кажучи, я їздила в Білу Церкву, як уже пройшло півтора року після загибелі мого чоловіка. І ви ж розумієте, як мені казали, там в частині все одно нікого нема.
Так, правди вам не розкажуть.
Так, як і казали: «що ти хотіла? Війна!» Як я після того, як він загинув, його два тижні шукала, де він.
